— …і людина ламається. Вона обертається і біжить, або прикидається мертвою і потім відповзає по трупах загиблих, або зникає під покровом ночі та шукає собі схованки. Думки про рідний дім давно покинули її, королі, пани та боги важать для неї менше, ніж підгнилий окіст, на якому можна перебитися ще день, чи міх поганючого вина, де можна потопити свій жах на кілька годин. Утікач живе від ранку до вечора, від обіду до обіду — радше звір, ніж чоловік. Тож панна Брієнна не помиляється. У такі часи, як зараз, подорожній мусить боятися втікачів з війська, берегти себе… але й жаліти їх.

Коли Мерібальд скінчив, у маленькому загоні запанувала тиша. Брієнна чула, як вітер шурхотить купкою верб, а десь далі ледь чутно кричить понурок. Чула тихий подих Пса, що трусив собі коло септона і віслюка, висолопивши язика з рота. Тиша все тривала і тривала, аж нарешті Брієнна спитала:

— Скільки вам було років, коли вас погнали на війну?

— Та ось як вашому малому, — відповів Мерібальд. — Замолодий, правду сказати, але ж усі брати пішли, то й я не хотів лишатися. Вілам сказав: я можу служити йому зброєносцем, хоча сам Віл був не лицар, а кухарчук, озброєний вкраденим з кухні ножем. Він помер на Порогах, не завдавши ворогові жодного удару. Його вбила лихоманка, і мого брата Робіна теж. Овейн загинув від удару буздугана, що розтрощив йому череп, а його приятеля Джона Віспу повісили за зґвалтування.

— То була Війна Дев’ятишагових Королів? — здогадався Гайл Добич.

— Так її звали люди. Щоправда, я не бачив на ній жодного короля і не заробив жодного шага грошей. Але в одному помилитися годі — то-таки була війна.

Сем стояв перед вікном, схвильовано розхитуючись на п’ятах, і спостерігав, як останнє світло сонця зникає за рядком гостроверхих дахів. «Мабуть, знову напився, — похмуро подумав він. — Чи здибав нову дівку.» Він не знав, лаятися йому чи рюмсати. Адже Дареон нібито був його братом по службі. «Попрохай його заспівати — і не бажатимеш кращого. Попрохай щось зробити…»

Наповзли вечірні тумани, сірі пальці рушили вгору стінами будівель, що вишикувалися уздовж старої протоки.

— Він обіцяв повернутися, — мовив Сем уголос. — Ти теж його чула.

Йоля зиркнула на нього червоними набряклими очима. Брудне сплутане волосся звисало їй на обличчя; з ним вона скидалася на якусь сторожку тварину, що визирає з-за куща. Вони не запалювали вогню вже кілька днів, але дичацька дівчина однак купчилася коло комина — ніби сподівалася, що холодний попіл ще зберіг у собі якийсь жар.

— Йому з нами погано, — прошепотіла вона, щоб не збудити дитину. — Тут у нас сумно. Йому кортить туди, де вино, де всі посміхаються.

«Еге ж, — подумки погодився Сем, — а вино тут усюди, тільки не в нас.» У Браавосі повно було шинків, корчем, пивниць та бурдеїв. І якщо Дареонові більше до вподоби яскраве полум’я і кухоль пряного вина, ніж черствий хліб і товариство заплаканої жінки, боягузливого товстуна та хворого старого, хто може його винуватити? «Я можу. Він казав, що повернеться завидна і принесе їжі та вина.»

Сем знову визирнув у вікно, без надії сподіваючись побачити там співця, що поспішає додому. На таємне місто падала пітьма, вповзала до провулків, застеляла протоки. Добрі люди у Браавосі скоро почнуть зачиняти вікна і засувати двері. Ніч тут належала бравам-горлорізам та куртизанам. «Новим Дареоновим друзякам» — гірко подумав Сем. Віднедавна співець лише про них і базікав. Намагався навіть скласти нову пісню про одну куртизану — жінку на ім’я Місячна Тінь, яка чула його спів коло Місячного Ставу і винагородила поцілунком.

— Попросив би в неї срібла! — дорікнув йому Сем. — Нам бракує грошей, а не цілунків!

Але співець лише вишкірився і відповів:

— Деякі цілунки дорожчі за чисте золото, Смертяний.

І на це Сем теж сердився. Дареонові не вільно було складати пісні про куртизан — він мав доручення співати про Стіну та звитяги Нічної Варти. Джон сподівався, що його пісні надихнуть хоч кількох юнаків одягти чорне. А Дареон натомість голосив про золоті поцілунки, сріблясте волосся і червоні, як кров, вуста. Але ж ніхто ніколи не вдягав чорне заради червоних жіночих вуст!

Іноді від його пісень прокидалося і починало скиглити немовля. Дареон горлав, щоб воно замовкло, Йоля заходилася рюмсати… тоді співець вибігав у двері й не повертався кілька днів.

— Як вона ото квилить, я ладен їй пику натовкти! — жалівся він. — А схлипує всю ніч, аж спати не можу!

«Ти б теж квилив і схлипував, якби мав сина і втратив його» — трохи не ляпнув Сем. Він не міг винуватити Йолю за її смуток — натомість винуватив Джона Сніговія і питав себе, коли ж це Джонове серце обернулося на камінь. Одного разу — Йоля саме пішла до протоки по воду — Сем так і запитав маестра Аемона.

— Тоді, коли ви піднесли його до князя-воєводи, — відповів старий.

Навіть і нині, скніючи у холодній кімнаті попід дахом, Сем почасти не бажав вірити, що Джон направду скоїв розказане маестром Аемоном. «Але ж напевне скоїв. Бо чого б Йоля так побивалася?» Йому кортіло спитати її, не ходячи манівцями, чию дитину вона годує грудьми, але бракувало мужності. Він сам боявся відповіді, яку хотів знати. «Все ж я досі боягуз, Джоне.» Хай куди несе його широким світом — усі його страхи їдуть разом з ним.

Лунке гуркотіння покотилося дахами Браавосу, наче віддалений грім небесний — то Велет позначив настання ночі на тому березі затоки. Гуркоту вистачило, щоб збудити немовля, а вже його плач розбудив маестра Аемона. Йоля пішла дати дитині груди, а старий розплющив очі й кволо поворушився у вузькому ліжку.

— Яйку? Тут темно. Чому так темно?

«Бо ви сліпі.» Від часу прибуття до Браавосу Аемонові думки дедалі частіше мандрували світами. Інколи він, здавалося, не знав навіть, хто він є. Подеколи, щось кажучи, кидав просто посеред речення і починав розводитися про свого батька чи брата. «Йому сто і два роки» — нагадав собі Сем. Але ж старий маестер не був молодший і в замку Чорному, проте ніколи ще не втрачав ясного розуму.

— Це я, — відповів Сем. — Семвел Тарлі. Ваш шафар.

— Сем. — Маестер Аемон облизнув губи і змигнув. — Так-так. А це Браавос. Даруй мені, Семе. Чи вже настав ранок?

— Ні. — Сем помацав старому чоло. Шкіра була мокра від поту, холодна і липка на дотик; у кожному подиху чулося кволе хрипіння. — Зараз ніч, маестре. Ви спали.

— Заспався я вже. Тут холодно.

— Ми не маємо дров, — сказав Сем, — бо корчмар більше не дає без грошей.

Ця розмова відбувалася вже вчетверте чи вп’яте. І щоразу Сем безжально шпетив себе за помилку. «Я мав би витратити гроші на дрова. Я мусив мати хоч стільки кебети, щоб зігріти старого.» Натомість їхній останній срібняк пішов цілителеві з Дому Червоноруких — високому блідому чолов’язі у шатах, гаптованих смугастими червоно-білими вихорами. Та все, що вони отримали за срібняка, було півпляшки сон-вина.

— Це полегшить кінець його життя, — мовив браавосець не позбавленим співчуття голосом. Коли Сем спитав, чи не можна зробити чогось іще, той заперечливо хитнув головою. — Я маю масті, трунки для пиття та крапання, маю настоянки, отрути і припарки. Я можу пустити кров, спорожнити йому шлунок, прикласти п’явок… але навіщо? Жодна п’явка не поверне йому молодість. Це стара людина, смерть сидить у нього в легенях. Дайте йому це і дозвольте заснути.

Сем так і зробив, і старий проспав цілу ніч та цілий день, але зараз намагався сісти.

— Треба іти до кораблів.

«Знову кораблі.»

— Ви заслабкі, щоб виходити! — мусив заперечити Сем.

Під час подорожі морем маестра Аемона спіткала застуда, що оселилася в грудях. Коли вони нарешті дісталися Браавосу, старий був такий слабкий, що на берег його довелося нести. Тоді вони ще мали чималу торбу срібла, і Дареон спитав найбільше ліжко у корчмі. Те, яке їм дали, могло вмістити вісьмох людей; корчмар завимагав грошей саме за стільки.

— До кораблів ми можемо піти зранку, — пообіцяв Сем. — Ви там попитаєте і знайдете нам корабель до Старограду.