Аерон прогарчав короткий наказ; потопельники схопили мертвого хлопчака за руки та ноги і винесли вище від межі припливу. Жрець рушив слідом — голий, коли не рахувати перепаски з тюленячої шкури на сороміцьких місцях. Укритий сиротами, капотячи водою, він виплюхав на тверду землю через холодний мокрий пісок та викатане морем каміння. Один з його потопельників передав йому грубо виткану рясу з дерги, пістряво пофарбовану в зелене, синє та сіре — кольори моря та Потоплого Бога. Аерон вдягнув рясу і розпустив волосся. Чорне та вологе було те волосся, і жодне лезо не торкалося його від дня, коли господар його постав із моря. Волосся лежало на раменах, неначе накидка з грубих і кошлатих жмутів мотуззя, спадаючи нижче крижів. Аерон уплітав у нього морські водорості, а заразом і у свою переплутану, ані разу не підрізану бороду.

Потопельники колом оточили мертвого хлопця і почали молитися. Норджен качав руки туди-сюди, а Рус став на коліна і натискав на груди. Але всі розступилися, коли наблизився Аерон. Він розсунув холодні вуста малого пальцями і подарував Емондові цілунок життя, а потім ще один і ще, аж доки море не ринуло з рота і легенів. Хлопчина заходився кашляти і плюватися, очі його блимнули і розплющилися, повні страху.

«Ось і повернувся ще один.» Люди казали: то знак прихильності Потоплого Бога. Інші жерці час від часу втрачали людину в морі — ба навіть Тарле Тричі-Потоплий, котрого колись вважали таким святим, що обрали увінчати короля короною. Але Аерон Грейджой — ніколи. Він був Мокрочуб, який бачив підводні палати Господа і повернувся розказати про них.

— Вставай, — мовив він до хлопця, що плювався водою, і ляпнув його по голій спині. — Ти потонув і повернувся до нас. Бо що мертве — те вже не помре.

— Ба постане… — Хлопця запопав лютий кашель, вода знову потекла з рота. — Постане знов…

Кожне слово йому відзивалося болем, але ж саме так влаштовано світ — людина мусить боротися, щоб вижити.

— Постане знов. — Емонд зіп’явся на ноги. — Тверде. І непохитне.

— Тепер ти належиш богові, — мовив Аерон до нього.

Інші потопельники зібралися навколо, і кожен подарував новачкові удар кулака та поцілунок — привітання у братстві. Один допоміг одягти грубу рясу в плямах синього, зеленого та сірого. Інший пхнув до рук кийка з плавникового дерева.

— Віднині ти належиш морю, і море озброїло тебе, — мовив Аерон. — Молімося, щоб твоя зброя лютувала в битві проти всіх ворогів нашого Господа.

Лише тоді жрець обернувся до трьох вершників, які спостерігали з сідел.

— Ви приїхали потонути, панове?

Сторч кашлянув.

— Мене топили хлопчиком, — мовив він, — а сина мого — на його іменини.

Аерон пирхнув. Та певно ж, Стефаріона Сторча віддали Потоплому Богові одразу після народження — про те не могло бути сумніву. Як і про спосіб «потоплення» теж — швидке занурення у купіль морської води, де немовля навряд чи й голівку замочило. Не диво, що залізян перемогли і принизили — їх, чия воля колись правила всюди, де чувся гомін морських хвиль.

— То не справжнє потоплення, — відповів він вершникам. — Хто не помер насправді, той не може сподіватися на воскресіння з мертвих. То навіщо ж ви приїхали, як не на те, щоб довести свою віру?

— До вас приїхав син князя Горольда зі звістками.

Сторч вказав на юнака у вишневій киреї. На вигляд йому мало бути років шістнадцять, не більше.

— Син, кажеш. І котрий саме? — запитав Аерон.

— Гормонд. Гормонд Дівер, з ласки вашої вірності.

— Шукай ласки Потоплого Бога — як шукаю її я. Тебе топили, Гормонде Дівере?

— У день моїх іменин, Мокрочубе. Батько послали мене знайти вас і привести до нього. Вони мають потребу бачити вас.

— Осьде я. Стою тут, просто на березі. Хай князь Горольд приходить і втішає очі.

Аерон узяв з Русових рук шкіряного міха, щойно наповненого водою з моря, витяг корка і ковтнув трохи.

— Я маю наказ привезти вас до замку, — наполягав юний Гормонд з сідла високого коня.

«Боїться спішитися, щоб ноги не змочити.»

— Я маю робити Божу справу.

Аерон Грейджой був пророк, слуга Божий. Не дрібним князькам ганяти його туди-сюди наказами, наче він — роб у їхній службі.

— До Горольда прилітав птах, — мовив Сторч.

— Маестерський птах з Пайку, — кивнув Гормонд.

«На чорних крилах — чорнії слова.»

— Круки літають над сіллю та каменем. Якщо є звістки, що стосуються мене, кажи тут і зараз.

— Ті вісті, що ми принесли, призначені лише вашим вухам, Мокрочубе, — мовив Сторч. — Про такі справи я не говоритиму тут і зараз, де повно зайвих людей.

— Ці «зайві люди» — мої потопельники, такі самі Божі слуги, як я. Таємниць від них я не маю, як не маю від свого Господа, перед чиїм священним морем стою зараз.

Вершники перекинулися поглядами.

— Та кажи вже, — мовив Сторч.

Юнак у вишневій киреї зібрав усю мужність і видихнув, просто і без манівців:

— Король помер!

Два прості слова, почувши які, здавалося, затремтіло саме море.

Чотири королі було на Вестеросі, та Аерон не мусив питати, котрого малий мав на увазі. Залізними островами правив Балон Грейджой і ніхто інший. «Король помер. Як таке можливо?» Аерон бачив свого найстаршого брата менше як поворот місяця тому, коли повернувся до Залізних островів після плюндрування Каменястого Берега. Сіре Балонове волосся наполовину збіліло, поки жерця не було вдома, і плечі зсутулилися більше, ніж коли лодії відпливали на північ. Та в іншому король здавався цілком здоровим.

Аерон Грейджой побудував своє життя на двох могутніх стовпах. Два коротких слова вибили з-під нього один. «Мені лишився тільки Потоплий Бог. Аби ж він зробив мене сильним та невтомним, як саме море.»

— Розкажи мені, як саме помер мій брат.

— Його милість перетинав міст на Пайку, впав і розбився на скелях унизу.

Грейджоєва твердиня стояла окрай головної частини острова; вежі та палати її були вимурувані на могутніх кам’яних столах, що витикалися просто з моря. З’єднували частини Пайку між собою мости: вигнуті дугами, різьблені з каменю, або хитливі, виплетені з конопляного мотуззя та дерев’яних дощок.

— А чи буяла над морем буря, коли упав король? — запитав Аерон.

— О так, — відповів юнак, — буяла, і страшна.

— То Буребог скинув униз нашого пана! — оголосив жрець.

Упродовж тисячі тисяч років небо та море вели безперервну війну. З моря вийшли залізняки, і з моря вони брали рибу, що не давала їм померти з голоду навіть найглухішої зими… але штормові бурі приносили саме лихо та недолю.

— Мій брат Балон повернув нам велич, і тим розгнівив Буребога. Нині король бенкетує у підводних палатах Потоплого Бога, де русалки дбають про його потреби та насолоди. А нам випало лишитися позаду, в сухій та непривітній царині смертних, де ми мусимо завершити його величні труди. — Аерон запхав корка назад до горлянки міха. — Я говоритиму з твоїм вельможним батьком. Чи далеко звідси до Молоторогу?

— Верст зо тридцять буде. Сідайте мені за спину.

— Один їде швидше за двох. Віддай мені коня, і тебе благословить Потоплий Бог.

— Візьміть мого коня, Мокрочубе, — запропонував Стефаріон Сторч.

— Ні. Його кінь сильніший. Віддавай, хлопче.

Юнак завагався на пів-удару серця, тоді спішився і потримав Мокрочубові повід. Аерон пхнув голу чорну ступню в стремено і рвучко стрибнув у сідло. Коней він не надто любив — то були створіння зелених земель, що робили людей слабшими — та потреба змушувала їхати швидко. «На чорних крилах — чорнії слова.» У повітрі збиралася буря — він чув це у гомоні хвиль — а бурі над морем несуть лише зло та горе.

— Побачимося у Ріньгороді попід вежею князя Марлина, — мовив він до своїх потопельників, повертаючи голову коня.

Шлях був нелегкий і нерівний: угору пагорбами, потім лісами, кам’янистими урочищами, вузькими стежками, що подеколи загрожували зовсім зникнути під кінськими копитами. Великий Вик був найбільший з Залізних островів, отож дехто з місцевого панства мав володіння, які навіть не виходили до священного моря. Одним із таких був Горольд Дівер. Його палати стояли у Твердокамінних Горбах — найдалі від царини Потоплого Бога на усіх островах. Замість жити морем, Горольдові люди упрівали у кам’яній підземній пітьмі Горольдових копалень. Багацько з них жили та помирали, ані погляду не кинувши на солону воду. «Не диво, що вони тут такі чудернацькі — не сказати божевільні.»