Нагорі вона знайшла пару різьблених дерев’яних дверей заввишки у дванадцять стоп. Ліву було зроблено з оберіг-дерева, світлого, наче кістка, праву — з лискучого чорного дерева. Посередині вирізьблено було обличчя місяця: чорне на білому боці, біле на чорному. Його вигляд чомусь нагадав їй про серце-дерево у божегаї Зимосічі. «Двері спостерігають за мною» — подумала Ар’я і негайно штовхнула їх обидві долонями у рукавичках. Але жодна не піддалася. «Мабуть, замки і засуви.»

— Пустіть мене, телепні! — мовила вона. — Я до вас вузьке море перетнула!

Вона стиснула кулак і щосили загупала.

— Мене сюди покликав Якен! Я маю залізну монету! — Ар’я витягла її з гаманця і підняла вище. — Бачите? Валар моргуліс!

Двері нічого не відповіли — просто відчинилися досередини у повній тиші, хоча до них, вочевидь, не торкнулася людська рука. Ар’я ступила крок уперед, потім другий. Двері за нею зачинилися, і на мить вона засліпла. Голка була вже в руці, хоча вона і не пам’ятала, як її витягла.

Уздовж стін горіло кілька свічок, але світла вони давали так мало, що Ар’я не бачила і власних ніг. Хтось десь шепотів, але надто тихо, щоб розчути слова. Хтось інший плакав. Ар’я чула легкі кроки, шурхіт шкіри по каменю, як прочиняють і зачиняють двері. «Вода. Я чую воду.»

Поволі очі звикли до пітьми. Зсередини храм здавався значно більшим, ніж ззовні. Вестероські септи були семикутні, з сімома вівтарями семи богів. Але тут богів було більше, ніж семеро. Їхні боввани стояли уздовж стіни, дебелі та погрозливі. При їхніх ногах блимали червоні свічки — тьмяні, наче віддалені зірки. Найближчою була мармурова жінка заввишки у дванадцять стоп — з її очей текли справжні сльози, наповнюючи миску в її ж руках. За нею на престолі чорного дерева сидів чоловік з левовою головою. З іншого боку дверей став дибки на дві могутні ноги велетенський кінь зі спижу та заліза. Ще далі виднілося велике кам’яне обличчя, бліда дитина з мечем, кошлатий чорний цап завбільшки з зубра, чоловік у каптурі, що спирався на патерицю. Решта здалася Ар’ї неясними тіньми, ледве видними крізь пітьму. Між подобами богів ховалися стінні заглибини, оповиті темрявою — лише подекуди в них горіли поодинокі свічки.

Тиха, наче тінь, Ар’я рухалася між рядів довгих кам’яних лав з мечем у руці. Ноги підказували їй, що підлога тут теж кам’яна — але не вилощений мармур на зразок того, що у Великому Септі Баелора, а щось грубіше. Вона проминула купку жінок, які шепотілися одна з одною. Повітря було жарке і важке, аж вона позіхнула. Чувся запах свічок — незнайомий запах, який вона завважила за якесь чудернацьке зілля; та просуваючись глибше до храму, Ар’я внюхала сніг, соснову глицю, гарячу юшку. «Добрі пахощі» — подумала вона, підбадьорилася і посмілівішала аж настільки, щоб вкласти Голку назад до піхов.

Посередині храму вона знайшла воду, яку чула раніше — водойму в десять стоп завширшки, чорну, наче чорнило, освітлену тьмяними червоними свічками. Коло неї сидів молодик у сріблястій киреї та тихо плакав. Ар’я побачила, як він занурив руку в воду, пустивши водоймою червонясті рясиці, а тоді вийняв і облизнув пальці один за одним. «Напевне, дуже спраглий.» На цямрині водойми розставлені були кам’яні кухлики; Ар’я наповнила один із них і подала молодикові напитися. Той витріщився на неї на якусь мить, побачивши підношення.

— Валар моргуліс, — промовив він.

— Валар дохаеріс, — відповіла вона.

Молодик спрагло випив і зронив кухля у воду з тихим плескотом, тоді підвівся на ноги, захитався, ухопився за живіт. Ар’ї здалося, що він зараз упаде, а тоді вона побачила темну пляму під молодиковим пасом, що розпливалася просто на очах.

— Вас штрикнули ножем! — вигукнула вона, та молодик не зважав. Він ступив кілька непевних кроків до стіни і вповз до заглибини на тверде кам’яне ліжко. Ар’я озирнулася і побачила ще кілька таких самих. На деяких спали старі люди.

«Ні, — мовби прошепотів напівзнайомий голос у неї в голові. — Вони мертві. Або вмирають. Дивись очима.»

Її плеча торкнулася чиясь рука.

Ар’я крутнулася, але то виявилася лише маленька дівчинка: бліденька, у рясі з каптуром, яка огортала її усю, чорній з правого боку та білій з лівого. Під каптуром Ар’я побачила кощаве, змарніле обличчя, запалі щоки, темні очі завбільшки з тарілки.

— Не хапай мене, — застерегла Ар’я малу жебрачку. — Я вбила малого, який мене отак хапав.

Дівчинка проказала якісь слова, котрих Ар’я не зрозуміла і хитнула головою.

— Ти, часом, не говориш посполитою мовою?

Голос позаду неї відповів:

— Я говорю.

Ар’ї дедалі менше подобалися нові несподіванки. Чоловік у каптурі був високий, загорнутий у більшу подобу чорно-білої ряси, яка була на дівчинці. Під каптуром виднілося лише тьмяне червоне світло свічки, що відбивалося у очах.

— Що це за місце таке? — спитала вона його.

— Місце миру та спокою. — Голос чоловік мав тихий і лагідний. — Тобі тут нема чого боятися. Це Дім Чорного та Білого, дитино моя. Хоча ти надто молода, щоб шукати ласки Багатоликого Бога.

— Це хто такий? Він схожий на того південського бога, що має сім ликів?

— Сім? Авжеж ні. Ликів він, малеча, має стільки, що й не полічити. Стільки, скільки зірок на небі. У Браавосі люди вклоняються тим богам, яким самі бажають… але наприкінці кожного шляху стоїть Він, Багатоликий. Стоїть і чекає. Одного дня він дочекається і тебе, не бійся. Тобі нема потреби поспішати до його обіймів.

— Я прийшла сюди знайти Якена Ха-Гара.

— Я не знаю цього імені.

Її серце впало кудись униз.

— Він походить з Лорату. Має волосся біле з одного боку і руде з іншого. Сказав, що навчить усяких таємниць, і дав оце.

У кулаку вона затиснула залізну монету. Коли пальці розтиснулися, монета лишилася приліпленою до спітнілої долоні.

Жрець подивився на монету, але не ворухнув і пальцем її узяти. Жебрачка з великими очима теж дивилася. Нарешті чоловік у каптурі мовив:

— Скажи своє ім’я, дитино.

— Солька. Я приїхала з Солепанви на Тризубі.

Обличчя його вона не бачила, та чомусь зрозуміла, що той посміхається.

— Ні, — мовив жрець. — Скажи мені своє ім’я.

— Куріпка, — відповіла вона цього разу.

— Справжнє ім’я, дитино.

— Мати назвала мене Німерією, стара мамка кликала Нім, але прізвисько мені дали Куна…

— Скажи ім’я.

Вона ковтнула.

— Арік. Мене звати Арік.

— Майже. А тепер щиру правду.

«Страх ріже глибше, ніж меч» — нагадала вона собі.

— Ар’я. — Перше слово вона прошепотіла. А тоді кинула в нього своє ім’я рвучко та гордо. — Мене звати Ар’я з дому Старк.

— Саме так, — мовив він. — Але в Домі Чорного та Білого немає місця для Ар’ї з дому Старк.

— Благаю вас, — попрохала вона. — Я не маю куди піти.

— Ти боїшся смерті?

Вона вкусила губу.

— Ні.

— Ану ж погляньмо.

Жрець опустив каптура. Під ним він не мав обличчя, лише жовтий череп з кількома клаптиками шкіри на щоках; з порожньої очниці звивався білий хробак.

— Поцілуй мене, дитино, — прорипів жрець голосом глухим і страшним, наче передсмертне хрипіння.

«Тю, він мене лякати надумав?» Ар’я поцілувала його в те місце, де мав бути ніс, і висмикнула могильного хробака з ока, заміряючись з’їсти. Але той розтанув у руці, наче тінь.

Жовтий череп теж танув на очах, а під ним з’являлося усміхнене обличчя найлагіднішого старенького, якого вона стрічала за життя.

— Ще ніхто не пробував з’їсти мого хробака, — мовив він. — Ти така голодна, дитино?

«Так, — подумала вона, — але мій голод не втамуєш їжею.»

З неба падав холодний дощ, фарбуючи мури та споруди Червоного Дитинця кривавою барвою. Королева, міцно тримаючи короля за руку, рішуче протягла його через брудний двір туди, де чекали ноші та супровід.

— Дядько Хайме казали, що я зможу їхати верхи і кидати юрбі монетки! — заперечував малий.

— Хочеш застудитися? — Вона не могла цього дозволити, адже Томен ніколи не був такий міцний та здоровий, як Джофрі. — Твій дідусь бажав би, щоб на його тризні ти виглядав справжнім королем. Ми не з’явимося у Великому Септі змоклі та розкошлані.