Я зайшов до намету й у темряві — ліхтаря ми залишили білувальникам у лісі — вмився, зняв мокрий одяг, потім, подлу-бавшись у рюкзаці, дістав піжаму та купальний халат. Переодягтись, вийшов до багаття й поклав біля вогню мокру одежу й. черевики, а Камау розвісив одяг на жердинах; черевики ж, щоб не покоробилась шкіра, насадив на кілки, ввіткнуті в землю, і* Я сів біля вогню на каністру, прихилившись спиною до де-'рра, а Камау приніс пляшку й налив мені в кухоль віскі; я долив туди води з фляги й почав пити, дивлячись на вогонь, ні про, вдо не думаючи, розкошуючи й відчуваючи, як по тілу розливається тепло і все в мені розправляється від віскі, як ото ми розправляємо перед сном зім'яте простирадло на ліжку; тим часом Камау приніс бляшанки з консервами й спитав, що готувати Йй вечерю. Ми мали три бляшанки особливого «різдвяного» фаршу вищого гатунку, три бляшанки лососини й три — консервованого компоту, багато шоколаду та ще коробки різдвяного чУдингу з родзинками — так само вищого гатунку. Я звелів віднести те все назад, дивуючись, навіщо Кейті поклав нам фарш. А пудинг ми марно шукали і ніяк не могли знайти ось уже цілих два місяці.

— Де м'ясо? — спитав я.

Камау приніс товсте смажене філе газелі, яку підстрелив Старий на далекому солонці, і хліб.

— А пиво?

Він приніс одну з великих літрових пляшок і відкрив її.

Сидіти на каністрі було досить незручно, тому я розстелив дощовика біля вогнища, де земля вже підсохла, випростав ноги й прихилився спиною до дерев'яного ящика. Дід смажив на прутику м'ясо. Цей вишуканий шматок він приніс, загорнувши в полу своєї тоги. Невдовзі один за одним поприходили й інші тубільці з м'ясом та двома шкурами. Я лежав на землі, попивав пиво й дивився на вогонь, а вони жваво розмовляли й смажили м'ясо. Ставало прохолодно, ніч була ясна, пахло смаженим м'ясом, димом, вологою шкірою від моїх черевиків і до цього долучався запах нашого доброго вандеробо-масая, що сидів навпочіпки неподалік від мене. І ще досить виразно я відчував запах куду, що лежав у лісі.

Кожен тубілець настромив собі на прут великий шмат або ж кілька дрібних шматочків; вони повертали прути, і, теревенячи без угаву, стежили за м'ясом. З ліплянки вийшли ще двоє незнайомих чоловіків, а з ними і хлопчик, якого ми бачили вдень. Я їв шматок смаженої печінки, що його зняв з одного з прутів вандеробо-масая, питаючи себе подумки, де ж поділися нирки. Печінка була чудова. Я саме роздумував, чи встати, щоб узяти словника й спитати про нирки, аж М'Кола спитав:

— Пива?

— Гаразд, неси.

Він приніс пляшку, і я одним духом випив її до половини, запиваючи смажену печінку.

— Оце життя! — мовив я по-англійському.

М'Кола всміхнувся й спитав на суахілі:

— Ще пива?

Коли я забалакував до нього по-англійському, він це сприймав як лагідний жарт.

— Дивись, — я приставив пляшку до рота, вихилив її до дна. То був старий фокус, — пити не ковтаючи, — якого ми навчились в Іспанії, де пили отак вино з міхів. Римлянин був вражений. Він підійшов ближче, присів навпочіпки й заговорив. Говорив він досить довго.

— Атож, — зауважив я по-англійському. — А тепер чухрай звідси!

— Ще пива? — спитав М'Кола.

— Бачу, ти хочеш напоїти мене, старого.

— Н'діо, так, — відповів він, вдаючи, ніби розуміє мене.

— Дивись, Римлянине, — мовив я і почав лити пиво собі ь рот. Але помітивши, що він дивиться на мене і робить горлом ковтальні рухи, мало не захлинувся й опустив пляшку.

— Ну, годі. Більше, ніж двічі за вечір, не можу; шкідливо для печінки.

Римлянин щось говорив своєю мовою. Двічі він ніби сказав слово «сімба».

— Сімба тут?

— Ні,— відповів він. — Там, — і махнув рукою в пітьму, а я так нічого й не зрозумів. Але залюбки слухав його.

— Я вбив багато сімба, — сказав я. — Я — нищитель сімба. Це віриш — спитай у М'Коли. — Я відчував, як і завжди ввечері, бажання похвалитися, але з нами не було Старого й Мами, д хвалитися, коли тебе не розуміють, не так приємно, а все ж це краще, ніж мовчати, надто після двох пляшок пива.

— Дивовижно, — сказав я Римлянинові.

А він розповідав щось своє. На дні пляшки залишилося ще Трохи пива.

— Діду, — погукав я. — Мзі!

— Що, бвана?

— Випий пива. Ти вже старий, тож воно тобі не зашкодить. Я баічив Дідові очі, коли спорожнював пляшку, й зрозумів,

що і йому кортить пива. Він узяв пляшку, допив пиво й схилився над прутами з м'ясом, ніжно пригортаючи до себе пляшку.

— Ще пива? — спитав М'Кола.

— Так, — відповів я. — І патрони.

А Римлянин розводився далі. Мабуть, він був ще більший ‘балакун, ніж Карлос, якого я зустрічав на Кубі.

— Усе це страшенно цікаво, — сказав я йому. — Ти, я бачу, молодець, як і я. Ми обидва молодці. А зараз послухай…

М'Кола приніс пиво і мою мисливську куртку, де в кишені, Лежали патрони. Я випив ковток, помітив, що Дід не зводить '» мене очей, і виклав перед ним шість патронів.

— Хочу похвалитися, — заявив я. — Доведеться вам трохи потерпіти. Дивіться!

Я по черзі доторкнувся до кожного патрона, приказуючи:

— Сімба, сімба, фаро, ньяті, тендалла, тендалла. То як? Хоч Нірте, хоч ні. Дивися, М'Коло! — І я знов перебрав усі шість Патронів:

— Лев, лев, носоріг, буйвіл, куду, куду.

— Ай! — схвильовано вигукнув Римлянин.

— Н'діо, — урочисто підтвердив М'Кола. — Так, це правда.

— Ай! — знову вигукнув Римлянин і вхопив мене за великого Оальця.

— Свята правда, — сказав я. — Хоч важко повірити, адже так?

— Н’діо, — повторив М’Кола і собі взявся перераховувати Патрони: — Сімба, сімба, фаро, ньяті, тендалла, тендалла!

— Можеш розповісти це всім, — мовив я по-англійському. — А, з мене на сьогодні досить.

Римлянин знову заговорив до мене, а я уважно слухав його, жуючи новий шматок смаженої печінки. М'Кола заходився коло голови куду: оббілував одну й показав Камау, що робити з другою. То була морочлива робота: вони вдвох при світлі багаття обережно очистили очі, ніс і вуха, потім, не пошкодивши шкури, вміло й ретельно відділили все м'ясо. Не пам'ятаю, коли я ліг спати і чи ми взагалі лягали спати тієї ночі.

Пригадую, я дістав словника й попросив М'Колу спитати у хлопчика, чи є в того сестра; М'Кола поважно й твердо відповів за нього:

— Ні, ні.

— Та я нічого такого не маю на думці. Просто цікаво.

Але М'Кола був невблаганний.

— Ні,— сказав він і похитав головою. — Хапана! — Так само твердо він говорив «ні», коли ми в заростях вистежували лева.

На цьому й урвалася наша світська розмова, і я став розшукувати нирки; брат Римлянина відрізав мені трохи від своєї частки, я настромив шматок нирки на прут між двома шматками печінки й почав підсмажувати.

— Гарний буде сніданок, — сказав я вголос. — Куди смачніший від фаршу.

Потім ми довго розмовляли про чорних антилоп. Римлянин не називав їх «тарагалла», він узагалі не знав такого слова. Спершу вийшла плутанина: я гадав, що він говорить про буйволів, бо все повторював «ньяті», але, як виявилося, він казав тільки, що вони чорні, як буйволи. Він почав малювати їх на попелі від вогнища, і ми зрозуміли, що йдеться саме про чорну антилопу. Роги в неї зігнуті, як східна шабля, й кінцями дістають до загривка.

— Самці? — спитав я.

— Самці й самиці.

З допомогою Діда й Герріка я з'ясував, що поблизу ходять два стада.

— То завтра?

— Так, — відповів Римлянин. — Завтра.

— М'Коло, — сказав я, — Сьогодні — куду. Завтра чорні антилопи, буйволи, сімба.

— Хапана буйволи! — заперечливо похитав він головою. — Хапана сімба!

— Я і вандеробо-масай — полювати буйволи.

— Так, так, — радісно погодився вандеробо-масай.

— Тут, поблизу, є великі слони, — озвався Геррік.

— Завтра — слони, — сказав я, дражнячи М'Колу.

— Хапана слони! — Він зрозумів, що я його дражню, але й чути не хотів про це.

— Так, слони, — сказав я. — Буйволи, сімба, леопарди.