— Вважаю, її милості на сьогодні вина вже досить, — почула вона слова свого брата Хайме.

«Е ні, — подумала королева. — Усього вина світу мало, щоб досидіти оце весілля до кінця.» Вона підвелася так швидко, що ледь не впала; Хайме вхопив її за руку і втримав на місці, але вона вирвалася і гучно ляснула долонями. Музика завмерла, голоси замовкли.

— Пані та панове! — гучно оголосила Серсея. — Якщо буде ваша ласка вийти зі мною надвір, ми разом запалимо свічку на знак союзу Вирію та Кастерлі-на-Скелі, а також нового віку миру та процвітання у Семицарстві!

Башта Правиці стояла темна і покинута, з чорними дірами замість колишніх дубових дверей та віконниць. Але навіть зруйнована і сплюндрована, вона вивищувалася над зовнішнім дворищем. Коли весільні гості потяглися вервечкою з малої трапезної, вони мусили проходити у її тіні. Серсея глянула вгору, побачила зубчасту верхівку башти, яка ніби гризла повний осінній місяць, і на мить замислилася, скільки ж Правиць скількох королів знала ця будівля за своїх господарів упродовж останніх трьох століть.

За півсотні сажнів од башти вона глибоко вдихнула, щоб не паморочилося у голові.

— Пане Галине! Можна починати.

Галин Вогнечарник промовив «Гм-м-м-м» і змахнув смолоскипом, якого тримав. Лучники на мурах напнули луки і надіслали у чорні вікна тузінь палаючих стріл.

Башта видала гучне ухкання, і за пів-удару серця вибухнула зсередини яскравим світлом — червоним, жовтогарячим… і зеленим, зловісним тьмяно-зеленим, кольору жовчі, жаду та вогнечарникових сцянок. «Речовиною» кликали алхіміки те, що простий люд звав «шал-вогнем». П’ятдесят горщиків помістили усередину Башти Правиці разом із сухими колодами, барилами смоли та майже всім земним майном карлика на ім’я Тиріон Ланістер.

Жар зеленого вогню королева відчула навіть там, де стояла. Вогнечарники твердили, що тільки три речі палять жаркіше, ніж їхня речовина: драконове полум’я, вогонь земних надр і літнє сонце. Деякі з панн та паній зойкнули, коли перші язики полум’я з’явилися у вікнах і поповзли зовнішніми стінами, наче довгі зелені мацаки. Інші схвально загукали і проказали здравиці.

«Яка краса, — подумала вона. — Прекраснішим був тільки Джофрі, коли його поклали до моїх рук.» Жоден чоловік не дарував їй такої втіхи, як Джофрі, коли брав до ротика її сосок з молоком.

Томен витріщався на вогні широко розплющеними очима, наляканий не менше, ніж зачарований, доки Маргерія не сказала щось йому на вухо, змусивши засміятися. Дехто з лицарства заходився ставити заклади на те, чи скоро завалиться башта. Князь Галин стояв, мугикаючи про себе і розхитуючись на підборах.

Серсея згадала усіх Правиць Короля, котрих знала упродовж років: Овейна Добромира, Джона Конінгтона, Карлтона Челстеда, Джона Арина, Едарда Старка, свого брата Тиріона. І понад усе — свого батька, князя Тайвина Ланістера. «Усі вони зараз палають тут, — подумала вона, звикаючи до думки. — Вони померли і тепер горять, усі до одного, зі своїми змовами, зрадами та заколотами. Сьогодні — мій день. Це мій замок і моє королівство.»

Башта Правиці раптом застогнала так гучно, що усі розмови разом припинилися. Камені потріскалися і повипадали зі стін, частина верхівки відвалилася і впала на землю з гучним хряскотом, у хмарі пилу та диму. Крізь розламане кам’яне мурування до башти увірвалося свіже повітря, і вогонь спалахнув сильніше, вибухнувши вгору. Зелені язики стрибнули в небо, завихорилися один навколо одного. Томен відсахнувся, але Маргерія взяла його за руку і промовила:

— Дивись-но! Полум’я танцює. Так само, як танцювали ми, коханий.

— А й справді! — Голос його повнився подивом. — Дивіться, матінко, вони танцюють!

— Я бачу. Пане Галине, як довго палатиме вогонь?

— Усю ніч до ранку, ваша милосте.

— Гарненька свічечка, мушу визнати, — мовила пані Олена Тирел, спираючись на ціпка між Лівиком та Правиком. — Горить яскравенько, хоч не спіткнемося, як підемо спати. Старі кістки вже стомилися, а молоді, мабуть, навеселилися. Час укладати короля та королеву на постіль!

— О так. — Серсея майнула рукою до Хайме. — Гей, пане Регіментарю! Супроводьте його милість з малою королевою до ковдр та подушок, якщо ваша ласка.

— Слухаю волю вашої милості. І вас також?

— Нема потреби. — Серсея почувалася надто живою, щоб іти спати. Шал-вогонь очистив її, випалив гнів та страхи, наповнив рішучістю. — Вогні такі прекрасні. Я хочу ще подивитися на них.

Хайме завагався.

— Вам не слід лишатися на самоті.

— Я не буду сама. Пан Озмунд лишиться зі мною і вбереже від лиха. Він же ваш присяжний братчик Королегвардії.

— Коли ласка вашої милості, — відповів Кіптюг.

— Так, це ласка моєї милості.

Серсея ковзнула своєю рукою йому під лікоть, і вони лишилися біч-обіч спостерігати шаленство вогню.

Ніч була незвично прохолодною, навіть для осені. Свіжий вогкий вітер гуляв провулками, здіймаючи пилюку дня. «Північний вітер, що несе холоднечу.» Пан Арис Дубосерд нап’яв каптура, щоб затулити обличчя. Не личило йому бути впізнаним. За два тижні перед тим у місті-тіні зарізали торговця — мирну людину, що приїхала у Дорн по плоди садів та ланів, а знайшла смерть замість смокв. Єдиний злочин купця полягав у тому, що він прибув з Король-Берега.

«У моїй особі юрба знайде небезпечнішого ворога.» Йому трохи що не кортіло зустріти нападників. Рука сама ковзнула донизу і легенько попестила руків’я меча-півторака, що висів при поясі, майже схований двома шарами просторого лляного вбрання: верхнього, з пірузовими смугами та рядами золотих сонць, і легшого нижнього, жовтогарячого. Дорнійські шати були зручні, але його батько, напевне, зомлів би, якби побачив сина отак вбраним. Адже він був паном з Обширу, а дорнійці — стародавніми ворогами, про що свідчили гобелени у Стародубі. Арисові досить було заплющити очі, щоб негайно побачити їх перед собою. Князь Едгеран Щедрорукий на своєму престолі посеред пишних розкошів з сотнею дорнійських голів, навалених купою коло ніг. Трилисток у Великокняжому Проході, прохромлений дорнійськими списами. Алестер сурмить у ріг останнім подихом свого життя. Пан Оливар Зеленодуб, весь у білому, помирає при боці Юного Дракона. «Ні, Дорн — негодяще місце для Дубосердів.»

Навіть коли був живий великий князь Оберин, лицар почувався незатишно щоразу, як мусив залишати Сонцеспис і виходити до міста-тіні. Він відчував на собі очі, куди б не пішов — маленькі чорні дорнійські очиці, повні ледве прихованої ворожості. Крамарі докладали усіх зусиль, щоб ошукати його на кожному кроці, а щодо шинкарів він майже не сумнівався, що вони плюють йому в кухлі. Якось купка хлопчаків-голодранців заходилася жбурляти каміння, і він мусив вийняти меча, щоб їх відігнати. Смерть Червоного Гаспида запалила Дорн ще жаркіше… хоча вулиці трохи принишкли, відколи великий князь Доран замкнув Піщаних Змійок у башті. І все ж одягти біле корзно у місті-тіні означало б неминучий напад. А він привіз їх аж три: два вовняні — одне легке і одне важке — а третє з тонкого білого шовку. І почувався голим, коли одне з них не огортало його плечі.

«Та краще голим, ніж мертвим, — сказав він собі. — Навіть без корзна я лишаюся братчиком Королегвардії. Вона має це поважати. Я маю примусити її зрозуміти.» Йому не личило від початку дозволяти втягнути себе в цю справу. Та недарма співець колись сказав, що кохання робить дурня з кожного чоловіка.

Місто-тінь Сонцеспису часто здавалося покинутим у пеклі дня, коли самі лише мухи дзижчали запиленими вулицями. Та щойно наставав вечір — і ті самі вулиці поверталися до життя. Пан Арис чув тиху музику з-за забраних дерев’яними решітками вікон, які саме проминав; десь далі пальці вибивали на тамбурині швидкий лад танку списів, наповнюючи ніч шаленим серцебиттям. Там, де три провулки стрічалися коло другого зі Звивистих Мурів, постільна дівчина, вбрана лише у коштовності та запашну олію для тіла, закликала з балкону. Він кинув на неї погляд, згорбив плечі і попрямував далі — просто у щелепи вітру. «Ми, чоловіки, такі слабкі. Наші тіла зраджують навіть найгідніших.» Він пригадав короля Баелора Блаженного, який постував мало не до втрати свідомості, аби лише пригасити хіть, що гнітила і соромила його. Чи не варто і Арисові вчинити так само?