— Господи! — застогнав Золотар. — Яка ж ти худенька, Катре… Ат!

І всі аж тепер помітили, що Катрині ноги були мов два штурпачки, а долоні просто світилися. Верхню губу підтягло вгору під ніс, і вона ніяк не могла стулитися з спідньою, щоб закрити зуби.

Катрині очі спинилися на Козубеикові. Так, це був Козубенко — ясні очі, довгий чуб. А оце, блідий з повними жаху очима, — Коля Макар. Червоний хрест на білій стрічці оперізував його лівий рукав, як і в Золотаря. А то Стах, телеграфіст Полуник, Шая Піркес, — закам'янілий, напружений, мов готовий кинутися звідти, з кутка. І ще шестеро юнаків — вона знала кожного або на ймення, або з лиця. Тільки обох дівчат вона бачила вперше.

Катря звела руку і поклала її Зілову на лице.

— Зілов… — прошепотіла вона, — Ваня… Невже це ви?

— Катря! — так само прошепотів Зілов і стис її крихітну ручку в своїх великих й дужих долонях. — Що вони з вами зробили, Катре?! — Катрина ручка була тоненька, холодна й недвижна, долоні Зілова палали.

Глибоко й тремтливо, мов після ридання, Катря зітхнула. Так, це була правда — вона серед своїх.

— Вчора… — прошепотіла вона, — я вийшла в Києві з тюрми… Її погромили робітники…

— Тебе били там, Катре… катували? Катря не відказала на це.

— Я пішла на вокзал… у Києві, і мене привіз на тендері машиніст Кулешов. Я була присуджена до повішення…

Всі мовчали. Розпитувати не наважувавсь ніхто.

— От і все…

— Добре, — сказав Козубенко, — ти розповіси потім. Але як тебе пустили з дому… таку?

— Я не була дома, — прошепотіла Катря, — я пішла просто до Зілова, сюди…

Козубенко схопився і скинув з себе шинель.

— Тоді, мала, зразу ж підеш додому. Золотар! Або ні — ти, Громов, і ти, Воловицький! Ви одведете зараз же Катрю додому. — Він зняв Катрю з столу, скинув з її плечей лахміття і почав загортати її в свою довгополу шинель.

Катря відхилилася і відсторонила його руки.

— Ні, ні! Я не піду зараз додому. І, будь ласка, нічого не кажіть батькам… Я не хочу, — пояснила вона тихо з риданням у голосі, — щоб мене мати й батько побачили… отаку… Ї я боюсь, що вони мене… не пустять нікуди з дому, а я… не можу…

— Але, Катре!..

— Хіба я не можу… перебути тим часом у когось? — Вона благально озирнулася навкруги. — Ну, в когось хоч би трохи. Я помиюсь, поздоровшаю трохи, а далі… Мама ж буде плакати! — раптом коротко схлипнула і вона.

— Це правильно, — вирішив Зілов, — хай залишається тут. Тільки батькам сьогодні б треба сказати, що Катря жива, здорова і за деякий час приїде додому.

Катря вдячно всміхнулася Зілову.

Це була перша посмішка після п'яти місяців страшної тюрми, після катувань, мук, знущання. І ця посмішка була така, що кілька хлопців відвернулися, щоб сховати раптові сльози.

Тоді Варка й Марина підхопили Катрю і мерщій рушили на кухню. Там була вода, мило, там можна було знайти чогось попоїсти, там було ліжко, а Катрі треба було швидше лягти. Весь гурт тисся позаду до дверей кухні — закидали словами, кожному хотілося посміхнутись до дівчини, потиснути руку, пригорнути за плечі. Катря сторонилася.

— Я ж брудна… — тихо благала вона. На порозі Катря ще раз озирнулася.

— Я не призналася, звісно, ні про кого… — прошепотіла вона.

— Мала! — мало не заплакав Козубенко. — Цього ти б могла вже й не казати!..

Дівчата вийшли. Козубенко важко сів на стілець. Очі його були радісні, але губи стиснуті міцно й гнівно. Довкола всі радісно й збуджено гули.

— І за Катрю… — мовив Козубенко глухо, — вони знатимуть теж!.. Хлопці, — схопився він і тепер уже сяяв увесь. — Ах, хлопці! От вам яка наша дівчина! — І він вдарив кулаком по столу. — Позачергова пропозиція! Всі, в кого є, або хто може десь дістати якісь харчі — хліба, цукру, сала, молока — нести завтра вранці сюди: будемо підгодовувати Катрю!

Пропозицію зустріли гарячі обіцянки.

— І друге. В кого є якісь гроші — викладай сюди на стіл. Треба їй справити одежу, покликати лікаря тощо.

Всі негайно полізли до кишень.

Грошей, щоправда, знайшлося небагато. Кілька лопаток, ще менше марок і крон.

— Ат! — сказав Золотар. — Лікарів все одно в місті нема — на тифу або повтікали…

— І третє, — гукнув Козубенко, — таке: делегатом, коли буде скликано з'їзд, від нас обираємо тільки Катрю!

Всі руки зметнулися вгору, як одна.

Кухонні двері рипнули, і на порозі знову стала Катря. В руках вона тримала одну калошу, праву босу ногу підібгала під шинель. Поспішаючи і плутаючи пальцями, вона видирала устілку.

— От, — сказала вона, нарешті викинувши устілку і виймаючи з калоші акуратно згорнутий папірець — Це переписано від руки, бо просто привезено з Москви. Володимир Ілліч Ленін двадцять другого жовтня виступав там на об'єднаному засіданні ВЦВК, Московської Ради фабзавкомів і професійних спілок… Про Україну і окупантів…

Всі кинулися до неї, вона віддала папірець і причинила двері.

Козубенко розгладив папірець на столі, присунув лампу, і всі збилися купою довкола, зазираючи збоку чи через його плече.

На клаптику блакитної кальки дрібним письмом, очевидно, рисувальним пером, було виписано стисло і чітко. Тільки місцями калька відсиріла, і чорнило чи туш розпливлися в жовтавих плямах.

«… Англо-французы говорят: мы на Украину придем, но пока там еще нет наших оккупационных отрядов, вы, немцы, не уводите своих войск, а то власть на Украине возьмут рабочие и там также восторжествует Советская власть. Вот как они рассуждают, потому что они понимают, что буржуазия всех оккупированных стран: Финляндии, Украины и Польши — знает, что этой национальной буржуазии не продержаться и одного дня, если уйдут немецкие оккупационные войска, и поэтому буржуазия этих стран, которая вчера продавалась немцам, ездила на поклон к немецким империалистам и заключила с ними союз против своих рабочих, как делали украинские меньшевики и эсеры в Тифлисе, — она теперь всем перепродает свое отечество. Вчера продавали его немцам, а ныне продают англичанам и французам. Вот что происходит за кулисами, какие идут переторжки. Видя, что англо-французская буржуазия побеждает, они все идут на ее сторону и готовят сделки с англо-французским империализмом против нас, за наш счет».

— Так! — грюкнув Козубенко кулаком по столу. — Значить, з Одеси вони хочуть вдарити сюди, німцям, значить, на зміну?..

Всі спохмурніли й відповіли мовчанням: франко-грецький десант уже стояв в Одесі. Між Одесою і Києвом ще трималися німецькі гарнізони.

Стах зиркнув на Піркеса, Піркес на Золотаря, Золотар на Стаха. Вони згадали побачення з Полубатченко, свої суперечки. Головатьки й полубатченки вже торгували український народ Антанті.

— Ну, що ж, — обвів поглядом Козубенко всіх навкруги, — хай поткнуться і ці… Розвалили німцям армію, розвалимо і французам. В Німеччині вже революція. Постараємось, щоб у Франції бути їй якнайшвидше!.. Чи правду я кажу, хлопці, а чи ні? — він засміявся і вдруге поглянув на юнацькі обличчя довкола. — Хто знає французьку мову? Піркес? Макар?

Всі заговорили враз, загомоніли, загули.

Петлюрівщина теж робила чергову ставку на національний демократизм. Ради по промислових містах дозволялися, але ради — з представників усіх партій, і в першу чергу націоналістичних українських: есерів та самостійників. Головою такої «ради» на станції, вже стало відомо, мав бути конторник Головатько.

Більшовики, а з ними й комсомольці, не сьогодні-завтра повинні були знову піти в підпілля. Петлюрівська контррозвідка вже готувала арешти.

Соробмольців, — тепер уже незабаром комсомольців, — по залізниці та місту організація лічила вісімнадцять.

Розглянувши ще пропозицію Макара і Золотаря, зібрання почало по одному, по двоє розходитися. Золотар і Макар — добровольці санітарного загону від першого дня — пропонували всім соробмольцям стати в загін боротьби з висипним тифом. Вирішено було всім, хто не на роботі, а вчиться чи живе в батьків, просто з зборів іти до бараків і ставати до загону. Ті, що були на роботі, теж мали чергувати від зміни до зміни. До Києва повинен був негайно їхати Стах.