Вона стояла на кінці пришибу бліда, вкрита сиротами, і тремтіла у тумані. Голка у руці ніби шепотіла до неї: «Штрикай гострим кінцем», а ще «Не кажи Сансі!». На лезі стояло тавро Мікена. «Це лише меч.» Якщо їй знадобиться меч, у підвалах храму є ще кількасот. Голка — надто мала для справжнього меча, майже іграшка. А сама Ар’я була зовсім малим дурним дівчиськом, коли Джон попрохав коваля зробити для неї Голку.

— Це лише меч! — мовила вона цього разу гучно вголос…

…але Голка була не лише мечем.

Голка — то були Робб і Бран, Рікон, мати і батько, навіть Санса. Голка — то були сірі мури Зимосічі та сміх її людей. Голка — то літній сніг, казки Старої Мамки, серце-дерево з червоним листям і лячним обличчям, теплі земні пахощі скляних садів, торохтіння віконниць у її опочивальні під північним вітром. Голка — то посмішка Джона Сніговія. «Він куйовдив мені волосся і кликав «сестричечкою» — згадала вона, і на очі раптом накотилися сльози.

Полівер украв у неї меча, коли посіпаки Гори захопили її в полон. Але згодом вони з Хортом увійшли до корчми на перехресті й налетіли просто на нього. «Боги схотіли, щоб Голка повернулася до мене.» Не Седмиця і не Багатоликий — боги її батька, старі боги півночі. «Хай Багатоликий забирає усе, — подумала вона, — але цього не віддам.»

Вона рушила сходами вгору гола, як мати народила, щосили стискаючи Голку. На півдорозі під ногою хитнувся один із каменів. Ар’я стала на коліна і почала копати навколо нього нігтями. Спершу камінь не піддавався, та вона наполегливо колупала крихкий чамур, і зрештою камінь таки зрушив з місця. Ар’я грізно забурчала, запхала обидві руки під нього і смикнула. Перед нею відкрилася щілина.

— Тобі тут буде безпечно, — мовила вона до Голки. — Ніхто не знатиме, що ти тут, окрім мене.

Вона запхала меча у піхвах під сходинку, поставила камінь на місце, щоб він не відрізнявся від решти таких самих. Повертаючись нагору до храму, вона рахувала сходинки, щоб запам’ятати, де шукати свого меча — адже може настати день, коли він їй знову знадобиться.

— Настане день, — прошепотіла вона собі.

Ар’я не розповідала лагідному чоловікові про те, що зробила, та він однак знав. Наступного вечора він прийшов до її келії після вечері.

— Дитино, — мовив він, — ходи посидь зі мною. Я маю для тебе розповідь.

— Яку ще розповідь? — сторожко перепитала вона.

— Розповідь про наш початок. Якщо ти бажаєш стати однією з нас, то мусиш знати, хто ми і як ними стали. Люди перешіптуються про Безликих Браавосу, але ми старші за Потаємне Місто. Перш ніж постав Велет, раніше від Розтаємничення Утеро, ще перед Заснуванням уже існували ми. У Браавосі серед тутешніх північних туманів почався наш розквіт, але корені наші лежать у Валірії серед нещасних рабів, що гибіли у глибоких копальнях під Чотирнадцятьма Вогнями, які за старих часів освітлювали ночі Вільноземства. Зазвичай копальні — це вогкі та холодні безодні, вирізані у холодному мертвому камені, але Чотирнадцять Вогнів — то були живі гори з жилами плавленого каменю та полум’яними серцями. У копальнях старої Валірії завжди було спекотно, і що глибше занурювалися копачі, то ставало спекотніше. Невільники робили свою тяжку працю наче у гарячій печі, до навколишніх скель не можна було торкнутися. Повітря смерділо сіркою і палило легені, якщо глибоко вдихнути. П’яти ніг обпікалися і бралися пухирями навіть крізь найтовщі сандалі. Коли невільники виламували скельну стінку в пошуках золота, то могли знайти там пекучу пару, окріп, а чи й плавлений камінь. Деякі копальні були такі низькі, що раби не могли стати в них рівно і мусили гнути спини чи навіть повзти. А ще у червоній пітьмі стрічалися черви.

— Земляні черви? — спитала Ар’я, зморщивши лоба.

— Вогнечерви. Дехто каже, що то родичі драконів, бо вогнечерви теж видихають вогонь. Але замість літати у небесах, вони риють ходи крізь камінь та ґрунт. Якщо вірити старим переказам, то вогнечерви жили серед Чотирнадцяти Вогнів навіть перед появою драконів. Їхні дитинчата не більші за твою кощаву ручиську, але дорослі виростають велетенськими і не мають любові до людей.

— То вони вбивали невільників?

— У проходах, де скелі тріскалися або мали багато дірок, часто знаходили спалені, зчорнілі трупи. І все ж копальні дедалі заглиблювалися. Раби гинули десятками і сотнями, але їхнім хазяям було байдуже. Червоне золото, жовте золото, срібло вважалося коштовнішими за життя рабів, бо раби у старому Вільноземстві цінувалися задешево — під час війни валірійці брали їх тисячами, а в часи миру парували та плодили, надсилаючи помирати у червоній пітьмі лише найгірших.

— Хіба невільники ніколи не повставали за свою волю?

— Були й такі, — відповів лагідний чоловік. — Бунти у копальнях спалахували часто, але майже нічого не домагалися. Драконовладці старого Вільноземства володіли могутніми чарами; лихо чекало на нижчих людей, що кидали їм виклик. І все ж дехто зважувався. Одним з них був перший Безликий.

— Хто він був? — прохопилася Ар’я, не встигнувши і подумати.

— Ніхто, — була відповідь. — Хтось твердить, що він сам був невільником. Інші — що сином вільноземця, чесного і заможного роду. Дехто навіть скаже, що то був наглядач, який пожалів тих, за ким наглядав. Та правда у тім, що ніхто не знає. Хай хто він був, він пересувався серед невільників і чув їхні молитви. У копальнях гарували люди сотні різних племен та народів, і кожен молив свого бога своєю мовою, але кожен про одне й те саме. Вони благали про порятунок, про кінець страждань. Це маленьке і просте бажання, але боги не відповідали на нього, і муки нещасних тривали. «Невже усі їхні боги глухі?» — питав він себе… аж раптом однієї ночі у червоній пітьмі його спіткало розуміння. Усі боги мають свої знаряддя — чоловіків та жінок, які служать їм і допомагають здійснити божу волю на землі. Раби благали не сто різних богів, як могло здатися, але одного бога з сотнею різних ликів… і саме він був знаряддям цього бога. Тієї ж ночі він обрав найнужденнішого з рабів — того, хто молився про рятунок найщиріше та найгарячіше — і звільнив його від тягаря неволі. Так було здійснено перший дарунок.

Ар’я аж спалахнула.

— Він убив невільника?! — Вона відчула у розповіді щось хибне, якусь прикру помилку. — Він мав би убити його хазяїв!

— Згодом він їм теж приніс дарунок… але то казка для іншого вечора, яку краще нікому не переповідати. — Він схилив голову набік. — То хто ти, дитино?

— Ніхто.

— Брехня!

— Звідки ви знаєте? Це такі чари?

— Людині не треба бути ворожбитом, щоб відрізняти правду від брехні — досить мати очі та вміти читати обличчя. Дивись на очі, на вуста. На м’язи отут, у кутках щелепи, і тут, де шия з’єднується з плечима. — Він легенько торкнувся її двома пальцями. — Деякі брехуни кліпають очима. Дехто витріщається, а хтось відводить очі. Ще хтось облизує губи, а інші прикривають долонею рота, перш ніж збрехати — так, наче ховають неправду. Бувають і тонші знаки, але вони завжди є. Облудна посмішка і щира посмішка можуть бути схожі, але насправді вони такі ж різні, як схід і захід сонця. Ти зможеш розрізнити схід і захід сонця?

Ар’я кивнула, хоча певності не мала.

— Тоді зможеш і навчитися бачити брехню… а коли навчишся, ніхто не матиме від тебе таємниць.

— Навчіть мене!

Вона охоче стане ніким, якщо так треба. Адже «ніхто» більше не матиме дірки усередині замість серця.

— Вона тебе навчить, — показав лагідний чоловік на жебрачку, що саме з’явилася коло дверей. — Почніть з мови Браавосу. Яка з тебе користь, коли ти не вмієш ані сказати, ані зрозуміти? А ти вчитимеш її своєї мови. Навчатиметеся разом, одна в одної. Ти готова до цього?

— Готова, — відповіла Ар’я, і тієї миті стала ученицею-новачком у Домі Чорного та Білого. Одяг служниці в неї забрали, а замість нього дали чорно-білу рясу таку м’якеньку, як стара червона ковдра, що колись була у неї в Зимосічі. Під нею вона носила тонке біле лляне спіднє та чорну нижню сорочку нижче колін.