«Тирелівські значкові — один і другий.» Почувши пораду, вона втратила мову. «Невже його купили? — билася у голові думка. — Невже дядько взяв тирелівське золото за зраду дому Ланістер?»

— Матіс Рябин поміркований, розумний, його поважають люди, — вів далі дядько, не відаючи її думок. — Рандил Тарлі — найкращий полководець у державі. Для мирних часів з нього Правиця негодящий, та по смерті Тайвина цю війну ніхто не скінчить краще за нього. Князь Тирел не матиме приводу ображатися, якщо Правицею поставлять одного з його значкових. І Тарлі, і Рябин мають хист… і вірність. Призначиш будь-кого з них — зробиш його своїм. Себе підсилиш, Вирій послабиш, а Мейс за те ще й подякує.

Пан Кеван знизав плечима.

— Отака моя рада: хочеш — слухай, хочеш — ні. Утім, хоч Місячка постав Правицею — мені вже байдуже. Мій брат мертвий, жінко. Я маю відвезти його додому.

«Зрадник, — подумала вона. — Перевертень.» Цікаво, скільки йому заплатив Мейс Тирел?

— Ви залишаєте свого короля, коли він має у вас найпекучішу потребу! — засичала Серсея. — Кидаєте зовсім юного Томена самого напризволяще!

— Не самого. З матінкою.

Зелені очі пана Кевана зустріли її погляд і не зморгнули. Остання крапля червоного вина затремтіла на підборідді, потім упала донизу.

— Так-так, — додав він тихо, трохи зачекавши, — і скільки я знаю, з батечком теж.

Лицар Хайме Ланістер, весь у білому, стояв коло поховального каравану свого батька, стискаючи п’ятьма пальцями руків’я визолоченого обіручного меча.

У сутінках внутрішнє оздоблення Великого Септу Баелора здавалося бляклим та примарним. Останнє світло дня падало навскіс крізь високі вікна, омиваючи величезні подоби Седмиці тьмяним червоним сяйвом. Навколо вівтарів блимали запашні свічки; глибокі тіні збиралися у бічних навах і мовчки повзли мармуровою підлогою. Відлуння вечірніх псалмів потроху стишувалися; останні жалобники залишали храм.

Коли всі пішли, Балон Лебедин та Лорас Тирел залишилися.

— Жодна людина не може вистояти бдіння у сім днів та сім ночей, — мовив пан Балон. — Коли ви востаннє спали, пане Регіментарю?

— Коли панотець був живий, — відповів Хайме.

— Дозвольте мені сьогодні стояти замість вас, — попрохав пан Лорас.

— Це не ваш батько. — «Не ти його вбив, а я. Тиріон випустив арбалетну стрілу, яка його вбила. А я випустив Тиріона.» — Залиште мене.

— Воля пана Регіментаря, — відповів Лебедин.

Пан Лорас хотів був заперечити, але пан Балон підхопив його попід руку і повів геть. Хайме слухав, як завмирають удалині їхні кроки. І ось він знову наодинці зі своїм вельможним батьком серед свічок, кришталів та гидкого солодкого смороду смерті. Спина йому боліла від ваги обладунку, ноги майже заніміли. Він переступив з ноги на ногу, міцніше ухопив руків’я великого меча. Більше не може ним битися — то хоч потримає. Відрубану долоню смикало, курям на сміх: здавалося, ніби втрачена рука почувається живішою, ніж решта людини.

«Рука прагне меча. Треба когось убити. Для початку — Вариса… та спершу знайти б той камінь, під який він заповз.»

— Я наказав євнухові відвести його на корабель, а не до вашої опочивальні, — сказав він трупові. — Ваша кров — на його руках, так само, як на… Тиріонових.

«Ваша кров — на його руках так само, як на моїх, — хотів сказати він насправді, та слова застрягли у горлянці. — Хай що зробив Варис, примусив його це зробити саме я.»

Тієї ночі, нарешті вирішивши завадити рідному братові померти, він чекав у євнухових покоях. А поки чекав, одноруч гострив кинджала, відчуваючи дивну втіху від шкрябання криці по каменю. Почувши кроки, він став коло дверей, і коли у хвилі пудри та лаванди увійшов Варис, Хайме ступив йому за спину, пхнув ногою під коліно, притиснув груди своїм коліном і підсунув під шию ножа, змушуючи задерти голову.

— Овва, князю Варисе! — мовив він привітно. — Диви, де зустрілися!

— Пане Хайме?! — видихнув Варис. — Ви мене злякали.

— А я цього і прагнув. — Коли він крутнув кинджала, клинком потекла цівочка крові. — Я тут гадаю, чи не допоможете ви мені висмикнути братика з цюпи, поки йому пан Ілин макітру не відтяв. Макітра в нього потворна, хто б казав, але іншої немає.

— Так… гаразд… якби ви… прибрали ножа… так, тільки поволі, з ласки ясного пана, обережніше… ой, я вколовся… — Євнух торкнувся шиї та зойкнув, побачивши кров на пальцях. — Мене завжди так лякав вигляд власної крові…

— Як не допоможете, то скоро злякаєтеся так, що куди гірше.

Варис незграбно сів і випростався.

— Ваш брат… якщо раптом Біс зникне невідомо куди зі своєї келії, то в-виникнуть п-питання. Я б-боятимуся за своє життя…

— Ваше життя наразі належить мені. А мені начхати, які ви знаєте таємниці. Якщо Тиріон помре, ви його переживете ненадовго. Маєте моє слово.

— Овва. — Євнух злизнув кров з пальців. — Ви прохаєте про страшну річ… випустити на волю Біса, який убив нашого коханого короля. Чи ви вважаєте його невинним?

— Винний він чи невинний, — відповів Хайме, мов дурень, — а Ланістери завжди платять борги.

Слова прийшли до нього самі собою.

Відтоді Хайме не спав. Перед очима стояв брат — карлик шкірився під пеньком носа, світло від язиків полум’я лизало йому обличчя.

— Ти — сліпий скалічений йолоп, — прогарчав Тиріон голосом, повним гіркої ненависті. — Серсея — брехлива шльондра. Вона розсувала ноги під Ланселем, Озмундом Кіптюгом… і хтозна — чи не під Місячком теж. Так, я те саме чудовисько, про яке торочать усі в місті. Так, я убив твого ницого й гидкого сина.

«Він не казав, що хоче вбити нашого батька. А якби сказав, я б його зупинив. І став би братовбивцею.»

Хайме спитав себе, де ж це ховається Варис. Коронний шепотинник завбачливо не повернувся до власних покоїв, і обшук Червоного Дитинця нічого не дав. Можливо, євнух сів на корабель разом з Тиріоном замість лишатися і відповідати на незручні запитання. Якщо так, то зараз вони далеко у морі, п’ють золоте вертоградське у бесіді якоїсь галери.

«Це якщо мій брат не зарізав і Вариса, сховавши його труп гнити десь під замком.» Там тіло можна шукати роками і нічого не знайти. Хайме водив туди десяток стражників зі смолоскипами, мотуззям та ліхтарями. Кілька годин вони блукали кривими переходами, переповзали вузькими дірками у стінах, знаходили сховані двері, потаємні сходи та колодязі, що вели у чорну пітьму. Ніколи ще Хайме не відчував себе таким жалюгідним калікою. Коли людина має дві руки, то багато речей робить, не замислюючись. Наприклад, видирається драбинами. А йому нелегко було навіть рачкувати — недарма ж кажуть «на всіх чотирьох». Тим паче не міг він лізти догори чи донизу, одночасно тримаючи смолоскипа — як це робила решта загону.

І все марно — знайшли вони лише пітьму, пилюку та щурів. «І драконів, що ховаються унизу.» Хайме згадав тьмяне жовтогаряче сяйво жарин у пащі залізного дракона. Жарівниця зігрівала приміщення на дні колодязя, де стрічалося з півдесятка різних проходів. На підлозі знайшлася вичовгана та пошкрябана мозаїка, що зображувала триголового дракона дому Таргарієн кам’яними лусочками чорного та червоного. «Я тебе знаю, Крулерізе, — наче промовляло чудовисько. — Я тут був увесь час — чекав на тебе.» Хайме здалося, що він навіть знає голос — залізний, карбований, що належав колись Раегарові, принцу Дракон-Каменя.

День, коли він прощався з Раегаром у дворищі Червоного Дитинця, був вітристий. Принц одягнув свій чорний, як ніч, обладунок з триголовим драконом, викладеним рубінами на грудях панцера.

— Ваша милосте! — благав Хайме. — Нехай Даррі цього разу лишиться охороняти короля. Або пан Барістан. Їхні корзна такі ж білі, як моє!

Але принц Раегар заперечливо захитав головою.

— Мій ясновельможний панотець король бояться вашого батька більше, ніж нашого родича Роберта. Вони хочуть тримати вас при собі, щоб князь Тайвин не зміг їм зашкодити. Цієї буремної години я не зважуся забрати в короля останній костур, останню опору їхньої милості.