Цікаво, чи побачив би той невтомний мандрівник Мунго Парк, опинившись на полі бою в літню спеку, що-небудь таке, що повернуло б йому надію? Наприкінці червня і в липні серед пшениці квітли маки, на шовковицях буяло рясне листя, і видно було, як хвилі гарячого повітря здіймаються над стволами гармат там, де сонце падало на них крізь маскувальні заслони з гілля; земля по краях вирв, де вибухали снаряди з гірчичним газом, була ясно-жовта, і перший-ліпший зруйнований будинок вабив око більше, ніж ті, що їх ні разу не влучило; але навряд чи хто з мандрівників став би вдихати на повні груди те літнє ловітря і, наслідуючи приклад Мунго Парка, впадати у роздуми про істот, створених за образом і подобою божою.

При спостереженнях над мерцями передусім виявлялося, що більш-менш тяжко поранені вмирали так само, як умирають тварини. Одні — швидко, від невеличкої ранки, що від неї, здавалося б, не сконав і кріль. Вони вмирали від тих незначних ран, як ото, буває, вмирають кролі — від трьох-чотирьох дрібок шроту, що начебто нездатні й шкіру пробити. Інші вмирали подібно до котів: з розбитим черепом і уламком заліза в мозку вони лежали по два дні,— достоту мов коти, що навіть з кулею в голові забиваються у вугільний засік і не хочуть конати, аж поки їм не відітнути голову. А може, вони й після того не конають, — недарма ж бо кажуть, що в котів по дев'ять життів, — цього я не знаю, а от люди здебільшого вмирають, як тварини, не як люди. На той час мені ще ні разу не траплялося бачити так званої природної смерті, отож я скидав усе на війну і так само, як невтомний мандрівник Мунго Парк, вірив, що є і щось інше, оте завжди далеке «щось інше»; та зрештою побачив і його.

Єдиним випадком природної смерті, який мені випало спостерігати, окрім смерті від утрати крові, що не дуже тяжка, була смерть від іспанки. При цій хворобі помирають від удушення, захлинаючись слизом, і кінець видно з того, що перед смертю людина знов обертається на немовля, хоча й з усією своєю дорослою силою, і так само, як немовля пелюшки, заливає простирадла останнім буйним жовтим струменем, що розтікається й капотить уже й після того, як людина померла. А тепер я хотів би побачити смерть кого-небудь із наших самозваних «гуманістів» [22] бо такі невтомні мандрівники, як Мунго Парк чи я, ще живуть і, можливо, таки доживуть і до суто фізичної смерті членів цієї літературної секти, і їм випаде нагода побачити, з якою гідністю ті йтимуть із життя. Мої природознавчі міркування навели мене на думку, що хоча добропристойність — прекрасна річ, проте інтереси дальшого існування людства вимагають, щоб не всі були добропристойні, оскільки сама поза, призначена для продовження роду, не добропристойна, аж надто недобропристойна; і в мене виник ось який здогад: можливо, ті люди з'явилися на світ саме внаслідок якогось добропристойного злягання. Та незалежно від того, звідки вони беруть початок, я сподіваюся побачити кінець декого з них і наперед дивуюся, як хробаки вгризуть оту давно зав'ялену яловичину, бо ж брошурки їхні — то лиш прах, і весь їх запал в примітках.

Хоч, на наш погляд, у природничій розвідці про мерців цілком доречно розглядати згаданих самозваних гуманістів, — навіть якщо на той час, коли наша праця буде опублікована, прибране ними звання вже нікому ні про що не говоритиме, — проте це несправедливо щодо інших мерців, тих, що не стали ще замолоду мерцями з власного вибору, не видавали ніяких журналів, а здебільшого, напевне, ніколи їх і не читали: тих, що їх ви могли побачити гарячої днини з цілим кишлом білої черви там, де колись був рот. Та не завжди тих мерців пригрівало сонце, дуже часто йшов дощ і обмивав їх, якщо вони лежали просто неба, і розмочував над ними землю, якщо вони уже лежали в землі, а часом лив так довго, що земля перетворювалась на болото і мерців вимивало з ям, і тоді треба було ховати їх наново. Узимку в горах доводилось закопувати їх просто у сніг, а навесні, коли сніг розтавав, їх мусив ховати хтось інший. В горах у мерців були мальовничі кладовища, — війна в горах узагалі наймальовничіша з усіх воєн, — і на одному з тих кладовищ, у місцині, що зветься Покол, поховано генерала, якому снайпер прострелив голову. Ось де помиляються автори, котрі пишуть книжки під назвою «Генерали вмирають у ліжку», бо цей генерал умер в траншеї, викопаній у снігу, високо в горах; на голові у нього був альпійський капелюх з орлиним пером,

Посеред чола видніла дірка, в яку не проліз би й мізинець, а на потилиці зяяла така діра, що в ній умістився б і кулак, якби був невеликий і комусь захотілося б його туди засунути; і сніг довкола був геть залитий кров'ю. То був добрячий генерал, так само як і генерал фон Бер, що командував Баварським альпійським корпусом у битві під Капоретто й був убитий в штабній машині італійським ар'єргардом, коли в'їжджав в Удіне на чолі своїх загонів. Отже, якщо ми прагнемо бути хоч якоюсь мірою точними в цих речах, то всякі такі книжки слід називати «Генерали здебільшого вмирають у ліжку».

У горах часом ішов сйіг і падав-на мерців, що лежали біля перев'язного пункту на схилі, заслоненому горою від артилерійського обстрілу. їх зносили у печеру, викопану в схилі ще перед тим, як замерзла земля. У тій-от печері й пролежав день, ніч і ще день один солдат, голова в якого була розбита так, як може бути розбитий квітковий вазон, — хоча її й тримали вкупі накладки та майстерно зроблена пов'язка, що вже просякла кров'ю і стужавіла, — а в мозку застряг сталевий осколок. Санітари просили лікаря піти поглянути на нього. Самі вони бачили його щоразу, як заходили туди, а коли й не дивилися на нього, то все одно чули, як він дихає. У лікаря очі були червоні від сльозоточивого газу, а повіки так набрякли, що ледве розтулялися. Він уже двічі оглядав того солдата: перший раз при денному світлі, другий — поночі, з кишеньковим ліхтариком. З цього у Гойї також міг би вийти непоганий офорт — я маю на думці огляд пораненого при світлі кишенькового ліхтаря. Подивившись на нього вдруге, лікар таки повірив, що санітари казали правду і солдат ще живий.

— То чого ви од мене хочете? — запитав він.

Вони нічого не хотіли. Та трохи згодом прийшли просити дозволу винести солдата з трупарні й покласти до тяжкопоранених.

— Ні, ні, ні! — відказав лікар, що мав силу роботи. — А що таке? Чи ви його боїтеся?

— Нам неприємно чути, як він там дихає серед мерців.

— То не слухайте. Якщо ви заберете його звідти, вам зараз же доведеться нести його назад.

— Ми згодні, капітане-докторе.

— Ні,— сказав лікар. — Ні. Ви що, не чули?

— Чом ви не дасте йому вбивчої дози морфію? — спитав офіцер-артилерист, що чекав, поки йому перев'яжуть поранену РУКУ-

— Ви гадаєте, мені морфій ні на що більше не потрібен? А оперувати накажете так? Ви ж осьде маєте пістолета, то йдіть і застрельте його самі.

— В нього уже стріляли, — відказав офіцер. — Якби й в декого з вас, лікарів, постріляти, ви б заспівали іншої.

— Дуже дякую, — мовив лікар, вимахуючи пінцетом у повітрі.— Уклінно вам дякую. А мої очі? — Він показав на них пінцетом. — Як вам таке сподобалося б?

— Сльозоточивий газ. Ми вважаємо, що пощастило, коли тільки цим обійшлося.

— Бо тоді ви тікаєте з позицій, — сказав лікар. — Одразу ж біжите з тим газом сюди, щоб вас послали в тил. А то ще й натираєте очі цибулею.

— Ви з глузду з'їхали. Я пускаю повз вуха ваші образи. Ви божевільний.

Прийшли санітари.

— Капітане-докторе… — мовив один.

— Забирайтеся звідси! — звелів лікар.

Вони зникли.

— Я піду пристрелю того бідолаху, — сказав офіцер-артилерист. — У мене людяна душа. Я не можу допустити, щоб він так мучився.

— Пристрельте, — відказав лікар. — Ідіть і пристрельте. Візьміть на себе відповідальність. А я подам рапорт: пораненого застрелив такий-то лейтенант артилерії на пункті першої допомоги. Ідіть стріляйте. Ну ж бо!

— Ви нелюд.

— Мій обов'язок — допомагати пораненим, а не вбивати їх. Нехай це роблять панове артилеристи.