Того ж вечора він виїхав до Анатолії і тепер пригадав ту подорож: як поїзд цілий день ішов поміж ланами, засіяними маком, що його там вирощують на опіум, і яке то дивне було відчуття наприкінці дороги, коли почало здаватися, ніби змінились усі відстані, і як він дістався туди, де розпочавсь наступ за участю новоприбулих грецьких офіцерів, що ні біса не тямили в цьому ділі, і артилерія гатила по своїх, і англійський військовий спостерігач плакав, як дитина.
Того ж таки дня він уперше побачив забитих солдатів у білих балетних спідничках і гостроносих капцях з помпонами. Турки сунули навалою, і він бачив, як солдати в спідничках тікали, як офіцери стріляли в них, а тоді й самі кинулись тікати, і він теж тікав чимдуж разом з англійським спостерігачем, аж поки йому заболіло в грудях, а в роті стало так гірко, наче він смоктав мідяки; і вони спинилися за якимись скелями, а турки все сунули та сунули. Згодом він бачив такі речі, яких ніколи не міг собі й уявити, а потім — і ще страшніші. Отож, повернувшись до Парижа, не міг про це ані сам говорити, ані слухати інших. А в кафе, повз яке він ішов, перед стосиком блюдечок з-під чарок сидів отой американський поет і з дурну-ватиы виразом обличчя, схожого на велику картоплину, патякав про дадаїзм з одним румуном, на ім'я Трістан Тцара, що завжди носив монокль і скаржився на головний біль; і він подався назад до свого помешкання, до дружини, що її знову кохав, — забуто всі сварки, забуто всі безумства, він радів, що повернувся, і пошту з редакції тепер надсилали йому додому. І ось одного ранку надійшов лист у відповідь на той, що він тоді написав, і коли він побачив на підносі конверт із знайомим почерком, то аж похолов увесь і спробував непомітно підсунути його під інший лист. Та дружина спитала: «Від кого це, любий?» — і то був кінець усьому, що тільки-но почалося в них наново.
Він пригадував щасливі дні з усіма жінками, яких знав, пригадував і сварки. Чомусь вони завжди заводили ті сварки в найприємніших місцях. І чого їм неодмінно надавало сваритися в найкращі для нього хвилини?.. Він нічого про це не написавз спершу не хотів жодної з них образити, а потім йому здавалося, що й без того є про що писати. Але повсякчас думав, що зрештою неодмінно про це напише. Міг би написати багато про що. Він бачив, як змінюється світ, і то були не просто події, хоч і їх він спостерігав чимало й пильно придивлявся до людей, — він бачив тонші зміни і пам'ятав, як поводились люди за різних часів. Він сам був свідок усього того, усе примічав і вважав за свій обов'язок про те написати — але тепер уже ніколи не напише.
— Ну, як тобі? — спитала жінка. Вона вже помилась і вийшла з намету.
— Добре.
— То, може, трохи поїси?
Він угледів позад неї Моло з розкладним столиком і ще одного служника, що тримав посуд.
— Я хочу писати, — сказав він.
— Випий бульйону, це додасть тобі сили.
— Сьогодні вночі я помру, — сказав він. — Ні до чого мені сила.
— Облиш цю мелодраму, Гаррі, прошу, — сказала вона.
— Чи тобі в йосі позакладало? Я вже згнив майже до стегна. На біса мені твій бульйон? Моло, принеси-но віскі з содовою!
— Випий бульйону, я прошу, — лагідно сказала вона.
— Ну, давай уже.
Бульйон був надто гарячий. Довелося тримати чашку в руках, чекаючи, доки охолоне, а вже тоді одним духом, не похлинувшись, він влив у себе все до краплі.
— Ти чудова жінка, — сказав він. — Не зважай на мене.
Вона повернула до нього обличчя, так добре знане й люблене з фотографій в «Острозі» та «Місті й маєтку», тільки трохи поблякле від алкоголю, тільки трохи змарніле від любовних утіх; але в «Місті й маєтку» ніколи не показували тих гарних грудей, ані тих пишних стегон, ані рук, що так приємно пестили його спину. Дивлячись на її знайому лагідну усмішку, він знову відчув наближення смерті. Та тепер то не був раптовий вир, а наче подув вітру, що, сколихнувши полумгя свічки, здіймає його догори.
— Нехай потім винесуть мій москітник і почеплять над ліжком, а поруч запалять вогнище. Я сьогодні ночуватиму просто неба. Зрушати з місця ні до чого. Ніч ясна, і дощу не буде.
Так ось воно як помирають — у шепоті, що його й сам ледве чуєш. Ну що ж, сварок більше не буде. Це він твердо обіцяє. Він не стане псувати того єдиного, чого ще не звідав у житті. А проте, мабуть, таки зіпсує. Адже завжди все псував. А може, й не зіпсує.
— Ти можеш писати під диктовку?
— Ніколи не пробувала, — відказала вона.
— А втім, байдуже.
Однаково часу вже нема, хоч усе, здається, так щільно вляглося, що можна вмістити в один абзац — аби тільки він зумів добре все те висловити.
На горі понад озером стояв рублений дім, зашпарований білим вапном. На жердині біля дверей висів дзвоник, що скликав родину до столу. За домом було поле, а за полем — ліс. Від дому до причалу збігав ряд струнких тополь. Ще ряд тополь тягся вподовж мису. Понад узліссям ішла дорога нагору, і при тій дорозі ти збирав ожину. Потім рублений дім згорів, і всі рушниці, що висіли над каміном на кілочках з оленячих ратиць, також згоріли, і їхні стволи без прикладів, з розтопленим свинцем у магазинних коробках, довго ще лежали серед купи попелу, що його брали на луг для великих миловарних казанів, і ти спитав дідуся, чи можна ними погратися, а він не дозволив. Авжеж, то й тепер були його рушниці, і він так і не купив нових. І відтоді більше не полював. Дім збудували на тому самому місці, тепер уже з брусів, потім побілили, і з ганку ти бачив ряд тополь і озеро за ними; але рушниць у домі вже ніколи не було. Рештки тих рушниць, що висіли колись на оленячих ратицях у старому рубленому домі, валялися надворі в купі попелу, і ніхто їх більше не чіпав.
Після війни ми орендували в Шварцвальді струмок, у якому водилася форель, і до нього було дві дороги. Одна — спершу низом, через долину, що починалася від Тріберга, між тінястими деревами обабіч білого путівця, а далі — бічною стежкою, що вела в гори, повз невеликі ферми з високими шварцвальдськими будинками, аж поки та стежка виходила до струмка. Звідти ми й починали рибалити.
Друга дорога стрімко підіймалася вгору до узлісся і далі йшла верхами через сосновий бір, а там спускалася до луки й, перетнувши її, виходила до місточка. На берегах струмка росли берези, і він був хоч невеличкий, зате прозорий, бистрий, із заводями в тих місцях, де течія попідмивала коріння беріз. Власникові готелю в Тріберзі випав добрий сезон. Там було дуже гарно, і всі ми заприятелювали між собою. А наступного року настала інфляція, і грошей, які він призбирав тоді, не вистачило навіть на те, щоб купити припасу й знову відкрити готель, — і він повісився.
Це ще б можна продиктувати, але є й таке, чого не продиктуєш:. площа Контрескарп, де квіткарки фарбували квіти просто серед вулиці і фарба стікала на брук до автобусної зупинки; літні чоловіки й жінки, завжди п'яні від вина та прокислих вичавок; змерзлі дітлахи з зашмарканими носами; дух брудного поту, злиднів і пияцтва в «Кафе аматорів»; повії в bal musette [74] над яким вони тоді жили. Консьєржка, що приймала в своїй комірчині солдата республіканської гвардії, а тим часом його каска, прикрашена волосяною китицею, лежала на стільці. Пожилиця з кімнати навпроти, в якої чоловік був спортсмен-велосипедист, — як вона зраділа того ранку в молочній, коли розгорнула «Авто» й прочитала, що він здобув третє місце в перегонах Париж — Тур, у своєму першому великому змаганні. Вона почервоніла, засміялась і, вимахуючи жовтою спортивною газеткою та плачучи з радості, побігла до себе нагору. Чоловік орендаторки bal musette був шофер таксі, і коли йому, Гаррі, доводилося відлітати вранішнім літаком, той будив його, стукаючи в двері, і, перше ніж їхати, вони разом випивали по склянці білого вина коло цинкового прилавка в залі. Він знав тоді своїх сусідів у тому кварталі, бо всі вони були бідні.
У прилеглих до площі будинках жило два гатунки людей: п'яниці і спортсмени. П'яниці заливали свої злидні вином, спортсмени шукали розради в тренуванні. То були нащадки комунарів, що не вагалися в своїх політичних поглядах. Вони знали, хто розстрілював їхніх батьків, їхніх родичів, братів і друзів, коли версальське військо захопило місто після Комуни і нещадно карало всякого, хто мав мозолясті руки, носив картуз чи вирізнявся ще якимись прикметами робочої людини. І серед тієї бідноти, у тому кварталі навпроти крамнички торговця кониною та кооперативної винарні, він написав свої перші сторінки, започаткувавши ними те, що вважав тоді за справу свого життя. Жоден інший район у Парижі не був йому такий любий, як цейі його крислаті дерева, старі поштукатурені будинки з коричневими панелями внизу; довгастий зелений автобус на круглій площі; пурпурова фарба, що спливає з квітів на бруківку, — несподіваний спуск на вулиці Кардинала Лемуана, що круто збігає з пагорба до Сени, а з другого боку — тісний, перелюднений світбк вулиці Муфтар. Вулиця, що веде нагору до Пантеону, і ще одна, якою він завжди їздив на велосипеді,— єдина заасфальтована вулиця в тому районі, рівна й гладенька під шинами, з високими вузькими будинками і дешевим готелем, де вмер Поль Верлен. У їхньому тодішньому помешканні було тільки дві кімнати, і він наймав кімнату в тому готелі, на останньому поверсі, за шістдесят франків на місяць, — гам він писав, і з вікна йому було видно дахи, димарі й усі паризькі пагорби.
