— Це якщо вони насунуться.

— О, вони муситимуть, бо інакше шмат їхнього царства відвалиться, і все стане так, як було до нашого шлюбу з драконами. Так мені казав батько. За те, що принцеса Мирцела тепер у нас, ми мусимо дякувати Бісові. Така гарненька дівчинка, ви не згодні? От якби мені такі кучерики, як у неї. Вона створена бути королевою — як її мати.

На Тієниних щоках з’явилися ямочки.

— Я б завважила за честь облаштувати їй весілля, а заразом і наглянути за виготовленням корон. Тристан і Мирцела — такі прегарні невинні діти; гадаю, їм пасуватиме біле золото… зі смарагдами у колір Мирцелиних очей. Та втім, діаманти і перли теж нічогенькі — аби дітки побралися та коронами повінчалися. Тоді нам лишиться тільки уславити Мирцелу як Першу тако наречену, королеву андалів, ройнарів та першолюдей, законну спадкоємицю престолу Семицарства Вестеросу. І чекати, коли прийдуть леви.

— Законну спадкоємицю?! — пирхнув великий князь.

— Вона старша за свого брата, — пояснила Тієна, мовби якомусь дурникові. — За законом Залізний Престол має перейти до неї.

— За дорнійським законом.

— Коли ласкавий король Даерон одружився з князівною Мирією і привів нас до свого королівства, то було погоджено, що у Дорні завжди правитиме дорнійський закон. Так трапилося, що Мирцела зараз у Дорні.

— Так, у Дорні, — буркнув великий князь непривітно. — Мені треба подумати.

Тієна закопилила губки.

— Ви забагато думаєте, дядечку.

— Справді?

— Саме так казав мені батько.

— Оберин думав замало і занадто швидко.

— А дехто з людей думає забагато і занадто повільно — певно, що боїться діяти.

— Між страхом та осторогою є різниця.

— О, то я мушу молитися, щоб не побачити вас наляканим, дядьку! Бо ви, мабуть, і дихати забудете.

Вона здійняла руку… але сотник негайно грюкнув п’ятою ратища сокири по мармурові підлоги і застеріг:

— Ясна панно, ви забуваєтеся. Відступіть від помосту, коли ваша ласка.

— Я не мала на думці зла, сотнику. Я люблю мого дядечка і знаю, що він любив мого батька. — Тієна стала перед великим князем на коліно. — Я сказала все, задля чого прийшла, дядьку. Пробачте, якщо завдала образи — мені аж серце крається. Чи не позбавили ви мене своєї любові?

— Ні. І ніколи не позбавлю.

— Тоді дайте мені благословіння, і я піду.

Доран повагався пів-удару серця, тоді поклав долоню на голову небоги.

— Май мужність, дитино.

— Як інакше? Адже я — його дочка!

Та щойно вона вклонилася і вийшла, як до помосту заспішив маестер Калеот.

— Пане князю, а чи вона… дозвольте подивитися на вашу руку… — Маестер спершу оглянув долоню, тоді перевернув її вниз і понюхав тили князевих пальців. — Ні-ні, все гаразд. Все чудово. Подряпин немає, тож…

Великий князь забрав руку.

— Маестре, чи можна просити вас про макове молочко? Наперстку вистачить.

— Макове? Так-так, певно ж.

— І якнайскоріше, — м’яко додав Доран Мартел. Калеот заспішив до сходів.

Знадвору вже сіло сонце. Світло всередині бані зблякло на голубі сутінки, усі дзвінки на підлозі потроху згасли. Великий князь сидів на панському престолі під Мартеловим списом, блідніючи від болю. По довгій хвилині мовчання він обернув обличчя до Арео Готи.

— Сотнику, — запитав він, — наскільки вірна мені моя варта?

— Вірна. — Сотник не знав, що тут іще можна сказати.

— Уся до людини? Чи одні вірні, а інші — ні?

— Вони добрі вояки. І добрі дорнійці. Вони зроблять те, що я накажу. — Арео грюкнув ратищем по підлозі. — А я принесу вам голову будь-якої людини, яка вас зрадить.

— Голів мені не треба. Я хочу покори.

— Ви її маєте. — «Служи. Корися. Борони. Прості обітниці для простих людей.» — Скільки треба варти?

— Про те вирішуй сам. Можливо, кілька вірних душ упораються краще, ніж два десятки. А я хочу, щоб усе було зроблено якнайшвидше, якнайтихіше і без пролиття крові.

— Швидко, тихо, без крові. Зрозуміло. Який буде наказ?

— Знайди доньок мого брата, затримай їх під своєю вартою і замкни у келіях нагорі Спис-Башти.

— Піщаних Змійок? — Сотникові пересохло в горлянці. — Усіх… вісьмох, пане князю? І малих теж?

Великий князь трохи подумав.

— Дівчатка Еларії ще замолоді, щоб становити небезпеку, та боюся, щоб не знайшлися люди, які захочуть застосувати їх проти мене. Краще безпечно тримати їх неподалік. Тому знайди і маленьких теж… але найперше — Тієну, Німерію та Обару.

— Слухаю волю мого князя. — На серці в нього було неспокійно. «Моїй маленькій князівні це не сподобається.» — А що про Сарелу? Вона теж доросла жінка, майже двадцяти років.

— Якщо вона не повернеться до Дорну, я нічого не зможу зробити — лише молитися, щоб вона мала більше здорового глузду, ніж її сестри. Облишмо її, нехай собі… грається у свою гру. Збери мені решту — я не спатиму, доки не знатиму, що вони в безпеці та під вартою.

— Буде зроблено. — Сотник завагався. — Та коли про це дізнаються на вулицях, простолюддя завиє з люті.

— Весь Дорн завиє, — зауважив Доран Мартел стомленим голосом. — А ми мусимо молити богів, щоб це виття почув князь Тайвин у Король-Березі. Нехай знає, якого відданого друга він має у Сонцесписі.

Їй наснилося, що вона сидить на Залізному Престолі вище від усіх і кожного.

Двірські унизу здавалися яскраво забарвленими мишами. Славне панство та шляхетне жіноцтво ставало на коліна. Зухвалі юні лицарі складали їй до ніг мечі та благали про знаки прихильності, а королева ласкаво посміхалася до них. Аж раптом нізвідки з’явився карлик, показав на неї та запугукав лиховісним сміхом. Пани та панії теж захихотіли, ховаючи усмішки у долонях. І аж тоді королева втямила, що сидить зовсім гола.

Нажахана, вона спробувала затулитися руками. Леза та гостряки Залізного Престолу кусали їй плоть, поки вона щулилася, ховаючи сором. Ногами текла червона кров — то у сідниці вчепилися сталеві зуби. Спробувавши встати, вона провалилася ногою в щілину між покрученими шматками заліза, і що більше силувалася вилізти, то більше престол поглинав її, виривав шматки м’яса з грудей та живота, різав руки та ноги, аж вони скоро стали слизькі, червоні та лискучі…

А тим часом унизу престолу викидав коники і заходився сміхом її брат.

Коли вона відчула на плечі легкий доторк чиєїсь руки і зненацька прокинулася, його веселощі продовжували бриніти їй у вухах. На пів-удару серця Серсеї здалося, що та рука — теж із нічного жахіття, але то була всього лише Сенела. На вид покоївка була біла і перелякана.

«Ми тут не самі» — усвідомила королева. Навколо ліжка маяли тіні — високі, вдягнені у киреї, з-під яких виблискували кольчуги. «Що тут забули озброєні люди? Де моя варта?» Опочивальня була темна, за винятком ліхтаря, котрого один з прибульців тримав високо над головою. «Не можна показати страху.» Серсея відкинула назад переплутане уві сні волосся і спитала:

— Чого вам треба?

У світло ліхтаря ступив чоловік, і вона побачила на ньому біле корзно.

— Хайме?!

«Я бачила уві сні одного брата, а будити мене прийшов інший.»

— Ваша милосте. — Голос не належав її братові. — По вас послав пан Регіментар.

Його волосся кучерявилося, як і в Хайме, але ж братове було кольору битого золота — того самого, що в неї — а цей чоловік мав волосся чорне і лискуче. Вона зачудовано витріщилася, геть не розуміючи його белькотіння. До чого тут нужник, який ще арбалет? З якого дива згадують батькове ім’я? «Я ще не прокинулася, — подумала Серсея. — Не прокинулася, і жахіття моє не скінчилося. Скоро з-під ліжка виповзе Тиріон і почне з мене глузувати.»

Але то була якась дурниця. Братик-карлик сидів у кам’яному мішку, приречений померти просто сьогодні. Вона зиркнула на руки, перевернула, порахувала власні пальці. Ковзнувши долонею по плечі та передпліччі, упевнилася, що рука вкрита сиротами, але цілісінька. На ногах не було порізів, на п’ятах — кривавих ран. «То був сон, лише сон. Я забагато випила минулого вечора. Це випари вина зі шлунку роблять таке з головою. Як настане світанок — я ж перша і посміюся зі своїх страхів. Діти мої будуть убезпечені, Томенів престол стоятиме міцно, а мій збочений менший «валонкар» позбавиться голови та згниє.»