І річка зовсім не така. То де ж він буває щоночі, і що йому там загрожує, і чого він щоразу прокидається, весь облитий потом, переляканий дужче, ніж будь-коли під обстрілом, — і все через якийсь там будинок, довгу стайню та канал?

Він сів і обережно спустив ноги з ліжка — вони завжди терпли, коли були довго простягнуті,— тоді подивився в очі ад'ютантові, зв’язківцеві та двом ординарцям біля дверей і надів на голову свою обшиту матерією каску.

— Я дуже шкодую, що не маю при собі шоколаду, листівок

і сигарет, — промовив він. — Зате ось на мені форма.

— Майор зараз повернеться, — сказав ад'ютант. У тій армії ад'ютанти не мають офіцерського звання.

— Ця форма не зовсім така, як треба, — сказав їм Нік. — Але загальне уявлення дає. Скоро тут буде кілька мільйонів американців.

— Сюди пришлють американців? — спитав ад’ютант.

— О, безперечно. А які американці — вдвічі більші за мене, дужі, щиросерді, вночі всі сплять, ніколи не були ані поранені, ані контужені, ні завалені землею, нічого не бояться, не п'ють, не зраджують своїх дівчат, а багато з них і воші ніколи не бачили. Одне слово, чудові хлопці. Ось побачите самі.

— А ви італієць? — спитав ад'ютант.

— Ні, американець. Погляньте на форму. Її пошив Спаньйолі-ні, але вона не зовсім така, як треба.

— З Північної чи Південної Америки?

— З Північної,— відказав Нік. Він відчував, що на нього знов находить. Краще б помовчати.

— А говорите по-італійському.

— А хіба що? Вам не подобається? Чи я не маю права говорити по-італійському?

— У вас італійські медалі.

— Тільки стрічки та папери. Медалі дають потім. Або ж залишиш їх комусь зберігати, а той візьме та десь поїде, або ж вони загубляться з багажем. Та в Мілані можна купити інші. Головне, щоб були папери. Хай це вас не турбує. Ось побудете на фронті і теж дістанете медаль.

— Я ветеран Ерітрейської кампанії,— холодно відказав ад'ютант. — Воював у Тріполі.

— Дуже приємно познайомитись. — Нік подав йому руку. — Нелегко, мабуть, довелося. Я помітив ваші відзнаки. А на Карсо ви часом не були?

— На цю війну мене щойно призвано. Спочатку мій вік був застарий.

— Свого часу мені не вистачало літ, — сказав Нік. — А тепер я вже не придатний для фронту. <

— Що ж ви тут робите?

— Показую вам американську форму, — відповів Нік. — Думаєте, це не потрібне діло? Вона трохи тисне в комірі, але скоро ви побачите незліченні мільйони людей у такій формі, що налетять сюди, мов сарана. Ви знаєте, коник, або тб, що ми в Америці звемо коником, — це, власне, сарана. Справжній коник — маленький, зелений і порівняно тендітний. Принаймні його не слід змішувати з сараною або цикадою — вона видає своєрідний протяглий звук, якого я тепер не можу пригадати. От силкуюся пригадати, а не можу. Здається, вже чую його, і раптом він зникає. Ви мені пробачите, якщо я перерву нашу розмову?

— Іди-но пошукай майора, — звелів ад'ютант одному з ординарців. — Я бачу, ви були поранені,— мовив він до Ніка.

— І не раз, — відказав Нік. — Якщо вас цікавлять шрами, можу показати кілька досить незвичайних, але я волів би побалакати про коників. Тобто це ми звемо їх кониками, а насправді вони сарана. Ці комахи свого часу відігравали неабияку роль у моєму житті. Думаю, це вас зацікавить, а поки я говоритиму, ви можете розглядати форму.

Ад'ютант дав знак рукою другому ординарцеві, і той вийшов.

— Добре придивіться до цієї форми. Знаєте, її пошив сам Спаньйоліні. І ви теж можете дивитися, — сказав Нік зв'язківцям. — Я, власне, не маю ніякого військового звання. Ми підпорядковані американському консулові. Прошу, дивіться. Розглядайте собі скільки хочете. А я тим часом розкажу вам про американську сарану. Ми завжди віддавали перевагу одній відміні, що її звали руда середня. Вона найдовше витримує у воді, і риба бере її найкраще. Є більші різновиди, ті видають на льоту звук, що нагадує калатання гримучої змії,— різкий такий звук, — і мають барвисті крильця: деякі — ясно-червоні, деякі — жовті з чорним, — але у воді їхні крильця розлазяться, і тому принада з них нікудишня, а от руда середня — це гладенька, дебела, м'ясиста кобилка, і я вам її рекомендую, якщо тільки можна рекомендувати те, чого ви, панове, ніколи, мабуть, не побачите. Але мушу особливо наголосити: ви нізащо не назбираєте стільки цих комах, щоб вистачило на цілий день рибалити, коли будете ловити їх руками чи збивати палицею. Це «чиста дурниця, безглузде марнування часу. Затямте собі, панове: таким чином ви нічого не здобудете. Єдино правильний спосіб, Що його слід би викладати всім молодим офіцерам разом із курсом вивчення стрілецької зброї,— коли б мене про це спитали, а можливо, що таки й спитають, — полягає в застосуванні тенет або невода із звичайної протимоскітної сітки. Два офіцери, тримаючи за протилежні кінці,— або, інакше кажучи, по одному за кожний кінець, — отаку завдовжки сітку, нахиляються, беруть в одну руку нижній край сітки, а в другу — її верхній край і біжать проти вітру. Комахи, що летять за вітром, натикаються на сітку і застряють у ній. В такий спосіб зовсім неважко наловити величезну кількість комах, і я вважаю, що кожний офіцер повинен завжди мати при собі протимоскіт-ну сітку достатньої довжини, щоб виготовити такий невід на коників. Сподіваюся, панове, що ви мене зрозуміли. Маєте якісь запитання? Коли вам щось неясне в моєму викладі, прошу ставити запитання. Є запитання? Немає? Тоді дозвольте на закінчення навести одну сентенцію. Це слова великого воїна і джентльмена, сера Генрі Вілсона: «Джентльмени, або ви будете панувати, або ж пануватимуть над вами». Дозвольте мені сказати їх ще раз. Я хочу, панове, щоб ви їх добре запам'ятали. Я хочу, щоб, ідучи звідси, ви понесли їх з собою. Джентльмени, або ви будете панувати — або ж пануватимуть над вами. Я скінчив, панове. Бувайте здорові!

Він зняв з голови свою обшиту матерією каску, тоді знову надів її і, пригнувшись під низьким одвірком, вийшов із землянки. Від придорожнього видолинка поспішав Пара у супроводі обох ординарців. На осонні було дуже гаряче, і Нік зняв каску.

— Треба б приладнати до цих штук якусь поливачку, — сказав він. — Піду-но змочу її в річці.— І поліз на високий берег.

— Ніколо! — гукнув Паравічіні.— Ніколо! Куди ж ви?

— А таки, мабуть, не варто. — Нік спустився назад, тримаючи каску в руках. — Хоч мокра, хоч суха — однакова халепа. А ви свою весь час носите?

— Не скидаючи, — відказав Пара. — Скоро й зовсім полисію через неї. Ходімо в землянку.

У землянці Пара запросив його сісти.

— Ви знаєте, нічогісінько вони не допомагають, ці каски, — сказав Нік. — Пам'ятаю, які ми були раді, коли вперше їх одержали, та потім я надто часто бачив їх повні мозку.

— Ніколо, — сказав Пара. — По-моєму, вам слід вернутися назад. Краще й не їздьте на передову, поки не дістанете всього того припасу. Вам тут нічого робити. Коли ви почнете обходити позиції, хоч би й маючи що роздавати, люди збиратимуться коло вас і накличуть на себе обстріл. А цього я не можу дозволити.

— Я знаю, що воно дурниця, — сказав Нік. — Але ж не я її вигадав. Просто я почув, що наша бригада тут, отож і подумав: може, побачу вас чи ще кого знайомого. Я міг би поїхати

в Зензон чи в Сан-Дона. Залюбки поїхав би в Сан-Дона, щоб знову побачити той міст.

— Я не можу дозволити, щоб ви марно тут вешталися, — сказав капітан Паравічіні.

— Гаразд, — мовив Нік. Він відчував, як на нього знову находить.

— Ви мене розумієте?

— Авжеж, — відказав Нік. Він силкувався опанувати себе.

— Такі речі треба робити поночі.

— Ну звісно, — сказав Нік. Він знав, що опанувати себе вже не зможе.

— Адже я тепер командую батальйоном, — пояснив Пара.

— А чого б вам і не командувати? — сказав Нік. Ось воно, найшло. — Читати-писати вмієте, правда ж?

— Правда, — лагідно відповів Пара.

— От лиш батальйон у вас мізерний. Та тільки його поповнять, як вам знову дадуть вашу роту. Чому не ховають убитих? Я їх оце бачив, коли їхав сюди. І не маю охоти побачити ще. Як на мене, то їх можна ховати в будь-який час, це ж для вас самих краще. Бо потім усі позадихаєтесь від смороду.