Повз Баша річковим шляхом прогуркотів візок різника з п’ятьма пацями, що верещали з розпачу. Баш поспіхом забрався з дороги і ледве не втрапив під дощ з лайна та помиїв, котрі якась міщанка випорожнила з цебра просто у вікно нагорі. «Як стану маестром у замку, то матиму собі коня для подорожей» — подумав Баш, негайно запнувся на бруківці й гірко спитав себе, кого він дурить. Не буде йому ані ланцюга, ані місця за високим панським столом, ані великого білого коня. Решта його днів мине серед крякання круків за відтиранням брудних плям зі спіднього архімаестра Вальграва.

Він стояв на одному коліні, намагаючись витрусити поли від грязюки, коли почув голос:

— Доброго ранку, Баше.

Просто над ним стояв алхімік.

Баш хутко підвівся.

— Третій день нині… ви ж казали, що будете у «Пері та кухлі»!

— Ти сидів зі своїми друзями. А я не хотів нахабно лізти до вашого товариства.

Алхімік мав на собі подорожнього кобеняка з каптуром — бурого, непомітного. Сонце виглядало з-над дахів за його плечем, і обличчя під каптуром було важко розрізнити.

— То ти вирішив, хто ти є?

«От учепився — неодмінно змусить казати вголос!»

— Та напевне, злодій.

— Я так і гадав.

Найважчою частиною справи було витягти важку скриню з-під ліжка архімаестра Вальграва рачки на ліктях та колінах. Скриня була зроблена міцно, обкута залізом, проте замок її було зламано — маестер Гормон підозрював у зламі Баша, але помилявся. Вальграв зламав замка сам після того, як загубив до нього ключа.

Усередині Баш знайшов гаман срібних оленів, перехоплений стрічкою кучерик білявого волосся, дрібненький малюночок жінки, схожої на Вальграва (аж до вусів), і лицарську рукавицю зі зчленованої сталі. Вальграв колись казав, що рукавиця належала принцові, та вже не міг пригадати, якому саме. Коли Баш струснув її, на підлогу випав ключ.

«Якщо візьму до рук — значить, злодій» — пригадав він свою тодішню думку. Ключ був старий та важкий, чорного заліза, і мав відчиняти, як казали, усі двері в Цитаделі. Такі ключі мали тільки архімаестри і завжди носили їх при собі або ховали у безпечних схованках. Але якби Вальграв заховав свого ключа, то його б не побачив більше ніхто і ніколи.

Баш ухопив ключа і був уже на півдорозі до дверей, як раптом вирішив повернутися і поцупити ще й срібло. Зрештою, вкрав ти мало чи багато — однаково вже злодій. «Баш! — покликав до нього один з білих круків. — Баш, Баш, Баш.»

— То ви принесли мого дракона? — запитав він алхіміка.

— Якщо ти приніс те, що мені треба.

— Дайте сюди. Хочу роздивитися.

Баш не збирався дозволити себе ошукати.

— Гаразд. Але ж не посеред річкового шляху. Ходімо.

Баш не мав часу поміркувати і зважити — алхімік уже крокував геть, і він мусив рушити слідом або назавжди втратити і Руженку, і дракона; то й рушив, намацуючи ключа всередині рукава, безпечно схованого у нашитій там потаємній кишені. Адже маестерські ряси завжди мали повно кишень усередині — про це він дізнався ще хлопчиськом.

Щоб не відстати від довгих кроків алхіміка, йому довелося поспішати. Вони пройшли провулком, завернули за ріг, проминули старий Злодійський базар, подолали Шматярський провулок. Нарешті алхімік звернув у інший провулок, ще вужчий від попереднього.

— Годі блукати! — мовив Баш. — Тут нікого нема. Облаштуймо вже справу!

— Як забажаєш.

— Найперше я хочу свого дракона.

— Авжеж.

У руках алхіміка з’явилася монета, пройшлася перекидом по кісточках пальців — так само, як тоді, коли Руженка вперше звела їх двох разом. У вранішньому світлі дракон блищав та мерехтів, додаючи пальцям алхіміка золотавого виблиску.

Баш ухопив монету з долоні, відчув її тепло, підніс до рота і вкусив — бачив-бо, що так роблять люди, коли їм дають золото. Правду кажучи, смаку його він не знав і не розумів, що має відчути, але ж не хотів здатися простаком.

— Як щодо ключа? — трохи почекавши, чемно спитав чоловік.

Але Баш, замість віддати ключа, завагався.

— Вам потрібна якась книжка?

Про деякі зі старих валірійських сувоїв у зачинених підземних книгосховищах казали, що то єдині примірники, які збереглися у всьому світі.

— Що мені потрібно — то вже не твій клопіт.

— Авжеж.

«Справу зроблено, — сказав собі Баш. — Тікай. Біжи хутко до «Пера та кухля», збуди Руженку поцілунком і скажи їй, що тепер вона твоя.» Але чомусь і далі тупцював на місці.

— Покажіть мені ваше обличчя.

— Як забажаєш.

Алхімік стягнув каптура з голови. То був чоловік як чоловік, і обличчя він мав як обличчя. Доволі молоде повнощоке обличчя, звичайнісіньке рисами, з тінню бороди на щелепі. Правою щокою біг ледве помітний рубець. Ніс був гачкуватий, а на голові та навколо вух кучерявилася щільна шапка чорного волосся.

Баш його обличчя не впізнав.

— Я вас не знаю.

— Я тебе теж.

— Хто ви такий?

— Всього лише… незнайомий тобі блукач у мороці. Насправді — ніхто.

— А… — В Баша скінчилися слова, тож він видобув ключа і поклав його у руку незнайомця з мороку. Голова була легка, трохи не паморочилася. «Руженка» — нагадав він собі. — В такому разі справу зроблено.

Він подолав уже половину провулку, аж раптом камені бруківки задвигтіли в нього під ногами. «Ти ба, які мокрі та слизькі» — подумав він. Але справа, схоже, була в іншому. Серце чомусь скажено гупало у грудях.

— Що коїться? — запитав він, не розуміючи, з якого дива власні ноги наче розлилися під ним калюжею води. — Ніяк не второпаю!

— І ніколи вже не второпаєш, — відповів сумний голос.

Бруківка ринула вгору, міцно поцілувала в обличчя. Баш спробував покликати на допомогу, але голос кудись подівся.

Остання його думка була про Руженку.

Коли до пророка прийшли сказати, що король помер, він саме топив людей на Великому Вику.

Ранок був бляклий та холодний, море — сіре і холодне так само, як небо. Перші троє принесли свої життя Потоплому Богові без краплі страху, але четвертий був слабкий у вірі й почав боротися, коли легені заблагали повітря. Стоячи до пояса у прибої, Аерон ухопив голого хлопця, що намагався ковтнути повітря, за плечі й занурив його голову назад у воду.

— Май мужність, — мовив пророк. — Ми вийшли з моря, і до моря маємо повернутися. Відкрий рота і досхочу напийся благословення Божого. Наповни легені водою, щоб померти й відродитися. Не борися, бо добра не буде.

Або хлопець, чию голову тримали під водою, нічого не чув, або віра конче його зрадила, та він почав видиратися і хвицяти ногами так несамовито, що Аерон мусив покликати по допомогу. Четверо з його потопельників вибріли з берега, схопили небораку і потягли під воду.

— Господи Боже, потоплий за нас, — підніс молитву жрець голосом глибоким, наче море, — дозволь Емондові, слузі твоєму, відродитися з моря, як ти відродився. Благослови його сіллю, благослови його каменем, благослови його крицею.

Нарешті справу було зроблено — повітря більше не булькотіло з вуст, руки та ноги залишила сила. На морській мілині плавав долілиць слуга божий Емонд — блідий, холодний і умиротворений.

Лише тоді Мокрочуб усвідомив, що на всипаному камінням березі стоять уже не самі його потопельники, а ще й троє вершників. Аерон знав Сторча, гостропикого старого зі сльозавими очима, чиїм тремтливим голосом проказувала воля і закон у цій частині Великого Вика. Супроводжував його син Стефаріон і ще один молодик у вишневій киреї, підбитій хутром і пришпиленій на плечі візерунчастою пряжкою в вигляді чорно-золотого бойового рогу Діверів. «Хтось із Горольдових синів» — вирішив жрець, щойно побачив його. Троє високих та міцних, але пізніх синів народила Діверова дружина після десятку з гаком доньок, і люди казали, що ніхто на світі не відрізнить одного від іншого. Втім, Аерон Мокрочуб навіть і не намагався — хай то був Грейдон, Гормонд чи Гран, йому було до них байдуже, та й часу бракувало.