— Давай уже без «начебто»!

— Не розігруй мелодрами, Гелен.

— Помиляєшся, це не мелодрама. Я йду від тебе.

— Ні, ти не підеш.

— Я вирішила остаточно.

— І що ж ти збираєшся робити?

— Ще не знаю. Може, вийду заміж за Джона Макуолсі.

— Не вийдеш.

— Вийду, якщо захочу.

— Він з тобою не одружиться.

— Ще й як одружиться. Він мене сьогодні просив вийти за Нього заміж.

Річард Гордон промовчав. У тому місці, де в нього було серце, утворилася порожнеча, і йому здавалося, що хтось підслуховує все, що він чує чи каже.

— Що він тебе просив? — спитав він, і власний голос долинув до нього ніби з далекої відстані.

— Вийти за нього заміж.

— Чого раптом?

— Бо він кохає мене. Бо хоче, щоб я з ним жила. Він заробляє досить, щоб прогодувати мене.

— Але ж ти замужем за мною.

— Не по-справжньому. Ми з тобою не вінчані. Ти не хотів вінчатися в церкві, і ти знаєш, що це розбило серце моєї бідолашної мами. А я так тебе кохала, що ладна була заради тебе розбити будь-чиє серце. Боже, яка ж я була дурна. І своє серце я теж розбила. Воно розбите, і в мене вже немає серця. Усім найдорожчим, усім найсвятішим я пожертвувала заради тебе, бо ти був такий чудовий і так мене кохав, що тільки коханням я і жила. Поза коханням для нас не існувало нічого, правда? І так, як кохали ми, не кохав ще ніхто, та й ніхто й не міг так кохати, правда? І ти був генієм, а я була всім твоїм життям. Я була твоїм другом, я була твоєю чорною квіточкою. Яка бридня! Кохання — це звичайнісінький підлий обман. Кохання — це пілюлі ер-гоапіолу, без яких ми не обходилися, бо ти не хотів мати дитину. Кохання — це хінін, хінін і ще раз хінін, аж доки я не глухла від нього. Кохання — це те жахіття абортів, на яке ти мене посилав. Кохання — це мої понівечені нутрощі. Це катетери впереміш із спринцюванням. Я тепер знаю, що таке кохання. Кохання завжди висить у ванній за дверима. Воно пахне лізолом. Під три чорти кохання! Кохання — це коли ти «задовольняєш» мене й відразу засинаєш із роззявленим ротом, а я цілу ніч лежу, і не сплю, і боюся навіть помолитися, бо знаю, що більше не маю права молитися. Кохання — це всі ті гидкі штучки, яких ти мене навчав і які, напевне, вичитав у якійсь книжці. Ні, край. Я покінчила з тобою, покінчила з коханням. З твоїм мерзенним коханням. Ех, ти, письменник!

— А ти шльондра. Набожна шльондра.

— Не обзивай мене. Бо я теж знаю для тебе певне слово.

— Ну гаразд, гаразд.

— Ні, зовсім не гаразд. Погано, і то дуже. Якби ти був добрим письменником, я б, можливо, терпіла те все. Але я бачила, який ти заздрісний, дріб'язковий, як ти міняєш свої переконання залежно від моди, як ти людей у вічі вихваляєш, а позаочі гудиш. Я на все це надивилася, і з мене досить. І сьогодні ще, на довершення всього, — ця Бредлі, ця багатійка, ця хтива, розпусна відьма. О ні, з мене досить. Я все робила — і доглядала тебе, і догоджала тобі, і дбала про тебе, і готувала для тебе, і мовчала, коли ти цього хотів, і сміялася, коли ти цього хотів, і віддавалася тобі, як ти хотів, та ще й удавала, ніби мені це подобається, і терпіла всі твої лютощі, і сцени ревнощів, і підлі вихватки, але тепер я ставлю крапку.

— Отже, тепер ти хочеш розпочати все з початку з п'яничкою професором?

— Він справжня людина. Він добрий і чуйний, і мені з ним хороше. Ми належимо до одного кола, ми маємо спільні інтереси, яких тобі не зрозуміти. Він схожий на мого батька.

— Він п'яниця.

— Він п'є. Але мій батько теж пив. І мій батько ходив у вовняних шкарпетках і ввечері влаштовувався в кріслі, клав ноги у вовняних шкарпетках на стілець і читав газету. А коли ми хворіли на дифтерію, він нас доглядав. Він був котлярем, і руки в нього були порепані, й він любив битись, як був напідпитку, й умів битись, як був тверезий. Він ходив до церкви, щоб втішити матір, і на Великдень причащався заради неї і заради господа бога, але більше заради неї, і він був членом профспілки, і якщо він коли й зраджував матір, вона про це не знала.

— Можеш бути певна, що зраджував — і не раз.

— Може, й зраджував, але признавався в цьому не їй, а священикові, і якщо зраджував, то тільки тому, що не міг перебороти себе, і потім він жалкував і розкаювався. Він не робив цього із цікавості, чи з півнячого марнославства, чи для того, щоб потім похвалитися перед дружиною своїми амурними перемогами. Якщо це й траплялося, то лише тому, що мати на ціле літо вивозила нас за місто, а він гуляв із приятелями й напивався. Він був справжня людина.

— Шкода, що ти не письменниця. А то б написала про нього книжку.

«— Я написала б краще за тебе. А Джон Макуолсі людина ' добра. На відміну від тебе. Ти добрим бути не можеш. І справа тут не в політичних переконаннях і не в релігії.

— Для мене релігії не існує.

— Як і для мене. Але колись існувала й існуватиме знову, 1 ти вже не зможеш відняти її в мене, як відняв усе інше.

— Так-так.

— Ти будеш у ліжку з якою-небудь багатою жінкою на зразок Елен Бредлі. Як вона, задоволена тобою? Вже сказала, що ти незрівнянний коханець?

Дивлячись на її засмучене, розгніване обличчя, якому сльози тільки додали краси, на її уста, розпухлі, мов бруньки після дощу, на скуйовджені чорні кучері, що обрамляли її обличчя, Річард Гордон зрозумів, що остаточно втратив її,

— І ти мене вже не кохаєш?

— Я ненавиджу саме це слово.

— Гаразд, — сказав він і раптом навідліг ляснув її по обличчю.

Вона скрикнула, тепер уже від болю, а не від гніву, й припала чолом до столу.

— Даремно ти це зробив, — сказала вона.

— Ні, недаремно, — сказав він. — Ти знаєш усе, але ти не знаєш, як треба було мені це зробити.

Сьогодні вдень вона не помітила, як він прочинив двері. Вона бачила тільки білу стелю з ліпними, наче глазурованими купідонами, голубками й візерунками, що раптом набули рельєфності в світлі, яке проникло крізь прочинені двері.

; Річард Гордон повернув голову й побачив його, опасистого й бородатого, на порозі.

— Не зупиняйся, — сказала Елен Бредлі.— Будь ласка, не зупиняйся. — Її золотаве волосся розсипалося на подушці.

Але Річард Гордон завмер; дивлячись на двері.

— Не думай про нього. Ні про що не думай. Не зупиняйся, чуєш? — з гарячковою наполегливістю казала жінка.

Бородань тихенько причинив двері. Він посміхався.

— Та що з тобою, любий? — спитала Елен Бредлі, тепер уже в темряві.

— Я мушу йти.

— Ти не можеш зараз піти, як ти не розумієш?

— Той чоловік…

— Та це ж Томмі,— сказала Елен. — Він усе знає, і вже давно. Не думай про нього. Ну, любий. Прошу тебе,

— Я не можу.

— Ти мусиш, — сказала Елен. Її трусило, він відчував плечем «як тремтить її голова. — Господи, невже ти нічого не розумієш? Невже тобі байдуже, що відчуває жінка?

— Мені треба йти, — сказав Річард Гордон.

У темряві він відчув удар по обличчю, — аж іскри посипалися з очей. Потім ще удар. Цього разу по губах.

— Виходить, ти ось що, — сказала вона. — А я думала, ти світська людина. Забирайся геть.

Ось що сталося сьогодні. Ось чим скінчився його візит до Бредлі.

Тепер його дружина сиділа, похнюпивши голову, затуливши обличчя руками. Обоє мовчали. Річард Гордон чув, як цокає годинник, і всередині в нього було так само порожньо, як тихо було в кімнаті. Нарешті його дружина сказала, не дивлячись на нього:

— Шкода, що так вийшло. Але ти, мабуть, і сам розумієш, що між нами все скінчено.

— Розумію — якщо все було так, як ти кажеш.

— Не завжди було так, але вже давно.

— Я жалкую, що вдарив тебе.

— Ет, пусте. Це різні речі. Вважаймо, що то така форма прощання.

— Облиш.

— Мені треба збиратися, — сказала вона дуже втомлено. — Ти вже вибач, але мені доведеться забрати велику валізу.

— Зберешся вранці,— сказав він. — Можна ж зібратись і вранці.

— Ні, краще зараз, Діку. Так буде легше. Але я так втомилася. Все це мене страшенно стомило, й голова розболілася.