— Цікаво, хто б міг таке зробити?

— Ар’я з дому Старк.

Вона роздивилася його очі, вуста, м’язи на щелепах.

— Ота дівчинка? Я гадав, її вже нема у Браавосі. А ти хто така?

— Ніхто.

— Брешеш. — Він обернувся до малої жебрачки. — Мені горло пересохло. Зроби ласку, принеси кухоль вина, а ще — теплого молока для нашої приятельки Ар’ї. Вона так несподівано повернулася до нас.

Дорогою через місто Ар’я питала себе, що лагідний чоловік скаже, коли почує від неї про Дареона. Може, розсердиться, а може, зрадіє, що вона подарувала співцеві дарунок Багатоликого Бога. Вона програвала розмову в голові з півсотні разів, наче мартопляс перед виставою. Але не гадала, що їй за те дадуть теплого молока.

Коли молоко принесли, Ар’я випила його до дінця. Напій трохи смакував паленим і лишав гіркоту на язику.

— Ходи спати, дитино, — сказав лагідний чоловік. — Зранку тобі належить служити.

Тієї ночі їй знову наснилося, що вона — вовчиця. Але сон був відмінний від інших. У цьому сні вона не мала зграї, а никала сама — перестрибувала дахами, тихо ступала берегами проток, скрадалася за тінями у тумані.

Наступного ранку вона прокинулася сліпою.

«Коричний вітер» був корабель-лебідь з містечка Гончаки на Літніх островах, де чоловіки були чорні, жінки — гарячі й хтиві, а боги — чужі та чудернацькі. На кораблі бракувало септона — очолити молитву за упокій, а тому обов’язок цей випав Семвелові Тарлі. Навколо простерлося море; десь ген за ним лежав випалений сонцем південний берег Дорну.

Для промови Сем одягнув свій чорний стрій, хоча полудень був теплий і волого-задушливий, без жодного подиху вітерця.

— Сього дня ми проводжаємо добру людину… — почав він, але одразу відчув, що слова його зраджують. — Ні, велику людину. Маестра Цитаделі, скутого присягою та ланцюгом. Присяжного братчика Нічної Варти, уславленого вірністю. Коли ця людина тільки з’явилася на світ, їй дали ім’я звитяжця, що загинув надто молодим. Вона ж прожила довгі роки, але звитяг скоїла не менше. Не бувало на світі нікого мудрішого, лагіднішого та чуйнішого. На Стіні за час його служби змінився десяток князів-воєвод, і всі вони покладалися на його поради. Радив він і королям, і сам міг стати королем, та коли йому принесли корону, попрохав віддати її молодшому братові. Чи багато людей здатні на таке?

Сем відчув, як на очі набігають сльози, і зрозумів, що довго просторікувати не зможе.

— Він був драконового роду, драконової крові. Але його вогонь вигорів і згас. Він був Аемоном Таргарієном. І ось його варта добігла кінця.

— І ось його варта добігла кінця, — промурмотіла за ним Йоля, заколисуючи дитину на руках.

Кодж’я Мо повторила те саме посполитою мовою Вестеросу, а далі — літньою мовою для Чжондо, свого батька і решти жеглярів, що зібралися. Сем похнюпив голову і заплакав гучно та відчайдушно, здригаючись усім тілом. До нього наблизилася Йоля і дозволила поплакати в себе на плечі. У її очах теж стояли сльози.

Повітря було вологе, тепле і нерухоме, наче мертве. «Коричний вітер» потроху несло безкраїм синім морем оддалік берегів.

— Чорний Сем сказав хороші слова, — мовив Чжондо. — Тепер ми вип’ємо за його життя.

Він заволав літньою мовою, на чардак викотили барило пряної оковитої та вибили чопа — щоб усі, чия зараз була варта, могли перехилити кухоль на спогад про старого сліпого дракона. Жеглярі знали його недовго, та літньоостров’яни шанували старих людей і врочисто відзначали їхню смерть.

Такого питва Сем раніше не куштував. Напій був чудернацький, паморочив голову… попервах солодкий, але згодом його смак обпікав язика, наче вогнем. А він же так стомився… кожен м’яз у тілі скнів та болів — навіть у таких місцях, де Сем і не гадав, що має м’язи. Коліна скам’яніли, долоні вкрилися свіжими пухирями та вогкими липкими латками молодої шкіри там, де луснули старі. Та незважаючи на все, вогняний напій і туга за покійним змили його біль, понесли геть і змусили забутися.

— Якби ж ми довезли його до Старограду… там маестри могли б його урятувати, — казав Сем Йолі, сьорбаючи разом із нею з кухля на високому передньому чардаку «Коричного вітру». — Цілителі Цитаделі — найкращі у всьому Семицарстві. Я гадав… сподівався… плекав надію…

У Браавосі їм почало вже здаватися, що Аемон потроху видужує. Балачки Чжондо про драконів пожвавили старого, повернули до звичного настрою. Того вечора він з’їв усе, що Сем йому приніс, до останнього шматочка.

— Ніхто ніколи й гадки не тримав про дівчину, — сказав тоді Аемон. — Адже в літописах говорилося про обіцяного принца, не принцесу. Я думав про Раегара… дим від вогню, що знищив Переліток того дня, коли він народився, і сіль зі сліз, пролитих за загиблими. Замолоду він поділяв мою віру, але потім забрав у голову, що пророцтво має справдити його власний син — бо тієї ночі, коли у череві матері зародився Аегон, над Король-Берегом бачили комету, а Раегар вірив, що скривавлена зірка має бути саме кометою. Які ж ми були йолопи, а вважали себе за мудрагелів! У переклад закралася помилка. Дракони не є ані чоловічої статі, ані жіночої — про те відав і Барт — але перемінливі, наче вогонь, і перекидаються з однієї в іншу. Тисячу років нас вів хибним шляхом вибрик на письмі. Даянерис є тією самою, хто народилася серед солі та диму! Дракони довели це остаточно.

Маестер, здавалося, почувався сильнішим і здоровішим від самої лише згадки про далеку родичку.

— Я маю до неї поїхати. Мушу поїхати! Якби ж мені скинути років хоч десять…

Старий налаштувався так рішуче, що навіть подолав місток на «Коричний вітер» власними ногами — коли Сем зрештою домовився про їхній перевіз. Меч разом з піхвами був уже відданий Чжондо на відшкодування накидки з пір’я, що загинула, коли велетень-помічник рятував Сема з води. Єдине, що в Сема лишилося вартого грошей, були книжки, привезені зі схову замку Чорного. Сем не бажав випускати їх з рук, трохи не плачучи.

— Я віз їх до Цитаделі, — похмуро буркнув він, коли Чжондо спитав, яка в нього біда.

Капітан, якому Чжондо переклав Семові слова, засміявся.

— Кухуру Мо каже: сірі люди мати свої книжки однаково, — переклав Чжондо, — лише тепер купити у Кухуру Мо. Маестри дати добре срібло за книжки, які не мати, а коли червоне і жовте золото.

Капітан облизувався і на Аемонів ланцюг, але Сем не хотів чути. Він тричі пояснював Чжондо, що для маестра величезна ганьба — зняти свій ланцюг, доки Кухуру Мо нарешті не здався. Коли гендль скінчився і угоду було укладено, Семові лишилися чоботи, чорний стрій та спіднє, вдягнене на ньому… і ще хіба зламаний ріг, знайдений Джоном Сніговієм на Кулаку Першолюдей. «Я не мав вибору, — казав він собі. — Ми ж не могли лишитися у Браавосі. А якщо не красти і не жебрати, то як іще сплатити за перевіз?» Він би і втричі вищу ціну не завагався дати, аби мати певність, що маестер Аемон безпечно потрапить до Старограду.

На жаль, подорож на південь виявилася буремною; кожна хвиля, кожен порив вітру стягували тяжку данину з тілесних та душевних сил старого. У Пентосі він попрохав Сема вивести його на чардак і змалювати місто словами. Саме того разу Аемон востаннє залишав капітанове ліжко. Невдовзі його розум знову загуляв світами. Коли «Коричний вітер» ковзнув повз Скривавлену Башту в гавань Тирошу, Аемон вже покинув заклики знайти йому корабель на схід. Натомість розмови його звернули на Староград і архімаестрів Цитаделі.

— Ти мусиш розказати їм, Семе, — наполягав Аемон. — Архімаестрам. Примусь їх зрозуміти тебе. Ті, кого я знав у Цитаделі, вже півстоліття як мертві. А ці ніколи мене не бачили. Мої листи… у Старограді їх, напевне, вважали за скигління старого, що втратив рештки розуму. Ти мусиш переконати їх у тому, в чому не зміг я. Розкажи їм, Семе… розкажи, як воно на Стіні… про упирів та білоходів, про повзучий холод…

— Розкажу, — пообіцяв Сем. — Я додам свій голос до вашого. Ми розкажемо вдвох, разом, ви і я.