— Я не хочу тузінь синів! — відповіла вона з огидою. — Я хочу пригод!

А невдовзі за їхньою грою їх застукав маестер Квален, і юного Трістіфера Ботлика відіслали на Чорноплив.

— Я писав тобі листи, — сказав він, — та маестер Джозеран їх не надсилав. Якось я дав срібного оленя весляреві на торговельній галері, котра йшла до Княж-Пристані. Він обіцяв передати мого листа тобі просто в руки.

— Твій весляр тебе надурив і викинув листа в море.

— Я цього і боявся. Твоїх листів мені теж не передавали.

«Бо я жодного не написала.» Насправді Аші аж полегшало, коли Тріса відіслали — від його незграбного мацання на неї вже нападала нудьга. Та кому ж сподобається таке почути?

— Аерон Мокрочуб скликає король-віче. Ти прийдеш? Віддаси голос за мене?

— Я з тобою піду куди завгодно, але… князь Чорноплив каже, що це король-віче — небезпечна дурість. Вважає, що твій дядько просто нападе і уб’є всіх, як колись Уррон.

«Йому стане безумства і на таке, хто б казав.»

— Йому не стане сили.

— Ти не знаєш його сили. Він збирає людей на Пайку. Косовид з Косача привів йому двадцять лодій, Гостропикий Джон Мрав — ще тузінь. Ліворукий Лукас Кидь теж там із ними. А ще Гарен Напівгиней, Рудий Весляр, Кемет Пайк-Байстрюк, Родрік Вільнородний, Торвольд Бурозуб…

— Не надто впливове товариство. — Аша знала їх, усіх до одного. — Діти дружин з солі, онуки робів. Кидь… ти знаєш гасло їхнього дому?

— «Хай всі нас зневажають», — відповів Тріс, — та якщо вони тебе упіймають у оті їхні тенета, смерть твоя буде не менш певною, ніж від рук драконовладців. Але є дещо гірше. Вороняче Око притяг із собою зі сходу різних чудовиськ… і чаклунів теж.

— Дядьо завжди плекав прихильність до потвор та блазнів, — мовила Аша. — А панотець його за те сварив. Ну то нехай чаклуни викликають своїх богів — Мокрочуб покличе наших і всіх потопить. Отже, Трістіфере, я матиму твій голос на король-вічі?

— Ти матимеш усього мене. Я твій на віки вічні, Ашо. Я готовий одружитися з тобою. Твоя пані матінка дала свою згоду.

Аша придушила стогін. «Ти б моєї згоди спершу спитав… хоча відповідь тобі б не сподобалася.»

— Я тепер не другий син, — правив він далі. — Я законний князь Ботлик, ти сама сказала. А ти…

— Хто я така — вирішиться на Старому Вику. Трісе, ми більше не малі діти, які похапцем мацають один одного в намаганні вгадати, що і куди. Тобі здається, ніби ти хочеш зі мною одружитися. Та насправді не хочеш.

— Хочу. Ти мені ввижаєшся у снах та мріях. І ніхто інший. Присягаюся кістками Нагги, Ашо: я ніколи не торкався іншої жінки.

— То йди торкнися… однієї, двох, десятьох. Я торкалася стількох чоловіків, що вже не порахую. Декого вустами, більшість — сокирою.

Вона віддала свою цноту в шістнадцять років вродливому білявому жегляреві з лисенійської торговельної галери. Той тямив лише шість слів посполитою мовою, одним з яких було «вграю!» — саме те, що вона сподівалася почути. Опісля Аші стало глузду піти до ворожбитки, яка навчила її робити місячний узвар, щоб не виріс живіт.

Ботлик блимнув очима, наче не розуміючи, що почув.

— Ти… я гадав, ти почекаєш. Чому ж?… — Він потер вуста долонею. — Ашо, тебе хтось змусив?

— О, так змусив, що я на ньому аж сорочку розірвала. Слово тобі даю — зі мною одружуватися не варто. Ти милий парубійко, завжди таким був… але я геть не мила дівчинка. Якби ми одружилися, ти б скоро мене зненавидів.

— Ніколи! Ашо, я так страждаю по тобі…

Та вона вже досить наслухалася. Хвора мати, вбитий батько, чумні дядьки — жінці досить і меншого, щоб голова обертом пішла. Бракувало їй лише закоханого цуценяти!

— Знайди собі хвойду, Трісе. Вони вміють полегшити такі страждання.

— Я б ніколи… — Трістіфер затрусив головою. — Ти і я, Ашо… нам судилося бути разом. Я завжди знав, що ти станеш мені дружиною і матір’ю моїх синів.

Він ухопив її за плече. За миг ока коло його борлака з’явився її кинджал.

— Прибери руку, бо не проживеш досить, щоб їх породити! Негайно!

Коли він прибрав руку, вона опустила ніж.

— Хочеш собі жінку — гаразд. Я тобі сьогодні пришлю в ліжко. Уяви, що то я, коли твоя ласка. Але не смій мене хапати. Я твоя королева, не дружина. Добряче затям собі.

Аша вклала кинджал до піхов і залишила Трістіфера стояти з великою краплею крові, що повільно повзла шиєю, чорна у блідому світлі місяця.

— Молю Седмицю, щоб на весілля короля не було дощу, — мовила Джоселин Звихт, ушнуровуючи сукню королеви.

— Дощу ніхто не хоче, — відповіла Серсея.

Хоча особисто вона бажала б снігових віхол та безжального холоду, скажених вітрів і грому, який струснув би цей Червоний Дитинець аж до підмурків. Лише така буря могла рівнятися з силою її гніву. А Джоселин вона наказала:

— Міцніше. Затягни міцніше, скиглива дурепо!

Її гнів викликало саме весілля — хоча зривала вона його на недолугому дівчиську Звихт. Томенова влада над Залізним Престолом не була досить міцною, щоб зважитися на сварку з Вирієм. Тільки не тоді, коли Станіс Баратеон досі утримував Дракон-Камінь та Штормолам, коли Водоплин стояв нескорений, коли залізняки нишпорили морями, наче голодні вовки. А тому страву, якою Серсея охочіше б нагодувала Маргерію Тирел та її бридку зморшкувату бабцю, мусила куштувати Джоселин.

Бажаючи поснідати, королева послала на кухню по два варених яйця, паляницю хліба і слоїк меду. Та коли вона розбила перше яйце і побачила всередині криваве недоросле курча, шлунок підкотив їй до горла.

— Забери оце геть і принеси мені гарячого пряного вина, — звеліла вона Сенелі.

Холод у повітрі пронизував до кісток, а попереду чекав довгий божевільний день. Хайме теж не приніс розради, коли з’явився весь у білому, але неголений, і розказав, як збирається вберегти її сина від отрути.

— Я поставлю в кухні людей наглядати за готуванням кожної страви, — казав він. — Золотаві пана Аддама супроводять кожного стольника зі стравою до весільного столу, щоб не дозволити жодного втручання дорогою. Пан Борос куштуватиме з кожної тарелі, перш ніж хоч шматочок потрапить до Томенового рота. І якщо навіть цього буде мало, в глибині палати сидітиме маестер Балабар з блювними трунками та протиотрутами до двадцяти найвідоміших отрут. Обіцяю: Томена не спіткає ніяке лихо. Він буде в безпеці.

— В безпеці! — Слово відгонило гіркотою на язику. Ні, Хайме не розумів. Ніхто не розумів. Лише Мелара була тоді в наметі, лише вона чула скреготливі погрози старої жаби… а Мелара давно померла. — Тиріон не вб’є двічі одним способом. Надто він для цього хитрий. Він може просто зараз сидіти під долівкою, слухати кожне наше слово і замірятися перетяти Томенові горло.

— Ну нехай так, — погодився Хайме. — Хай який ниций він плекає задум, все одно лишається малим недоладним курдуплем. А Томена оточуватимуть найліпші лицарі Вестеросу. Його вбереже і захистить Королегвардія.

Серсея зиркнула туди, де рукав братової білої шовкової сорочки був припнутий шпилькою на пеньку руки.

— Пригадую, як чудово вони вберегли Джофрі, ці твої неперевершені лицарі. Я хочу, щоб ти лишався з Томеном цілу ніч, ти зрозумів?

— Я поставлю ззовні дверей надійного стражника.

Королева вхопила його за руку.

— Я не хочу стражника! Ти сам. Усередині опочивальні.

— На випадок, якщо Тиріон виповзе з комина? Не виповзе.

— Це ти так гадаєш. Скажеш, ти знайшов усі таємні ходи в цих стінах? — Обидва вони знали, що аж ніяк не всі. — Я не дозволю Томенові лишитися наодинці з Маргерією! Навіть на пів-удару серця не дозволю!

— Вони не залишаться на самоті. З нею будуть її сестри.

— А також ти. Я наказую тобі від імені короля!

Серсея зовсім не бажала, щоб Томен ділив ложе з молодою дружиною, але Тирели наполягали.

— Чоловік та дружина мають спати разом, — казала Колюча Королева, — хай навіть не робитимуть нічого іншого. Авжеж у ліжку його милості вистачить місця на двох.