«Боже праведний!» — подумки вигукнув я. І всі були схожі да підстреленого самця, я намагався вибрати найбільшу. Але вони були майже однакові, та й бігли стадом. Аж ось з'явився й самець. Навіть у тіні він видавався зовсім чорним, проти сонця його шерсть блищала, а великі й темні роги круто загиналися назад двома широкими дугами, майже торкаючись кінцями середини спини. Так, це справді був самець! І то який гарний!

— Думі,— шепнув мені на вухо М'Кола. — Думі!

Я вистрелив, і самець упав. Та відразу ж підхопився і кинувся навздогін за стадом, яке мчало, то розбігаючись, то збиваючись докупи. На якусь часину я згубив його з очей. Потім добачив знову: він біг долиною вгору у високій траві; я вдруге Поранив його, і він пропав з очей. Стадо мчало тепер угору по пагорбу над долиною, вище й вище, праворуч від нас, мчало стрімголов, урозсип, до лісу за долиною. Тепер, побачивши справжнього самця, я знав, що то все самиці, і поранена антилопа теж. Самець більше не з'являвся, але я був певен, що ми знайдемо його в високій траві, де, я бачив, він упав.

Усі вже попідхоплювались, тисли мені руку, тягли за палець. Потім ми щодуху кинулись униз поміж дерев через яр, до луки. Очі, мозок — усе в мене полонила чорнота того самця, вигин його довжелезних рогів, і я дякував богові, що встиг перезарядити рушницю, перш ніж він вискочив. Та все ж мало чим я міг пишатись: я розхвилювався й стріляв навмання, замість цілити у вразливе місце, тим-то мені тепер було соромно. Але інші сп'яніли від успіху. Я б охочіше йшов спроквола, однак їх не можна було втримати, вони мчали, як зграя хортів. Коли ми перебігли луку, на якій побачили стадо, й добулися до місця, де самець зник з очей, то виявилось, що трава тут вище людського зросту, і всі сповільнили біг. До струмка збігали два розмиті, зарослі яри футів десять-дванадцять завглибшки, а те, що згори нам видалося рівненьким дном порослої травою чаші, була нерівна підступна западина з травою по пояс, а подекуди й вище голови. Ми відразу помітили кривавий слід, що вів ліворуч, через струмок і далі схилом пагорба до початку долини. Я був подумав, що це слід першої пораненої антилопи, але ж вона описала нібито не таке широке коло, коли ми дивилися на неї згори. Я понишпорив довкола, але не зміг відшукати слідів самця серед безлічі інших слідів: на нерівній місцевості та ще в буйній траві важко було визначити, куди він подався.

Усі тубільці хотіли йти по тому сліду, й розраджувати їх було все одно, що примусити ненавчених собак шукати вбитого птаха, коли вони рвуться за зграєю, що полетіла геть.

— Думі! Думі! — сказав я. — Кубва сана! Самець. Великий самець.

— Так, — одностайно підтвердили вони. — Ось! Ось! — Вони вказували на кривавий слід, що вів через струмок.

Нарешті я погодився йти цим слідом, сподіваючись знайти обох антилоп і знаючи, що самиця тяжко поранена, а самець іще може протриматись. Та я міг і помилятися: а може, це й справді слід самця, може, він непомітно звернув у високій траві й перебрів струмок тут, поки ми бігли схилом униз. Адже одного разу я вже помилився.

Ми швидко видерлися на пагорб і в лісі побачили багато пролитої крові; тоді звернули праворуч, видряпуючись стрімким схилом, і тут, над долиною серед скель, вигнали чорну антилопу. Вона помчала вскач по камінню. Я відразу зрозумів, що вона не поранена, і, незважаючи на темні загнуті назад роги, за темно-каштановою мастю визначив, що то самиця. І вчасно: бо вже злегка й натис на курок, але відразу опустив рушницю.

— Манамукі,— сказав я. — Самиця.

М'Кола й два місцеві провідники погодилися. А я ж був мало не вистрелив. Кроків за п'ять ми вигнали другу антилопу. Але ця розпачливо мотала головою й не могла стрибати по камінню. Вона була тяжко поранена, і я, добре прицілившись, перебив їй шию.

Ми підійшли до антилопи, що лежала на камінні велика, темно-каштанова, майже чорна, з чорними, гарно загнутими назад рогами, з білими позначками біля очей і білим черевом. Але то був не самець.

М'Кола все ще з сумнівом обмацав коротенькі, недорозвинені соски, мовив: «Манамукі» — й сумно похитав головою.

То була та перша велика антилопа, на яку мені вказав Геррік.

— Самець там, унизу, — сказав я.

— Так, — погодився М'Кола.

Я вирішив зачекати, поки самець ослабне, — якщо він справді поранений, — а потім зійти в долину й розшукати його. Тому я звелів М'Колі зробити перші надрізи, щоб Дід міг оббілувати голову, поки ми шукатимемо самця.

Я попив з фляги води. Хотілося пити, бо набігався та нала-зився по пагорбах, та й сонце підбилося високо, й ставало жарко. Ми зійшли вниз протилежним берегом долини й, кружляючи, шукали у високій траві слід самця. Але знайти його не пощастило.

Спочатку антилопи бігли стадом, і окремі сліди були переплутані або й стерті. Ми виявили плями крові на траві, де я вперше поранив самця, потім ці плями зникли й знову з'явилися там, де звертав убік слід пораненої самиці. Та далі сліди розходились віялом: звідси антилопи бігли вгору долиною й через пагорби врозсип, і ми знову згубили слід. Нарешті ярдів за п'ятдесят угору я помітив краплі крові на травинці, зірвав і підняв її. Це була моя помилка. Треба було привести сюди інших, адже всі, крім М'Коли, уже втрачали віру в те, Що я поранив самця.

Ми так і не знайшли його. Він щез. Пропав. А може, й зовсім не існував. Хто міг довести, що то справді був самець? Якби я не зірвав закривавленої травинки, то ще міг би затримати їх: то був би доказ. Зірвана, вона мала вагу тільки длд Мене й М'Коли. Та більше ніде я не знайшов крові, й тубільці шукали без видимої охоти.

Залишалось одне: обнишпорити кожен фут високої трави, кожен фут у ярах. Стало зовсім жарко, й тубільці тільки вдавали, що шукають.

До мене підійшов Геррік.

— Усі самиці,— мовив він. — Самця не було. Просто велика самиця. Ти вбив велику самицю. Її ми знайшли. А друга, менша, втекла.

— Послухай, сучий сину! — мовив я й провадив далі, показуючи на пальцях: — Сім самиць. Потім п'ятнадцять самиць і один самець. Самець поранений. Зрозумів?

— Усі самиці,— наполягав Геррік.

— Поранена одна велика самиця. Поранений один самець.

Я казав це з такою певністю, що вони погодились зі мною і якийсь час ретельно нишпорили в траві, але я бачив, як усі потроху втрачають надію.

«От би зараз сюди доброго пса! — подумав я. — Одного доброго пса».

Знову підійшов Геррік.

— Усі самиці,— сказав він. — Дуже великі самиці.

— Сам ти самиця, — відповів я. — Дуже велика самиця.

Мої слова розсмішили вандеробо-масая, що був сама скорбота. Брат Римлянина, видно, ще трохи вірив у самця, зате красу-нин чоловік давно вже не вірив нікому й нічому. Гадаю, не вірив навіть у те, що я напередодні вбив куду. Що ж, після цієї стрільби, я його не засуджував.

Надійшов М'Кола.

— Хапана, — похмуро кинув він. — А тоді спитав: — Бвана, ти справді влучив у самця?

— Так, — відповів я.

На мить я й сам усумнився, що самець існував. Потім знов згадав густу лискучу чорноту його шерсті й високі роги, перш ніж він відкинув їх назад, згадав, як він біг серед стада, значно вищий за всіх, чорний-пречорний, і М'Кола так само побачив його крізь туман недовіри, властивий дикунові, який вірить тільки в те, що бачить.

— Так, — погодився він. — Я бачив його. Ти його поранив.

Я знову вдався до пальців:

— Сім самиць. Я вбив найбільшу. П'ятнадцять самиць, один самець. Я поранив самця.

Вони знову повірили мені й заходилися шукати, кружляючи, але їхня віра миттю випарувалась під пекучим сонцем, серед високої колихкої трави.

— Всі самиці,— знову заявив Геррік.

Вандеробо-масай кивнув, роззявивши рота. Я відчував, як рятівничий сумнів переймає й мене. Адже куди легше було кинути ці пошуки під жарким сонцем у цій голій улоговині та на цьому крутосхилі. Я сказав М'Колі, що ми обстежимо долину з обох боків, закінчимо білувати самицю, а потім удвох зійдемо вниз і пошукаємо самця. При такій недовірі тубільців було марно провадити з ними пошуки далі: Я не міг вишколити їх, не мав влади, щоб навести дисципліну. Якби наді мною не було закону, я б застрелив Герріка, і тоді б вони або шукали, або забралися к бісу. Гадаю, що шукали б. Не те щоб Геррік був така знаменитість, він просто розкладав усіх. Тож ми з М'Колою знову спустились у долину, обнишпорили її вздовж і вшир, як мисливські пси, обдивилися й попереві-ряли всі сліди. Я знемагав від спеки й спраги. Сонце смалило не на жарт.