— Завтра знову спробуємо захопити ту ферму й церковку. Головний об'єкт — церковка, ота, що на гребені горба, вони звуть її скитом. Весь схил порізаний виярками і прострілюється щонайменше з трьох кулеметних позицій. Вони там глибоко окопалися, все як треба. У нас замало артилерії, щоб по-справжньому притиснути їх до землі, і зовсім немає важких гармат, щоб вибити їх звідти. А вони поставили протитанкові в тих трьох будинках та ще батарею біля церкви. Буде нам хіба ж такий погром.

— На коли призначено атаку?

— Не питай. Я не маю права сказати.

— Я до того, що нам треба знімати, — пояснив я. — Гроші з фільму всі підуть на санітарні машини. Ми вже зняли контратаку Дванадцятої бригади біля Аргандського мосту. І атаку тієї ж таки Дванадцятої минулого тижня під Пінгарроном. Там вийшли непогані кадри з танками.

— Від танків там не було ніякої користі,— зауважив Ел.

— Я знаю, — сказав я, — але зняли ми їх дуже добре. То ял щодо завтра?

— Вирушайте зранку й чекайте, — сказав він. — Не надто рано.

— Як ти себе почуваєш?

— Стомився як собака, — відповів він. — І голова болить страшенно. А так куди краще. Давай вихилимо ще по одній, а тоді підемо до тебе, і я помиюсь у ванні.

— Мабуть, спершу треба попоїсти.

— Не можу я їсти такий брудний. Коли хочеш, займи місця у «Гран-Віа», а я помиюся і прийду туди.

— Підемо разом.

— Ні. Краще ти займи місця, а я підійду. — Він похилив голову на столик. — Ну й болить же, клята. Це від гуркоту в тих домовинах. Я його вже наче й не чую, а на вуха все одно діє.

— А може, тобі треба поспати?

— Ні. Краще я побуду з тобою, а посплю вже там, коли повернуся. Не хочу двічі прокидатися.

— Тебе що — страхіття мучать?

— Та ні,— відказав він. — Зі мною все гаразд. Слухай, Генку, я не хочу верзти казна-чого, але здається мені, що завтра мене уб'ють.

Я тричі торкнувся пальцями стільниці.

— Кожному так здається. Мені самому скільки разів здавалося.

— Ні,— заперечив він. — Зі мною такого не бувало. Але те, що ми маємо робити завтра, — чистісіньке безглуздя. Я навіть не знаю, чи зможу підняти людей. Якщо вони не схочуть іти, їх нічим не зрушиш. Можна потім розстріляти їх. Але напочатку як не схочуть, то нізащо не підуть. Навіть якщо стрілятимеш їх — однаково не підуть.

— Може, так буде й краще.

— Ні. На завтра нам дали добру піхоту. Ці попруть хоч би там що. Не так, як оті бісові страхополохи першого дня.

— То, може, все ще буде гаразд.

— Ні,— сказав він. — Гаразд не буде. Але я зроблю все, що зможу. Я таки зрушу їх з місця і виведу туди, звідки назад повернути важко, хіба що поодинці. Можливо, на це їх ще вистачить. Я там маю трьох хлопців, на яких цілком можу звіритись. Якщо тільки котрогось із них не виб'є з гри на самому початку.

— Що ж то за хлопці?

— Один — здоровило грек із Чікаго, той куди хочеш попре. Такий уже вродився. А другий — француз, марселець, у нього ліве плече в гіпсі і дві рани ще не загоїлись, але він відпросився на цей наступ із госпіталю, що в «Палас-Отелі», і його доводиться прив'язувати ременями до сидіння, то я навіть не уявляю собі, як він усе це витримує. Тобто як веде машину, розумієш? Просто серце кров'ю обливається. Раніше він працював на таксі.— Ел замовк. — Щось я розбазікався. Ти зупиняй мене.

— А третій хто? — спитав я.

— Третій? Хіба я казав про трьох?

— Авжеж.

— А, так, — мовив він. — То це ж я сам.

— Ну, а решта як?

— Решта — просто водії-механіки, але ніякі ще не солдати. Вони не можуть збагнути, що тут діється. А до того ж усі бояться смерті. Скільки я вже намагався допомогти їм перебороти цей страх, — провадив він. — Але перед кожною атакою він знов і знов на них насуває. Коли бачиш їх у шоломах біля машини, вони танкісти як танкісти. Сідають у машини — теж танкісти. Та досить їм зачинити за собою люки — і кінець. Немає ніяких танкістів. А підготувати нових і досі не було часу.

— То ти думаєш іти митися?

— Посидьмо ще трохи, — відказав він. — Тут приємно сидіти.

— І чудно, як подумаєш, що в кінці вулиці уже фронт і можна піти туди пішки, а потім повернутися сюди.

— А потім знов туди, — докинув Ел.

— Чи не познайомити тебе з якоюсь дівчиною? У «Флоріді» є дві американки. Газетні кореспондентки. Може, пристанеш до котроїсь?

— Не маю я охоти з ними розбалакувати. Надто стомився.

— То онде за столиком у кутку сидять дві марокканки із Сеути.

Він подивився туди. Дівчата були темношкірі й кудлаті. Одна велика, друга менша, але обидві міцні й жваві на вигляд.

— Ні,— мовив Ел. — Марокканців з мене вистачить завтра, не хочу я ще й цей вечір з ними воловодитись.

— Дівчат тут вистачає,— сказав я. — У «Флоріді» є ще Мано-літа. Той її коханець із служби безпеки поїхав до Валенсії, і вона випробовує свою вірність йому з ким завгодно.

— Слухай, Генку, чого це ти мене підбурюєш?

— Просто хочу, щоб ти трохи розважився.-

— Я вже вийшов з того віку, — одказав він. — Може, ще по одній?

— Давай ще по одній.

— Я смерті не боюся, — сказав він. — Померти не штука. Шкода тільки помирати марно. А наша атака — дурниця, тож і смерть буде дурна. Танки я вже добряче опанував. А якби мені час, і танкістів добрих підготував би. От аби тільки танки в нас були швидкіші, то ніякі протитанкові гармати нам не дошкуляли б, як оце тепер, коли нема свободи маневру. Розумієш, Генку, вони зовсім не те, чого ми сподівалися. Згадай-но, як усі мріяли: якби ж то нам танки!

— Під Гвадалахарою вони зробили своє діло.

— Еге ж. Але там були досвідчені танкісти. Справжні солдати. Та й наступали проти італійців.

— То в чому ж усе-таки річ?

— Багато в чому. Законтрактовані найнялися сюди на півроку. Це здебільшого французи. П'ять місяців вони воювали добре, але тепер єдиний їхній клопіт — лишитися живими в останній місяць і податись додому. Ні біса вони вже не варті. От росіяни, що приїхали з танками як інструктори, ті були що треба. Але тепер їх відкликають звідси, нібито в Китай. Новоспечені іспанські танкісти — хто як. Є добрі, є й погані. Щоб підготувати справжнього танкіста, потрібно шість місяців. Я кажу про такого, який усе знав би. Та ще й хист до цього треба мати, щоб усе як слід збагнути й тямити, що робиш. А ми мусили навчити їх за шість тижнів, і той хист вони мають далеко не всі.

— Льотчики з них виходять добрячі.

— Та й танкісти були б добрячі. Але треба, щоб вони мали до цього покликання. Як ото священики. Треба бути вродженим танкістом. А надто тепер, коли понавигадували стільки протитанкової зброї.

У барі вже спустили жалюзі на вікнах і тепер замикали двері. Зайти більше ніхто не міг. Але ми мали ще півгодини, доки зачинять.

— Подобається мені тут, — сказав Ел. — І вже не так гамірно. А пригадуєш, як ми зустрілися в Нью-Орлеані, коли я ще плавав на судні, і пішли випити до бару в «Монте-Леоне», а там був той хлопчисько, схожий на святого Себастьяна, і викликав пожильців чудним таким голосом, наче співав? Я ще дав йому двадцять п'ять центів, щоб він покликав містера Бевзі Боудура.

— Отак і ти сьогодні проспівав «Каса-дель-Кампо».

— Еге ж, — мовив він. — Мене завжди сміх бере, як про це згадаю. — Тоді провадив далі: — Розумієш, тепер танків уже не бояться. Ніхто. І ми не боїмося. Та все-таки своє діло вони роблять. Справжнє діло. От тільки надто вже легко їх підбити, хай їм чорт. Може, краще було б мені пристати до чогось іншого. Ні, брешу. Бо вони таки роблять своє діло. Але за теперішніх умов до цього треба мати покликання. Добрий танкіст повинен бути нині політично розвиненим.

— Ти добрий танкіст.

— Завтра я волів би бути кимось іншим, — сказав він. — Це я вже розпускаю нюні, але кожен має право трохи поплакатись, якщо це нікому не вадить. А знаєш, я таки люблю танки, тільки ми ще не вміємо їх належно використовувати, бо піхота цього не навчена. їм дай друзяку танка попереду, щоб прикривав собою їхній наступ. А з цього нема ніякого пуття. Зрештою вони так звикають до танків, що не хочуть без них і кроку ступити. Часом навіть розосередитись не хочуть.