Вони не були схожі на негрів, яких я зустрічав досі. Шкіра в них була сіро-коричнева; старший, років п'ятдесяти, мав тонкі губи, майже грецький ніс, високі вилиці та великі розумні очі. Тримався він з гідністю й здавався дуже розважливим. Другий, помітно молодший, років тридцяти п'яти, був рисами майже схожий на першого, і я вирішив, що вони брати. Хлопчик, гарненький, мов дівчинка, виглядав боязким і дурнуватим. Першої миті, побачивши його, я взагалі подумав, що то дівчинка, бо ж усі вони носять щось на взірець римської тоги з невибіленої тканини, сколотої на плечі, яка приховує лінії тіла.

Вони розмовляли з Дідом, і тепер, коли всі троє стояли поряд, я зауважив деяку схожість між зморщеним Дідовим обличчям і класичними рисами господаря шамби; достоту отак нам вандеробо-масай видавався просто карикатурою на красенів ма-саїв, яких ми зустріли в лісі.

Ми гуртом зійшли до потічка, я допоміг Камау обв'язати шини вірьовками, замість ланцюгів, а старший — Римлянин — і решта тим часом розвантажили машину й винесли найважчі речі на стрімкий берег. Ми з розгону перескочили струмок, піднявши хмару бризок, потім, завзято підштовхуючи машину, подолали половину схилу, і машина застрягла. Ми рубали чагарник, копали землю й нарешті витягли машину нагору, але попереду ще було маїсове поле, і я не знав, куди їхати далі.

— То куди поїдемо? — спитав я старшого, Римлянина.

Геррік переклав, але Римлянин нічого не зрозумів, і запитання

йому розтлумачив Дід.

Римлянин показав ліворуч, в бік суцільної загорожі на узліссі.

— Таж ми там не проїдемо.

— Табір, — мовив М'Кола, маючи на увазі, що ми станемо там на ніч.

— Погане місце, — заперечив я.

— Табір, — твердо повторив М'Кола, й усі закивали головами.

— Табір! Табір! — і собі озвався Дід.

— Там стоятиме наш табір, — урочисто виголосив Геррік.

— Іди к бісу, — незлостиво сказав я йому.

Я попрямував туди разом з Римлянином, який без угаву говорив щось не зрозумілою мені мовою. М'Кола пішов слідом за мною, інші повантажили речі в машину й наздогнали нас.

Я десь читав, що поблизу покинутих Тубільних поселень не варто ночувати через кліщів та інших паразитів, і вирішив будь-що змінити місце. Ми пролізли через пролом в загорожі й побачили всередині споруду з колод і молодих дерев, увіткнутих в землю й переплетених гілками. Оселя скидалася на ве-дикий курник. Римлянин вказав рукою на будинок і подвір'я,

> ніби запрошуючи нас розташовуватись, і балакав далі.

— Блощиці,— несхвально мовив я до М'Коли мовою суахілі.

— Ні,— рішуче заперечив він. — Немає блощиць!

— Люті блощиці. Багато блощиць. Хвороба.

— Немає блощиць, — уперто заперечував він.

Врешті він переважив мене, і поки Римлянин говорив, — як я сподівався, — щось слушне, над'їхала машина, спинилася під великим деревом ярдів за півсотні від колючої загорожі, й тубільці заходилися вивантажувати й переносити речі, щоб стати табором. Мого намета з брезентовою підлогою стали напинати Між деревом і «курником», а я, присівши на каністру з бензином, завів з Римлянином, Дідом і Герріком розмову про полювання; тим часом Камау з М'Колою ставили табір, а вандеробо, розкривши рота, стояв на одній нозі.

— Де були куду?

— Там, — відповів Римлянин, показуючи кудись убік.

— Великі?

Римлянин розкинув руки, щоб показати, які в того куду велетенські роги, і затопив мене зливою свого красномовства.

За допомогою словника я насилу склав фразу:

— Де той куду, за яким ви стежили?

Замість відповіді — довга промова: вони, мовляв, — як я врешті зрозумів — стежили за всіма куду разом.

Стояв уже пізній полудень, і небо заволокли важкі хмари… Я змок до пояса, мої шкарпетки просякли рідкою багнюкою. До того ж я спітнів, штовхаючи машину й працюючи лопатою.

— Коли почнемо? — спитав я.

— Завтра, — відповів Геррік, навіть не потурбувавшись перекласти моє запитання Римлянинові.

— Ні,— заперечив я. — Сьогодні.

— Завтра, — не відступався Геррік. — Сьогодні пізно. Одна година світла. — І показав одну годину на моєму годиннику.

Я погортав словника.

— Полюватимемо сьогодні. Остання година — найкраща година.

Але Геррік почав доводити, що куду надто далеко. Мовляв, не встигнемо повернутись до табору. Усе це він пояснював жестами, завершуючи словами:

— Полювання завтра.

— Поганець, — мовив я по-англійськи. Увесь цей час Римлянин і Дід стояли мовчки. Я скулився: сонце зайшло за хмари, й стало холодно, незважаючи на задуху після дощу.

— Діду, — звернувся я до того.

— Що, пане? — озвався він.

Швиденько погортавши словника, я сказав:

— Полювання на куду сьогодні. Остання година — найкраща година. Куду близько?

— Може, й близько.

— Полювання зараз?

Вони порадилися між собою.

— Полювання завтра, — знов озвався Геррік.

— Помовч, Акторе, — мовив я. — Слухай, Діду, — пополюємо трохи сьогодні?

— Так, — відповів він, а Римлянин теж кивнув головою. — Тільки трохи.

— Добре, — сказав я й пішов по суху сорочку, фуфайку й шкарпетки.

— Полювання зараз, — сказав я М'Колі.

— Добре, — відповів він. — М'узурі.

З приємністю відчуваючи на собі суху сорочку, свіжі шкарпетки й черевики, я сидів на каністрі з бензином і попивав віскі з содовою, поки надійде Римлянин. Я був певен, що сьогодні стрілятиму по куду, й пив, щоб заспокоїтись. І щоб не застудитись. А ще я пив віскі просто так, бо люблю його, і хоч би який я був щасливий, а від віскі ставав ще щасливішим.

Коли повернувся Римлянин, я затяг замки-блискавки на черевиках, подивився, чи є патрони в магазині спріцгфілда, зняв з мушки захисний ковпачок і продмухав приціл. Потім допив віскі з алюмінієвого кухля біля каністри і підвівся, перевіряючи, чи лежать два носовики в кишенях сорочки.

Надійшов М'Кола з мисливським ножем і біноклем Старого.

— Залишайся тут, — сказав я Геррікові.

Він не заперечував. Він вважав дурістю виходити на полювання так пізно й був радий довести свою слушність. Вандеро-бо, навпаки, хотів іти з нами.

— Досить людей, — сказав я, зробивши Дідові знак залишитися, і ми вийшли з крааля — попереду Римлянин зі списом, за ним я, потім М'Кола з біноклем і зарядженим манліхером і останнім — вандеробо-масай із своїм списом.

Було вже по п'ятій, коли ми вирушили — перетнули маїсове поле, потім зійшли до струмка, перебрели його ярдів за сто вище загати, де русло звужувалось, далі повільно і обережно, зігнувшись у три погибелі, подерлись на крутий протилежний берег, відразу до пояса заросившись серед буйної трави та папороті. Не пройшли ми отак і десяти хвилин, як Римлянин несподівано схопив мене за руку й примусив лягти поряд із собою; я ще встиг смикнути затвор моєї рушниці. Затамувавши Нодих, Римлянин вказав на протилежний берег: там, на узліссі, я побачив велику сіру тварину з білими смугами на боках і велетенськими крученими рогами; тварина стояла боком до нас, підвівши голову й, видно, дослухаючись. Я підняв був рушницю, але мені заважав кущ попереду. А щоб вистрелити поверх нього, треба було стати на повен зріст.

— Піга, — прошепотів М'Кола.

Я посварився на нього пальцем і поповз уперед, обминаючи кущ. Я страшенно боявся наполохати тварину, перш ніж мав підповзти на постріл, але не забував і поради Старого: «Зумійте виждати». Підкравшись якомога ближче, я встав на одне коліно, взяв куду на мушку і, захоплений його розмірами, твердячи собі, що хвилюватись не треба, що це звичайнісінький випадок, ретельно прицілився трохи нижче лопатки й натис на спуск. Гримнув постріл, куду підстрибнув і кинувся в зарості, але я знав, що не схибив. Я вистрелив у сіру пляму серед дерев іще раз. М'Кола кричав: «Піга! Піга!» — тобто: «Влучив! Влучив!», а Римлянин плеснув мене по плечу, замотав свою тогу круг шиї й припустив голяка, а слідом помчали щодуху і ми четверо, мов ті хорти, через струмок, здіймаючи цілі водограї бризок, вгору по схилу. Голий Римлянин уже продирався дсрізь зарості, потім нахилився, підняв листок, забризканий кров’ю, плеснув мене по спині, а М'Кола крикнув: «Даму! Даму!» — «Кров! Кров!» Трохи далі ми знайшли глибокий слід, що вів праворуч, і я, на бігу перезаряджаючи рушницю, разом з усіма ринувся в лісові сутінки, де Римлянин, на мить згубивши слід, знову знайшов кров і смикнув мене за руку, щоб я ліг. Ми 'затамували подих: куду стояв на галявині ярдів за сто від нас, видно, тяжко поранений, нашорошивши вуха, великий, сірий, з чудовими рогами, і, повернувши галову, дивився просто на нас. Я подумав, що тепер уже треба стріляти напевно, поки ще не смерклось, затримав подих і прицілився за лопатку. Почувся «ляскіт кулі, і куду важко став дибки. М'Кола закричав: «Піга! Іїіга! Піга!», але куду пропав з очей, ми знов помчали, мов хорти, й мало не попадали, спіткнувшись об щось. Це й був наш велетенський чудовий самець куду; він лежав на боці, мертвий, і його чудові розкидисті роги вигиналися великими темними спіралями; він упав ярдів за п'ять від того місця, де його Дістав мій постріл. І ось тепер він лежав, великий, довгоногий, сірий з білими смугами, прикрашений велетенськими рогами горіхового кольору, ніби виточеними зі слонової кістки на кінцях, з великими вухами, з густою гривою на високій гарній шиї, з білими позначками між очима й на носі,— і я, нахилившись, доторкнувся до нього, пересвідчитись, що це не сон. Куду лежав на тому боці, куди ввійшла куля, вся шкура була цілісінька, й від нього поширювався ніжний приємний дух, як ото дихання телят або пахощі чебрецю після дощу.