І ось три дні проминули. Баш повернувся до «Пера та кухля», досі не певний, як тепер себе звати, але замість алхіміка знайшов Моляндера, Армена та Сфінкса, а на хвості в них ще й Руна. Якщо не приєднатися до їхньої гулянки, то напевне ж викличеш підозру.

Корчма «Перо та кухоль» не зачинялася ніколи. Вона стояла на своєму острівці на Медовусі останні шість століть, і ані разу її двері не зачинялися для відвідин. Хоча високу будівлю з колод вже трохи перекосило на південь, як, бува, перекошує послушника після кухля-другого, та Баш мав підозру, що корчма простоїть тут іще шість століть, напуваючи вином, пивом та страхолюдно міцним сидром усіх мандрівників річкою та морем, ковалів та співців, жерців та панів, а головне — послушників та підмаестрів Цитаделі.

— Староград — ще не весь світ! — заявив Моляндер трохи занадто гучно.

Він був лицарський син, а випив стільки, що й не кожен лицар би подужав. Відколи йому прийшла звістка про загибель батька на Чорноводі, він напивався мало не щовечора. Навіть у Старограді, далеко від битв, у безпеці за мурами, Війна П’яти Королів зачепила їх усіх… нехай архімаестер Бенедикт і наполягав, що одночасно між п’ятьма королями війна ніколи не точилася, бо Ренлі Баратеона було вбито ще перед тим, як Балон Грейджой оголосив себе королем.

— Батько завжди казали, що світ більший за будь-який замок, хай якому величному князю чи пану той належить, — вів далі Моляндер. — Десь у Карфі, Асшаї чи Ї-Ті знайдеться щось чудернацькіше навіть за дракона. От у жеглярських переказах…

— …жеглярі тобі щось переказують, — скінчив за нього Армен. — То жеглярі, дорогенький Моляндере. Ходи до пришибів, і знайдеш там жеглярів, які тобі набрешуть про злягання з русалками і роки, прожиті у череві риби.

— А звідки тобі знати, що того не було? — Моляндер затупав у траві, шукаючи ще яблук. — Як сам не втрапиш до того черева, то й не спростуєш. Ну хай один збреше, гаразд — із нього можна посміятися, та коли четверо веслярів з чотирьох різних кораблів оповідають одне й те саме різними мовами…

— Ні, не одне й те саме! — заперечив Армен. — Дракони у Асшаї, дракони у Карфі, дракони у Меєрині, дотракійські дракони, дракони-визволителі рабів… кожна побрехенька різниться від інших.

— Ну в подробицях нехай різниться. — Що більше Моляндер пив, то ставав упертіший, а він і на тверезу голову ніколи легко не поступався. — Але про драконів розповідають усі! А ще про вродливу юну королеву.

Баша не цікавили дракони, крім одного, зробленого з жовтого золота. Він непокоївся, чи не сталося чогось з алхіміком. «Третій день… він сам казав, що прийде.»

— Онде біля ноги в тебе яблуко, — мовив Алерас до Моляндера, — а я ще маю дві стріли в сагайдаку.

— Срати я хтів у твій сагайдак. — Моляндер підхопив з землі яблуко-паданку. — Червиве, — пожалівся він, та все одно кинув.

Яблуко ще тільки почало знижуватися, коли стріла розрізала його чисто навпіл. Одна половинка впала на гострий дах невеликої башточки, перекотилася на нижчий дах, стрибнула і на одну стопу проминула Армена.

— Коли розрізати хробака навпіл, то матимете двох хробаків, — повідомив підмаестер.

— Якби так само ставалося з яблуками, ніхто б не знав голоду, — мовив Алерас, усміхнувшись однією зі своїх м’яких посмішок.

Сфінкс посміхався завжди, наче знав якийсь потаємний жарт, і від того виглядав загадково та лукаво, що пасувало до гострого підборіддя, вдовиного клину на голові та щільної шапки коротко підстрижених, чорних, як ніч, кучерів.

Алерас — той неодмінно мав стати маестром. При Цитаделі він учився лише рік, але вже викував три ланки маестерського ланцюга. Хай Армен мав більше, але витратив стільки ж на кожну зі своїх. Утім, він теж матиме своє маестерське звання, нікуди не дінеться. Рун та Моляндер лишалися послушниками з рожевими голими шиями, але Рун був зовсім ще юний, а Моляндер частіше заглядав до чарки, ніж до книжки.

Що ж до Баша…

Він у Цитаделі перебував уже п’ять років, а приїхав до неї, коли йому тринадцятий минало. Але шия в нього досі лишалася така ж рожева, як того дня, коли він уперше поткнувся до цих стін після подорожі з рідного західного краю. Аж двічі Баш гадав, що готовий скласти іспит. Уперше він з’явився перед очі архімаестра Ваелина — показати своє знання небес та світил, але натомість дізнався, за віщо Ваелин В’їдливий отримав своє прізвисько. Трохи не два роки по тому Баш збирав докупи мужність задля нової спроби, а коли зібрав, то пішов до старого лагідного архімаестра Еброза, відомого м’яким тихим голосом і легкою рукою. Та з’ясувалося, що ледве чутні Еброзові зітхання дошкуляють так само боляче, як жорстокі Ваелинові глузи.

— Останнє яблуко, — пообіцяв Алерас, — і я розкажу про свої підозри щодо тих драконів.

— Що ти можеш такого знати, чого не знаю я? — пробурчав Моляндер.

Він побачив одне яблуко на гілці, підстрибнув, смикнув донизу і кинув. Алерас відтяг тятиву аж до вуха і вишукано-зграбно обернувся тілом, супроводжуючи ціль у повітрі. Стріла зірвалася з тятиви тоді, коли яблуко вже почало падати.

— Ти ніколи не влучаєш останнім пострілом, — мовив Рун.

Не зачеплене стрілою яблуко ляпнулося у річку.

— Ось бачиш? — перепитав Рун.

— Того дня, коли влучиш усіма, припиниш удосконалюватися.

Алерас послабив тятиву на довгому луці та вклав його до шкіряного сагайдака. Лука було різьблено з золотосерця — рідкісного та оспіваного у казках дерева з Літніх островів. Якось Баш спробував був його напнути, але зазнав поразки. Сфінкс на вигляд був юнак тендітний, але у тонких його руках ховалася чимала сила — так розсудив Баш, дивлячись, як Алерас перекидає ногу через лаву і тягнеться по келих з вином.

— Дракон має три голови, — оголосив Сфінкс своєю горловою дорнійською говіркою.

— Це така загадка, абощо? — зажадав дізнатися Рун. — У байках сфінкси завжди розмовляють загадками.

— Та хіба це загадка, — відповів Алерас і ковтнув вина.

Решта товариства цмулила один за одним кухлі страхолюдно міцного сидру, яким уславилася корчма «Перо та кухоль». Але юнак надавав перевагу чудернацьким солодким винам з рідного краю своєї матері, а навіть у Старограді такі вина не вважалися дешевими.

Прізвисько «Сфінкс» дав Алерасові не хто інший, як Лео Ледащо. Адже сфінкс — він наче зібраний з частин різних створінь, трохи звідси, трохи звідти: обличчя людини, тіла лева, крил яструба. Алерас теж являв із себе щось таке: батько його був дорнієць, а мати — чорношкіра літньоостров’янка. Власну шкіру він мав темну, золотисто-брунатну, а очі — схожі на оніксові, як у зелених мармурових сфінксів обабіч головної брами Цитаделі.

— Трьох голів ніколи не було в жодного дракона, хіба що на щитах і прапорах, — твердо мовив Армен-підмаестер. — То знак такий гербовий, та й годі. А Таргарієнів тих уже жодного на світі нема.

— Є, — відповів Алерас. — Король-Жебрак мав сестру.

— Та ж їй наче голову розтрощили об стіну, — наморщив лоба Рун.

— Е ні, — заперечив Алерас. — То маленькому синові принца Раегара, Аегонові, розбили голову об стіну хоробрі воїни Лева Ланістерів. А я кажу про Раегарову сестру, народжену на Дракон-Камені перед самісіньким його падінням. Її звали Даянерис.

— А, Буреродна! Тепер пригадую. — Моляндер високо здійняв кухля і потеліпав у ньому рештки сидру. — Тоді п’ю за неї!

І випив, гучно брязнув кухлем на столі, відригнув і витер рота тилом долоні.

— А де ж Руженка? Я б сказав, за нашу законну королеву незле ще по чарці перехилити, яка ваша думка?

Раптом Армен-підмаестер стривожився:

— Тихше, йолопе! Про таке навіть жартувати зась — хтозна, звідки тебе підслухають. Павук усюди має вуха.

— Та годі тобі, Армене, сцятися у штани! Я закликав до чарки, а не до бунту.

Баш почув смішок, а тоді позаду нього пролунав тихий хитруватий голос:

— Завжди знав тебе за зрадника, Стрибунцю.

Біля підніжжя старого дерев’яного мосту вималювався не хто інший, як Лео Ледащо у смугастому зелено-золотому єдвабі та чорному шовковому напівкорзні, пришпиленому на плечі нефритовою трояндою. Судячи з плям на грудях, вино, яким він наливався нещодавно, мало бути густим і темно-червоним. Кучерик попелясто-білявого волосся падав на одне око.