Сонцеспис від Водограйних Садів відділяло лише п’ятнадцять верст дороги узбережжям, але то були два різних світи. У одному діти бавилися голими на сонці, у вимощених кахлями двориках грали музики, повітря гостро пахкотіло лимонами та червоними помаранчами. В іншому повітря тхнуло пилом, потом і димом, ночі повнилися безперервним бубонінням безлічі голосів. Замість рожевого мармуру Водограйних Садів Сонцеспис було вибудувано з лампачу та кольорової глини. Стародавній стіл дому Мартел стояв на найсхіднішому кінці невеличкого кам’янисто-піщаного півострова, оточений з трьох боків морем. На заході в тіні товстих мурів Сонцеспису тулилися до замку, наче мушлі до човна, крамниці та халупи без вікон, складені з грубого лампачу. Стайні, корчми, винні льохи, постільні будинки розташувалися ще західніше; деякі оточили себе власними мурами, і вже до них тулилися нові халупи. «І знов, і знов, і знов» — сказали б бородаті жерці. Порівняно з Тирошем, Миром або Паном Великим Норвосом, місто-тінь виглядало хіба що базарним містечком, але то було єдине таке-сяке місто, яке дорнійці мали у своїй землі.

Прибуття панни Нім на кілька годин випередило їхнє власне. Поза сумнівом, вона попередила варту про приїзд князя — Потрійна Брама стояла вже відчинена. Лише тут ворота були збудовані одні за одними, щоб пропускати відвідувачів крізь усі три Звивисті Мури просто до Старого Палацу, не змушуючи їх спершу пробиратися нескінченними верстами вузьких провулків, прихованих двориків та галасливих базарів.

Великий князь Доран засунув запони своїх нош, щойно з них стало видно Спис-Башту — і все ж простолюддя кричало на нього, коли ноші проповзали поруч. «Піщані Змійки розбурхали їх, аж киплять» — майнула в сотника незатишна думка.

Вони подолали геть занедбану смугу землі за зовнішнім муром і увійшли в другу браму. За нею вітер приніс пахощі дьогтю, солоної води, гнилих водоростей; натовп більшав з кожним кроком.

— Дорогу великому князеві Дорану! — загув Арео Гота, гамселячи п’ятою ратища по цеглі під ногами. — Дорогу князеві дорнійському!

— Князя дорнійського вбили! — заверещала жінка позаду нього.

— До списів! — заревів чоловік з високого ґанку.

— Доране! — загукав голос якогось родовитого пана. — Скликай списи!

Гота облишив думку роздивитися всіх крикунів — юрба була надто щільною, і галасувала щонайменше її третина.

— До списів! Помстимо за Гаспида!

Поки вони досягли третьої брами, стражникам доводилося вже розштовхувати людей навсібіч, щоб розчистити шлях князевим ношам, а натовп у відповідь кидався різноманітним непотрібом. Один хлопчина-голодранець хутко проскочив повз списника з напівзогнилим гранатом у руці, але побачив перед собою Арео Готу з сокирою напоготові, впустив плід додолу і ще хутчіше накивав п’ятами. Інші здалеку жбурляли лимони, зелені та жовті, або ж помаранчі, вигукуючи:

— Війна! Війна! До списів!

Одного зі стражників поцілили в око лимоном, і навіть на нозі в самого сотника розлетівся на червоні шмарклі помаранч.

Зсередини нош не донеслося жодної відповіді. Доран Мартел лишався схованим за тонкими шовковими стінами, доки його з супроводом не проковтнули товсті стіни замку, і з торохтливим брязкотом не впала замкова решітка. Галас поволі стихав. У зовнішньому замковому дворищі на свого батька чекала князівна Аріана, а навколо неї юрмилася половина двору: старий сліпий підстолій Рікассо, каштелян замку пан Манфрей Мартел, молодий маестер Милош у сірій рясі та шовковистій напахченій бороді, з півсотні дорнійських лицарів у легких та просторих лляних шатах півсотні різних відтінків. Юна Мирцела Баратеон стояла у товаристві своєї септи та пана Ариса з Королегвардії, геть упрілого у білому полив’яному лускатому обладунку.

Князівна Аріана швидко рушила до ношів, зграбно ступаючи сандалями зі зміїної шкіри, ушнурованими аж вище колін. Волосся спадало їй до крижів гривою чорних кучерів; на чолі виднівся вінець із мідних сонць. «Досі така крихітка» — подумав сотник. Піщані Змійки усі були чималі на зріст, але Аріана вдалася у власну мати — а та була лиш трохи вища за п’ять стоп. Але під коштовним пасом, під шарами вільного текучого лілового шовку і жовтої парчі вона мала жіноче тіло — округле обрисами, гнучке та звабливе.

— Батьку, — мовила вона, коли запони були відкинуті, — Сонцеспис щасливий вітати ваше прибуття.

— О так, я чув, як навіжено раділи міщани, — мляво посміхнувся великий князь і попестив доньку по щоці зчервонілою напухлою долонею. — А ти на вигляд здорова. Сотнику, майте ласку — допоможіть спуститися.

Гота пхнув сокиру за спину в навмисне зроблені для неї петлі, а тоді обережно узяв князя в обійми, намагаючись не зашкодити хворим суглобам. І все ж Доран Мартел прикусив язика, щоб не скрикнути з болю.

— Я наказала кухарям приготувати до вечора бенкет, — розповіла Аріана, — з усіма вашими улюбленими стравами.

— На жаль, я навряд чи зможу віддати їм належну шану. — Великий князь повільно обвів очима двір. — Не бачу тут Тієни.

— Тієна благала про ласку побалакати наодинці. Я надіслала її до престольної палати і сказала чекати там.

Великий князь зітхнув.

— Ну гаразд. Сотнику! Що швидше скінчимо, то швидше я відпочину.

Гота переніс його нагору кам’яними сходами Башти Сонця до великої круглої палати під банею, де останнє денне світло падало крізь вікна самоцвітного скла і малювало на блідому мармурі дзвінки півсотні різних кольорів. А там на них чекала третя Піщана Змійка.

Вона сиділа, схрестивши ноги, на подушці попід помостом, де стояли панські престоли, але підвелася, коли Гота увійшов з князем на руках. Тієна вдягнена була в облипчасту сукню товстого світло-блакитного шовку з рукавами мирійського мережива і виглядала у ній невинно, мов сама Діва. В одній руці вона тримала гаптування, в іншій — пару золотих голок. Волосся Тієна теж мала золоте, а очі — наче глибокі сині озера… і все ж вони водночас нагадали сотникові очі її батька, хай ті були чорні, як ніч. «Усі доньки Оберина Мартела мають його гаспидські очі, — раптом усвідомив Арео. — І байдуже, якого вони кольору.»

— Дядечку, — мовила Тієна Піщанець, — я вже на вас зачекалася.

— Сотнику, посадіть мене на мій стіл.

На помості стояло два панських престоли — майже однакові, лише на спинці одного золотом було викладено списа Мартелів, а на спинці іншого сяяло ройнарське сонце. Саме цей прапор віяв зі щогл кораблів Німерії, коли ті прибули до берегів Дорну. Сотник посадовив великого князя під списом і ступив убік.

— Невже вам так боляче? — Голос панна Тієна мала солодкий, наче літні полуниці, та й саму її кортіло лизнути, наче ніжний смаколик. Її мати була септа, і навколо Тієни трохи що не променилося сяйво геть неземної невинності. — Чи не можу я полегшити ваші страждання?

— Кажи, з чим прийшла, і дай мені відпочити. Я стомився, Тієно.

— Я вигаптувала це для вас. — Тієна розгорнула шмат краму, на якому гаптувала. Там було зображено її батька, великого князя Оберина, верхи на піщаному коні, вбраного в червоний обладунок, з усмішкою на обличчі. — Коли скінчу, то подарую вам на згадку про брата.

— Я і без твоєї згадки ніколи не забуду свого брата.

— Добре це знати. Бо вже багато людей питають і не знаходять відповіді.

— Князь Тайвин пообіцяв нам голову Гори.

— О, яка добрість… але катівський меч не є гідною смертю для хороброго пана Грегора. Ми так довго благали богів про його смерть — буде справедливо, якщо і він про неї благатиме. Я знаю, яку отруту застосував пан батько — повільнішої та боліснішої немає на світі. Скоро ми аж тут, у Сонцесписі, почуємо, як Гора верещить у смертній муці.

Великий князь Доран зітхнув.

— Обара вимагає від мене дозволити війну. Нім задовольнить смерть лише кількох людей. Чого прагнеш ти?

— Війни, — відповіла Тієна, — та не такої, як моя сестра. Дорнійці найкраще б’ються у себе вдома. Я кажу: нагострімо наші списи і зачекаймо. Коли на нас насунуться Ланістери та Тирели, ми скривавимо їх у проходах і поховаємо під летючими пісками, як робили вже сто разів.