— Я хочу побалакати з тобою, — каже йому адвокат.

— То балакай.

— Ні, не на людях.

— Не хочу я з тобою балакати. Від тебе завжди самі не-приємності. Бо ти зараза.

— Я маю для тебе дещо. Не пожалкуєш.

— Ну, гаразд. Один раз послухаю, — відповідає йомуГаррі.— Про що буде мова? Про Хуана?

— Ні. Не про Хуана.

Вони обійшли стойку, ввійшли до кімнати за баром — тієї, де кабінети, — і довго не верталися. Поки вони були там, прийшла дочка Каланчі-Люсі з отією дівчиною з їхнього дому, що з нею завжди ходить. Вони сіли перед стойкою й замовили кока-колу.

— Подейкують, ніби вийшов закон, що дівчатам не можна гуляти після шостої години і в барах з'являтися теж, — каже Фредді дочці Каланчі-Люсі.

— Та подейкують.

— Скоро в цьому місті життя не буде, — каже Фредді.

— Що не буде, то не буде. Ти виходиш з'їсти бутерброд чи випити кока-коли, а тебе — хап, і плати п'ятнадцять доларів штрафу.

— Тепер вони тільки до таких і присікуються, — каже дочка Каланчі-Люсі.— До тих, хто хоче трохи розважитись. Скоро й сміятися заборонять.

— Якщо воно й далі так буде, то хоч бери та тікай звідси.

Тут саме повернулися Гаррі з адвокатом, й адвокат питає:

— Отже, ти приїдеш?

— А чому б тобі не привести їх сюди?

— Вони сюди не прийдуть. Зустрінемося там.

— Гаразд, — каже Гаррі й підходить до стойки, а адвокат тим часом виходить.

— Що питимеш, Ел? — питає він мене.

— Бакарді.

— Два бакарді, Фредді.— А тоді обертається до мене: — Ти де тепер, Ел?

— На громадських роботах.

— Що робиш?

— Копаю канави. Розбираю стару трамвайну колію.

— І скільки маєш?

— Сім з половиною доларів.

— На тиждень?

— А ти думав?

— За що ж ти тут пиячиш?

— Я не пив, поки ти мені не поставив, — відповів я йому.

А він підсовується ближче до мене й каже:

— Ти пішов би на діло?

— Дивлячись яке.

— То поговоримо?

— Давай.

— Ходімо до моєї машини, — каже він. — Бувай, Фредді.— Ійн трохи ніби захекався, як завжди, коли вип'є. Я пройшов з йгцтм розкопаною вулицею — ми там цілий день видовбували з бруківки рейки — до рогу, де стояла його машина. — Сідай, — Каже він.

— Куди ми їдемо?

— Поки що — куди очі бачать, — відповідає він.

Він мовчки повів машину по Уайтхед-стріт, в кінці вулиці Завернув ліворуч, і ми проїхали всю набережну аж до Уайт-'£Тріт і по ній до пляжу. Весь час Гаррі не озивався. Нарешті ||0. виїхали піщаною дорогою на бульвар, і там, на бульварі, щн загальмував, зупинився коло бровки й каже:

— Якісь іноземці хочуть найняти мій човен на діло.

— Але ж митниця відібрала його в тебе.

— Вони цього не знають.

— А про що йдеться?

— Їм треба переправити людину, що має залагодити на Кубі якусь справу, але не може їхати ні пароплавом, ні літаком. Так мені сказав Губань.

— А таке хіба робиться?

— Авжеж. Після перевороту це — звичайне діло. Хтозна, скільки люду вже переправилося.

— А з човном як?

— Човен доведеться викрасти. Двигуни вони не познімали, тож він на ходу.

— Як ти виведеш його з бази?

— Якось виведу.

— А назад як?

— Це ще доведеться обміркувати. Якщо ти не хочеш їхати, — скажи.

— Чого ж відмовлятися від заробітку.

Послухай, — каже він. — Ти заробляєш сім з половиною Ударів на тиждень. У тебе троє діток, яких нема чим годувати, Жоли вони приходять зі школи. У тебе родина, й у всіх з голоду, Животи пухнуть, а я даю тобі нагоду трохи заробити.

— Ти не сказав, скільки заробити. Задешево ризикувати теж не хочеться.

Тепер скільки не ризикуй, а багато не заробиш, Еле, — каже він. — От візьми хоча б мене. Я возив охочих ловити рибу за сезон заробляв по тридцять п'ять доларів на день. І раптом через якийсь нікчемний вантаж спиртного, що коштує менше, ніж мій човен, мене частують свинцем, і я позбуваюсь і руки, і човна. Але можеш бути певен: мої дітки не ходитимуть голодні, я не копатиму для уряду канав за мідяки, яких не вистачає навіть на хліб. Та й так чи так, копати землю я вже не можу. Я не знаю, хто вигадує закони, але знаю, що немає такого закону, щоб людина голодувала.

— Я страйкував проти такої платні,— кажу я.

— І повернувся до роботи, — каже він. — Вам закидали, що ви, мовляв, страйкуєте проти добродійності. А ти ж усе своє життя працював, правда? І зроду ні в кого подачок не просив.

— Тепер нема роботи, — кажу я. — Ніде тепер нема роботи, з якої можна б прожити.

— А чому?

— Не знаю.

— І я не знаю, — каже він. — Але поки хоч у когось є що їсти, в моєї родини теж буде. Тут діло таке: вони хочуть вас, конків, заморити голодом і вимести звідси, щоб потім спалити ваші халупи, а натомість спорудити готелі й оголосити Кі-Уест курортом. Так я чув. І чув, що вони скуповують земельні ділянки, щоб потім, коли голод пожене тутешніх бідняків голодувати десь-інде, з'явитися сюди і влаштувати в цьому закутні рай для туристів.

— Ти говориш, мов якийсь радикал, — кажу я.

— Ніякий я не радикал, — каже він. — Просто мене злість бере. Мене давно вже злість бере.

— Звісно, без руки добрішим не станеш.

— Ет, дідько з нею, з рукою. Втративши руку, ти втратив тільки руку. Бувають і гірші втрати. В чоловіка є пара рук і пара ще чогось. І чоловік лишається чоловіком навіть з однією рукою й одним тим самим. Ет, до біса, — каже він, — я не хочу про це балакати. — А тоді, по хвилі, знов: — Отих самих у мене ще, слава богу, двоє.— Потім заводить мотор і каже — Ну, поїхали, подивимося, що то за одні.

Ми поїхали далі бульваром, зустрічних машин майже не було, з моря дув вітер, і там, де хвилі прибою перехлюпувалися через бетоновану огорожу набережної, пахло водоростями. Гаррі вів машину лівою рукою. Він мені завжди подобався, і колись ми з ним часто виходили в море. Але його не впізнати, відколи він втратив руку, та ще й позбувся човна: митники відібрали човен, бо той вашінгтонський цабе, який тут у нас гостював, написав заяву, що бачив, як з нього вивантажували спиртне. Коли Гаррі мав човен, йому сам чорт був не страшний, але без човна він став якийсь сам не свій. Певно, він зрадів, що має привід викрасти свій катер. Він знав, звісно, що його знову відберуть, але сподівався перед тим трохи підробити. Мені |роші теж вкрай потрібні, але я не хотів через них устрявати і халепу. Тож я йому сказав:

— Я б тільки не хотів встрявати в халепу, Гаррі.

— А хіба буває халепа, гірша за ту, в яку ти вже встряв? — питає він. — Хіба конати з голоду не найгірша халепа?

— Та не конаю я з голоду, — кажу. — Чого це ти в дідька зарядив — «конаєш, конаєш». — Ти, може, й ні, але дітки твої помирають з голоду.

— Ну, годі,— кажу. — Працювати з тобою я згоден, але давай без оцих балачок.

— Гаразд, — каже він. — Але ти все ж таки зваж, чи тобі воно підходить. Бо в місті охочі завжди знайдуться.

— Воно мені підходить, — відповідаю. — Я ж тобі сказав, що підходить.

— Ну, тоді вище голову.

— Сам ти — вище голову, — кажу. — Це ж ти говориш, як радикал, а не я. — Кажу тобі, вище голову, — відповідає він. — Усі ви, конки, слабаки. — Відколи це ти перестав бути конком?

— Відтоді, як уперше наївся досхочу.

Це в ньому, звісно, вже говорила злість, але він ще хлопчаком не знав ні до кого жалості. А втім, до себе теж.

— Ого, який ти, — кажу я йому.

— Аякже, — відповідає він.

Попереду я побачив освітлені вікна того шинку.

— Отут ми з ними й зустрінемось, — каже Гаррі.— Ти в роз-'Мову не встрявай.

— Йди ти знаєш куди.

— Атож, атож, — каже Гаррі, завертає на подвір'я, і ми під'їздимо до шинку з чорного ходу.

Він був грубіян і лихослов, але він завжди мені подобався.

Ми залишили машину коло чорного ходу й увійшли до кух-*Ні. Там коло плити поралася хазяїнова дружина.

— Добривечір, Фредо, — каже їй Гаррі.— Губань у вас?

— У нас, у нас, Гаррі. Добривечір, Елберте.