Катрю вирішили все ж таки не лишати в Зілова на квартирі — підозрілій, безперечно, для петлюрівської контррозвідки.

Катря стояла серед кухні, коли Козубенко з Зіловим увійшли. Вона вже помилася, і її трохи підгодували. Тепер вона приміряла одежу покійної матері Зілова. В широкій жіночій спідниці Катря потонула майже до плечей. Вона блідо всміхалася, сіпаючи шнурівку, — пояс спідниці огорнув її якраз двічі. Варка й Марина схилилися біля її ніг і підшивали пелену. Маленька сестра Зілова сиділа навпроти на скрині і, от-от готова заплакати, переляканими очицями видивлялася на Катрю.

— М… мама… — вказувала вона на чорну в білі цяточки спідницю.

— Буде й мамою, — тріпонув її Козубенко за чубок. — Почекай тільки, нехай трохи підросте!

Катря всміхнулася хлопцям назустріч, і це вже була її справжня, жива, Катрина посмішка. Очі стали ясні й хороші, щоки вже злегка зашарілися.

— Я така маленька… — засоромилася Катря, — і в спідниці вже одвикла ходити. Нас там… — вона раптом урвала, очі знову зробилися зосереджені й далекі, коло губ вирізьбилася глибока зморшка гіркоти. — Але, будь ласка, — зразу ж пересилила вона себе, — не подумайте, що я вже така хвора і нікуди не здатна. Завтра я зовсім одужаю! Слово честі! Та я й зовсім не хвора, а тільки змучена і втомилася. Потім така сльота надворі, вітер, дощ…

Підтримувана Варкою та Мариною, в кофтині матері Зілова та великій хустці поверх Катря рушила до дверей. Вона посередині, дівчата по боках — не було ніякого сумніву, що та стара бабуся шкандибала додому і молоді дівчата-онучки проводили її через калюжі й грязь. Козубенко й Зілов пішли провести до воріт.

Надворі було чорно, мрячно сіяла мжичка і вітер вдаряв короткими, хваткими поривами. Десь далеко, очевидно, під семафором на одеській, настирливо гув прихриплий «Ов».

Катря спинилася на ґанку і зітхнула глибоко й рвучко.

— Пам'ятаєте, Козубенко, — прошепотіла вона, — як навесні ви тікали від окупантів і мало не зламали мені ногу?.. — Катря, очевидно, посміхнулася, цього не було видно в темряві, але зразу ж урвала себе. — Ах, ні, я ж зовсім не про те… Господи! — аж скрикнула вона. — Невже ж таки цьому правда? Я зараз піду, куди мені треба, через місто по вулицях, схочу — лівим тротуаром, схочу — правим, дощ сипатиме мені в лице, навкруги будинки, ходять люди…

— Ну, людей, — посміхнувся і Козубенко, — старайтеся, дівчата, щоб небагато було. Особливо військових. Обминайте поза хатами.

— Господи! — ще раз затамувало Катрі дихання. — Я не в тюрмі!.. Я на волі., і з вами усіма… Милі ви мої! — Вона вхопила Варку й Марину, потім Козубенка, і руки її були вже немов зміцнілі, здорові.

Потім вона зробила ще крок і припала на груди Зілова, що стояв перед нею в темноті.

— Ваню! — прошепотіла вона. — Це ви?

Порив вітру налетів на них усіх і завихрив рясними краплями з дерев навкруги. Всі стояли тісно, затуляючи Катрю від вітру й дощу. Одинокий постріл вдарив десь здаля за базаром.

— Я жива! — здригнулась Катря. — Я жива. І ви всі. Яке прекрасне життя!.. Ходімте…

— Це я… написав вам тоді… записочку, Катре, — затинаючись, ледве чутно прошепотів Зілов Катрі в лице, — про це… пам'ятаєте… тоді, перед арештом…

— Так, так… — засміялася тихо й щасливо Катря, — ну, звичайно, ви… І записка, і все… Ідіть же, ідіть, ви застудитесь! Яка я щаслива!

Дівчата зникли за хвірткою. Зілов стояв на ґанку, і дощ сіяв йому за комір, на гаряче лице, на розстебнуті схвильовані груди. Катря була щаслива! Катря, яку били кулаками, шомполами, нагаями, топтали чобітьми й заливали гасом, щоб вона призналася й виказала товаришів. Вона була жива і була щаслива.

Одинокий постріл вдарив десь зблизька, паровоз усе ще гув під семафором, подужчав дощ. Зілов скинув руки, випростався весь так, що хряснули кістки, і бігцем перебіг двір. Жити таки справді було хороше.

Козубенко вже чекав у кімнаті. Він застібав шинель і підперізувався паском поверх, як солдат.

— Костю, — зустрів він Зілова, — комітет послав до Парчевського в сотню. Він буде ад'ютантом, а фактично — комісаром. В разі повстання він бере командування в свої руки. Половина козаків будуть наші, решта — барахольщики.

Але на Парчевського, звісна річ, не можна покладатися. — Він раптом засміявся і вдарив себе в поли. — Вирядили Костю — просто фасон, шик! Чоботи, брат, хромові, носки «вера» — в мадярського гусара за місце в поїзді взяли. Стару офіцерську шинель Тихонов власноручно придбав на базарі. Френч я йому свій празниковий віддав. Документи в нього на прапорщика Туруканіса, Волинського полку. Поголили чисто, волосся на англійський проділ, а Лглая Вікентіївна цілий флакон «Льорігап Коті» довоєнного часу на нього вилила. Такий ферт, подивився б — з реготу вмер! І все в ніс промовляє: пардон, мерсі, маю честь… От сміха!

— От здорово!.. — неуважно промовив Зілов… — Яка вона бідна, просто жах, і така хороша… — Він зразу ж засоромився і змовк.

— Да! — нахмурився й Козубенко, але зразу ж ніяково і радісно заусміхався і міцно притис Зілова за плечі, хитро моргнувши. Я, Виню, знаю все…

— Ііу, от… розгубився і зовсім зашарівся Зілов, — що, власне, ти можеш знати?..

— Взагалі, — засміявся Козубенко, — як каже Макар… Ну, що жити прекрасно, що… словом, прекрасно!.. Ех, Ваня! — вхопив він його раптом ще міцніше. — Ніхто, мабуть, крім нас, не знає, як прекрасно! Нашому поколінню припало прекрасне життя! Німців виженемо, французам не дамо ходу, головатьків з батьком Петлюрою і його куркульськими бандами знищенимо геть! А тоді дамо хліба голодній Росії і встановимо в нас, на Україні, Радянську владу теж! Та ти розумієш, що буде, коли ми встановимо і у пас владу Рад? Ти пробував уявити собі, що таке соціалізм і комунізм? Коли житимуть самі трудящі, без фабрикантів і капіталістів? Земля — селянам, заводи — пролетаріату? А я буду інженером-механіком і сконструюю надпотужний паровоз з економною топкою, максимум десять процентів непродуктивної втрати палива? Це, брат, можливо, — я це тобі кажу, — дай тільки нам владу до рук!

Козубенко навіть скинув шапку і сів до столу.

— Це ж, ти розумієш, збільшить запаси пального якраз на триста процентів! Тобто будуй залізниць в три рази більше, як зараз є! Всю країну вкриємо густою сіткою колій, як у Франції. Та що там Франція — зразу ж перебив він себе. — Ніякій Франції таке й не марилося. Ти ж розумієш: економний казан — це ж економія по всій промисловості! Заводів набудуємо, куди там старим кузням, що у нас по задвірках стоять. Величезні, з мільйонною продукцією!..

Козубенко раптом замислився і притих.

— Хоча, розумієш… — задумливо протяг він, — я ще остаточно не вирішив. Можливо, я механіку кину і на електрику піду. Пара як принцип уже відмирає. Минає вік парового казана. Майбутнє, звісно, за електрикою. І треба будувати величезні, ну, просто колосальні електростанції. Щоб подавати струм на великий довкола район. Треба всю країну розбити на такі райони, і в кожному районі свій електроцентр. На півмільйона, може, на мільйон кіловат — хіба я зараз знаю. Я це вирахую, коли повернуся додому. Ну, хто, хто, скажи ти мені, крім самого народу, крім пролетаріату, на таке спроможний? Та ніякий капіталіст чи там капіталістичний синдикат…

Він урвав себе знов, схопив шапку і почервонів:

— Фу ти чорт! Отак, як замрієшся!.. Ми з тобою зараз до Шумейка побіжимо. Цього папірця, — він вдарив себе по кишені, — що наша козир-дівка привезла, треба передати негайно до комітету. Я думаю, треба друкувати його і кидати поміж народом! Пішли.

Він підштовхнув Зілова і закрокував швидше до дверей. Взявшися за клямку, він спинився ще на хвилину.

— А може… може, мені інженером шляхівництва зробитись тоді? Залізниці — це ж нерви країни! Тут треба будувати без кінця! От ти, — він журно. зітхнув, — у гімназії був. Дуже я тобі заздрю. Молодець твій старий, що потяг з себе жили на твою науку. Ти підеш до університету і за чотири роки людиною станеш, а мені… Слухай, от з усією цією поганню покінчимо, ти мені, будь ласка, з алгеброю і язиками допоможи! — Він причинив двері і взяв Зілова за лацкан пальта. — Я тобі признаюся. Географія, геометрія, фізика там — це мені, ну, просто немов і раніш знав. А от язики та ще алгебра — сам ніяк не поверну. Я от і на паровоз коли йду, на поїздку, неодмінно з собою щось таке захоплю або просто так, завжди якась книжечка при мені. — Він поліз до кишені і звідти витяг обтріпаний, засмальцьований зошит. Першої сторінки в ньому не було. Це був підручник німецької мови Глейзера і Пецольда. — Бачиш? Іх габе, ду гаст, ер гат… Презенс, імперфектум і футурум — це я вже пройшов, а от, коли дійшло до кон'юнктива… Ну, пішли! — зітхнув він і сховав книжку назад до кишені. — Я думаю, можна буде й тепер між ділами трохи підзанятися. Треба бути готовим. Петлюрівців проженемо, і тоді що ж? Радянська влада повідкриває університети, і я на ту осінь екстерном піду…