Ті троє повернулися поважйі й суворі, уособлюючи відновлену справедливість. Та за мить обертові двері крутнулись, і в них з'явився той-таки чоловік. Волосся звисло йому на очі, на обличчі була кров, чорна краватка зсунулася набік, відкривши роздерту сорочку. В руці він знову тримав свою прискавка і, всунувшись у бар, блідий, з безтямними очима, наставив її перед себе й почав визивно бризкати на всіх.

Я побачив, як один з тих трьох військових подався до нього, побачив і обличчя цього чоловіка. До нього приєдналися ще кілька і гуртом відтиснули прискача між двома столиками до стіни, ліворуч від входу; тепер той шалено опирався, і, коли пролунав постріл, я схопив за руку атлетичну дівчину й метнувся з нею до кухонних дверей.

Та двері були замкнені і, коли я натиснув на них плечем, не піддалися.

— На підлогу, отуди, за ріг стойки, — сказав я дівчині.

Вона стала там навколішки.

— Лягайте, — звелів я і штовхнув її додолу. Вона люто зиркнула на мене.

Усі чоловіки, крім німця, що заліг за столиком, та юнака студентського вигляду, який стояв у кутку, притиснувшись до стіни, вже тримали в руках пістолети. На довгій лаві під стіною стояли три фарбовані білявки з темним при корінні волоссям і, спинаючись навшпиньки, щоб краще бачити, без упину верещали.

— Я не боюся, — мовила до мене атлетична дівчина. — Це ж просто смішно.

— Ви що, хочете дістати сліпу кулю у п'яній стрілянині? — відказав я. — Якщо цей прискач має тут приятелів, лиха не минути.

Та, як видно, приятелів він не мав, бо чоловіки сховали пістолети, хтось зняв з лави білявих верескух, і всі, хто подався був туди, де пролунав постріл, відступили назад від чоловіка з прискавкою, що непорушно лежав горілиць на підлозі.

— Нікому не виходити, поки не прибуде поліція! — оголосив хтось від дверей.

Там уже стояли два озброєних поліцаї з вуличного патруля, і одразу ж після того оголошення я побачив, як шестеро чоловіків, вишикувавшись один за одним, наче футбольна команда до виходу на поле, рушили до дверей. Серед них були й ті троє, що викинули прискача на вулицю. Серед них був і той один, що застрелив його. Вони пройшли між озброєних поліцаїв, мов миротворці, що поклали край колотнечі. А коли вони зникли за дверима, один з поліцаїв загородив гвинтівкою вихід і гукнув:

— Виходити заборонено! Всім без винятку.

— А чому тих випустили? Навіщо затримувати нас, коли вони пішли?

— То авіамеханіки, їм треба повернутись на аеродром, — по» яснив хтось.

— Коли вже хоч один пішов, безглуздо тримати інших.

— Усі повинні чекати службу безпеки. Порядок е порядок.

— Та невже ви не розумієте, що коли хоч хтось пішов, то тримати інших безглуздо?

— Сміх, та й годі,— мовив я до атлетичної дівчини.

— Ні, це не сміх. Це чистий жах.

Ми вже підвелись, і вона обурено дивилася туди, де лежав чоловік з прискавкою. Руки його були широко розкинуті, одна нога підігнулася.

— Я піду допоможу цьому нещасному. Він же поранений. Чому ніхто йому не допоможе, нічого не зробить для нього?

— Я б вам не радив, — сказав я. — Краще триматись осторонь.

— Та це ж просто не по-людському. Я вчилася на медсестру й подам йому першу допомогу.

— Не раджу, — повторив я. — Не підходьте до нього.

— Але чому? — вона розхвилювалася мало не до істерики,

— Тому що він мертвий, — відказав я.

Коли прибула поліція, всіх затримали ще на три години. Насамперед вони почали обнюхувати пістолети у всіх, хто їх мав, сподіваючись в такий спосіб виявити, з котрого недавно стріляли. Але десь на четвертому десятку це їм набридло, та й однаково там годі було щось унюхати, крім духу мокрих шкірянок. Тоді вони сіли до столика біля самого вбитого прискача, що лежав на підлозі, мов сіра воскова лялька, з сірими восковими руками та сірим восковим обличчям, і заходилися перевіряти документи відвідувачів.

З-під роздертої сорочки вбитого видніло голе тіло, а підошви його черевиків були стоптані до дірок. Лежачи там, На підлозі, він здавався зовсім малим і жалюгідним. Щоб підійти до столика, де двоє поліцаїв у цивільному перевіряли документи, доводилось переступати через труп. Супутник атлетичної дівчини так нервував, що ніяк не міг знайти своїх документів. Він мав при собі перепустку, але засунув її десь не туди й, увесь спітнілий, гарячково нишпорив по кишенях, аж поки нарешті знайшов. А потім знову поклав не в ту кишеню і знову мусив шукати. Від усього того він геть упрів, чуприна його розкуйовдилась, обличчя пашіло. Тепер йому пасувала б не тільки студентська краватка, а й шкільний картузик, такий, як ото носять найменші школярі. Кажуть, прикрі події старять людей. А його це вбивство зробило з вигляду років на десять молодшим.

Поки ми чекали, я сказав атлетичній дівчині, що як на мене, то з цього вийде непогане оповідання і колись я його напишу. Таки цікаво було, як оті шестеро вишикувались один за одним і гайнули з бару. Вона обурилась і заперечила, що про таке писати не годиться, бо це зашкодить справі Іспанської Республіки. На це я сказав, що бував в Іспанії і раніш і що в давні часи, ще за монархії, у Валенсії теж стріляли отак скільки завгодно, а в Андалусії і за сотні років до Республіки різали одне одного великими ножами, так званими навахами, і що коли мені випало побачити цей трагікомічний випадок у Чікоте під час війни, то я можу написати про нього так само, наче б він стався у Нью-Йорку, Чікаго, Кі-Уесті чи Марселі. І політика тут зовсім ні до чого. Та вона й далі вважала, що цього робити не слід. Можливо, й ще багато хто скаже те саме. А от німцеві начебто сподобалась моя ідея, і я віддав йому останню сигарету із пачки «Кемела». Та хоч як воно було, а години через три нас нарешті відпустили.

У «Флоріді» вже трохи непокоїлися за мене, бо в ті дні постійних обстрілів, якщо хтось мав повернутись додому пішки й не з'являвся після пів на восьму, коли зачинялись бари, за нього починали непокоїтись. Я був радий, що врешті повернувся, і, поки ми готували на електричній плитці вечерю, розповів ту історію, і вона справила неабияке враження.

Вночі дощ перестав, і ранок видався гарний — ясний і холодний, як завжди на початку зими. За чверть до першої я штовхнув перед себе обертові двері бару Чікоте і зайшов, щоб хильнути перед обідом трохи джину з тоніком. Відвідувачів о цій порі було зовсім мало, і до мого столика підійшли два офіціанти й бармен. Усі троє всміхалися.

— Знайшли вони вбивцю? — спитав я.

— Ще надто рання година для жартів, — сказав бармен. — Ви ж то бачили, як він стріляв?

— Бачив, — відповів я.

— І я бачив, — сказав він. — Я саме отам стояв. — І показав на столик у кутку. — Він приставив пістолета до самих його грудей і вистрілив.

— Людей ще довго тримали?

— Аж за другу ночі. А ііатЬіе забрали тільки сьогодні об одинадцятій. — Бармен по-жаргонному назвав труп словом, яке в меню означає холодне м'ясо. — Та ви ж, певне, ще не знаєте.

— Звісно, що не знає,— докинув один з офіціантів.

— Це незвичайний випадок, — озвався другий офіціант. — Muy raro [103].

— А до того й сумний, — сказав бармен і похитав головою.

— Еге ж. Сумний і дивовижний, — підтвердив офіціант. — Дуже сумний.

— Розкажіть мені.

— Таке справді рідко трапляється, — мовив бармен.

— То розповідайте. Ну ж бо.

Бармен довірчо схилився над столиком.

— Річ у тім, — єказав він, — що в пістолеті у нього був одеколон, aqua de colonia. Ото бідолаха.

— Виходить, він не мав лихого наміру, розумієте? — докинув офіціант.

— Насправді він просто жартував. І нікому не треба було ображатися, — сказав бармен. — Бідолаха він.

— Розумію, — мовив я. — Йому тільки хотілось, щоб усім було весело.

— Атож, — підтвердив бармен. — І ось таке фатальне непорозуміння.

— А де той його пістолет?

— Поліція забрала. Відіслали його сім'ї.

— Уявляю собі, як ті зрадіють.