— Прокляття! — зойкнув Костя, і раз за разом випалив йому вслід з револьвера три рази. — Ходу! — І конвой, разом з бранцем, з усіх сил кинувся бігцем через колію, в смузі світла ліхтарів.

Але Костя стріляв поспішаючи, і кулі його револьвера дзизнули десь високо вгорі. Збіглий козак уже був на пероні і впав просто полковнику до ніг.

— Феррат! — лементував він. — Зрада! Провокаціон! Стріляйте! Стріляйте! Держіть!..

Постріли вже гриміли. Кулі рясно свистіли втікачам навздогін. Десяток зібганих постатей щодуху зигзагами летіли з смуги світла геть — туди, на той бік широкого насипу.

В гурті сполошених німецьких офіцерів збіглий петлюрівський козак плазував навколішки, хапаючи полковника за поли і за халяви чобіт. Він захлинався і голосив, він затинався і вже десятий раз починав свою розповідь спочатку. Він був зовсім не петлюрівський козак, він був агент петлюрівської контррозвідки і з доручення контррозвідки висліджував у петлюрівському гарнізоні збільшовизований елемент. Але козаки, яким його екселянція гер полковник віддав машиніста-більшовика, були й зовсім не козаки. То були якісь невідомі йому люди, тільки переодягнуті в форму петлюрівських козаків. Він якраз взявся їх висліджувати, щоб встановити, хто ж вони такі і що заміряються вчинити, коли це трапилась оця от історія з машиністом-більшовиком. І він, як щирий петлюрівець, тобто як вірний слуга армії імператора Вільгельма, вирішив, вважав своїм обов'язком негайно повідомити його скселяицію, гера полковника, що це зрада, феррат, провокаціон. Нехай його екселянція зверне увагу, що він ризикував власним життям! Але ж машиніст-більшо-вик тепер утік і від гера полковника, і від петлюрівської контррозвідки…

Постаті втікачів вже перебігли світляну смугу і жодна з них не впала під пострілами. Щасливо вони зникли в темряві поза схилом насипу.

Обличчя полковника було багрове, сині жили тремтіли в нього на чолі. Вуса плигали, з рота летіла піна — сама піна, без мови, без слів. Він махав руками, він тупотів ногами, але потрібний наказ так і не міг видертися з його здавленої спазмом люті горлянки.

Втім, офіцери вже зрозуміли його й так. Гучна команда залунала вздовж цепу. Гвинтівки задзвеніли, затвори застукотіли, заторохтіли цини з кулеметними стрічками.

Але ще тої секунди, як Шумейко з комсомольцями зник за межею світла в пітьмі, принишклу тишу туманного передрання враз розітнуло різке свистливе шипіння. Швидкою дугою зметнулася в замрячене сиве небо ракета і мутно засяяла високо над територією залізниці спокійним зеленим огнем.

Ту ж мить все довкола зарокотало, загриміло, загуло. Сотні гвинтівок застрекотіли вздовж насипу, з боку міста. Повстанці-селяни, що залягли під покровом ночі вздовж насипу, вдарили цепом на києво-одеську сторону військової рампи. Кулемет загуркотів негайно з даху водонапірної вежі депо — він узяв під обстріл одесько-волочиську сторону. Вибухи гранат приніс вітер від вагонних майстерень — робітничі самооборонні дружини кинулися на німецький цеп, щоб прорвати його і взяти під обстріл києво-волочиську сторону.

Військова рампа з усіх трьох сторін вибухла десятками кулеметів кольта. Німці прийняли бій.

Сербин з Шуркою були в цю хвилину в першому бараку — вже кілька днів, як вони з Макаром і Золотарем перейшли сюди з бараків коло вокзалу. Зараз вони робили передранішній обхід хворих. Передрання — критична пора для тифозника. Саме в ці години з верховин сорокаградусної гарячки люди стрімголов падають у страшний холод переднебуття — на тридцять п'ятий і тридцять четвертий градус температури. Люди захлинаються в холодних струменях поту, непритомніють. Саме в ці передранішні години вмирають тифозники. Сербин з Шуркою вже винесли двох. Німці виставили карантин довкола тифозних бараків, і мертвих доводилося класти тут же, біля порога. В цю хвилину раптом все довкола спалахнуло рясною й гучною стріляниною.

Сербин з Шуркою кинулися до барака. І холодний жах охопив їх. Благенькі диктові стінки барака сухо потріскували, і барак був сповнений звуками коротких, але рясних хлопків, немов наспіх відкубрювалося десятки пляшок і пляшки стріляли тугими корками. Бараки були в зоні обстрілу з усіх трьох сторін. Лінія пробою пішла під стелею, але негайно ж різко впала нижче — майже на рівень помостів-полів. Плач, вигуки й зойки сповнили барак. Дужчі хворі зривалися й бігли геть, немічніші скочувалися на долівку. Непритомні лежали, як були, і вже не в одного з них був розкраяний череп.

Сербин і Шурка кинулися до полу. Вони хапали хворих за ноги, стягували у прохід між полами і по одному засували в тісну просторінь попід поли. Тоді вибігли надвір і мерщій побігли до другого барака поруч. Там чергував Макар сам. Активний кулеметний бій тривав по кілька хвилин, потім уривався на якийсь час, а тоді знову сплескував дужче й дужче. Так — то зростаючи, то стихаючи — бій невгавав.

Покінчивши з другим бараком, вони вже втрьох із Макаром щодуху побігли до третього, який стояв трохи віддаля, ближче до перону. Там чергував Золотар. Кулі рясно сипали на метр від землі, і бігти треба було, зовсім прихилившися, припадаючи до землі. Вже розвиднілося зовсім, і сонце намагалося прорвати запону хмар. Але туман плив низько і притискав до землі сиві переддощові сутінки.

Позиції німців були дуже зручні. Вони залягали за міцним бруствером. Крім того, вони мали багато кулеметів. На простороні вздовж тифозних бараків — метрів із п'ятдесят кулеметів виставлено шість. Позиції повстанців були з цього боку значно невигідніші. Вони залягали вздовж насипу, за його схилом. Окремі стрільці припали за колесами товарних вагонів, що валкою стояли на крайній колії. І кулеметів тут повстанці не мали.

Двері третього барака були розчинені навстіж, і впоперек через поріг лежав чоловік.

— Золотар! — скрикнула Шурка.

То був Золотар. Тоненька цівка крові стікала в нього з лоба по щоці. Куля черкнула скроню і довгою смужкою зрізала шкіру. Шурка вихопила хустку і притихла Золотареві до лиця. Але Золотар мотнув головою вліво і застогнав. Ліве плече його шинелі хутко намокало рудою плямою. Сербин кишеньковим ножиком розпоров рукав шинелі і гімнастерку. М'ясо на плечі було розшматоване, і з широкої рани стирчав матовий суглоб. Золотар кинув оком на рану і відвернувся.

— Ат! — простогнав він. — Пропало плече!..

Але пропадало не тільки плече. Бараки були тифозні, і перев'язувати рани не було чим. Макар мерщій скинув шинель, тужурку і почав дерти на собі сорочку. Пронизливий вогкий вітер враз огорнув оголений Макарів торс і вкрив його дрібними гусячими зморшками. Тремтячи й кулячися, Макар схилився до рани. Ніколи в житті ні він, ні Сербин, ні Шурка не перев'язували ран.

Одначе тепер стріляли тільки німці. Повстанці мовчали. Вони ж не могли стріляти на німців: їхні кулі летіли через голови німців туди, де тріпотів проти поривів вітру білий прапор з червоним хрестом. Вони не могли розстрілювати хворих у бараках…

Німці мали вдосталь зброї, німців захищав міцний бетонований бруствер, і вони прикривалися ще сотнями знесилених у тяжкій тифозній пропасниці тіл, і з-поза цих тіл, як з-поза живого бруствера, вони відкрили ураганний огонь на мовчазного супротивника.

Тоді повстанці враз звелися з-за насипу і закричали «ура!». З гвинтівками, обрізами та вилами в руках повстанці кинулися щодуху бігцем уперед. Півтораста метрів була тут завширшки територія залізниці, і їх треба було перебігти проти лінії огню, скерованого просто в упор.

«Ура!» — покотилося хвилями, і хвилі били штормово, одна за одною.

Виття десятків кулеметів зустріло атаку і проковтнуло крик.

Німецькі кулеметники лежали за схилом бруствера — по три-чотири солдати на кожний кулемет — і звиви вистріляних стрічок та гори порожніх цин височіли обабіч кожного кулемета. Німецькі кулеметники припали ще нижче за перон, і тільки носки чобіт гризли асфальт, в тремтливому напруженні соваючися по землі.

«Ура!» — прохоплювалося миттю крізь кулеметне виття, і лише кілька повстанців впали через рейки і шпали.