— Валонкар — це Тиріон, — мовила Серсея. — Ви знаєте таке слово у Мирі? Воно високовалірійське, означає «менший брат».

Про це вона дізналася в септи Саранели після того, як потонула Мелара.

Таена взяла її за руку і попестила.

— То була зла, негідна баба. Стара, хвора, бридка душею і тілом. А ви були юні, прекрасні, повні життя і гонору. Ви казали, вона жила у Ланіспорті. А отже, знала про карлика і смерть вашої паніматки. Істота не посміла відверто завдати вам удару з огляду на ваш стан і могутнє ім’я, тому спробувала поранити своїм гадючим язиком.

«А чи справді?» Серсеї так кортіло повірити.

— Але ж Мелара загинула саме так, як їй було провіщено! А я не побралася з принцом Раегаром. А Джофрі… карлик убив мого сина просто в мене на очах!

— Одного сина! — відповіла пані Добромир. — Але ви маєте іншого, любого і сильного, і ніколи не дозволите, щоб його спіткало лихо.

— Ніколи, поки живу на світі!

Сказавши це вголос, вона повірила, що так і буде. «При світлі дня сни обертаються на порох. Так.» Ззовні крізь хмарну імлу сяяло вранішнє сонце. Серсея вислизнула з-під ковдр.

— Цього ранку я снідатиму з королем. Хочу бачити сина.

«Все, що я роблю, робиться заради нього.»

Томен допоміг їй трохи опанувати себе. Ніколи ще він не здавався їй таким рідним і коханим, як того ранку, коли теркотів про своїх кошенят, капотячи медом на окраєць свіжого чорного хліба щойно з печі.

— Мій хоробрий лицар, пан Хапко, упіймав мишку, — розповів він, — але хитромудра панна Вусатка забрала її в нього.

«Я ніколи не була така мила та невинна, — подумала Серсея. — Як йому правити цим жорстоким королівством?» Мати у ній прагнула понад усе захистити його, порятувати… але королева у ній знала, що йому час загартуватися, інакше Залізний Престол пошматує його і зжере.

— Пан Хапко має навчитися захищати те, що належить йому, — мовила Серсея. — У цьому світі слабкі завжди стають жертвами сильних.

Король поміркував над почутим, злизуючи мед з пальців.

— Коли пан Лорас повернеться, то навчить мене битися списом, мечем і телепнем незгірш себе самого.

— Ти навчишся битися, — пообіцяла королева, — та не в пана Лораса. Він не повернеться, Томене.

— Маргерія каже, що повернеться. Ми молимося за нього. Ми благаємо Матір зглянутися, а Воїна — дати йому сили. Елінора каже, що це найважча битва пана Лораса за все його життя.

Королева пригладила йому волосся — м’які золоті кучері, що нагадували їй про Джофа.

— То по обіді ти теж підеш до своєї дружини та її сестер?

— Сьогодні не піду. Вона сказала, що має постувати і очищатися.

«Постувати і очищатися… авжеж, для Дівиного Дня!» Вже багато років Серсея не мусила відзначати цей святий день. «Тричі заміжня, і прикидається невинною дівою? Пхе!» Скромно і побожно вбрана у все біле, мала королева поведе своїх квочок до Септу Баелора запалити високі білі свічки коло ніг Діви і розвісити пергаменові намиста на її святій шиї. «Принаймні когось із квочок.» У Дівин День вдовицям, матерям та хвойдам вхід до септів було заборонено — так само, як і чоловікам — щоб не поганити блюзнірством священні псалми невинності. Лише цнотливі діви могли…

— Матінко? Чи я сказав щось погане?

Серсея поцілувала сина у чоло.

— Ти сказав дещо дуже мудре, любий мій. Тепер біжи, пограйся з кошенятами.

По сніданкові вона покликала до себе у світлицю пана Ознея Кіптюга. Той з’явився просто з дворища, спітнілий і втомлений, а коли ставав на коліно, то роздягнув її очима, як робив завжди.

— Підведіться, лицарю, і сядьте тутечки, поруч зі мною. Колись ви добре мені послужили, та зараз на вас чекає дещо важче.

— В мене теж отут дещо зачекалося.

— Те почекає ще трохи. — Вона легенько пробігла пальцями по його рубцях. — Пригадуєте ту хвойду, що подарувала вам оце? Я віддам вам її, коли ви повернетеся зі Стіни. Хочете таку нагороду?

— Я хочу лише вас.

Це була правильна відповідь.

— Спершу ви мусите сповідати вашу зраду. Гріхи людини, залишені незціленіми, отруять їй душу. Я знаю, як важко вам жити з тим, що ви зробили. Час уже позбавитися тяжкого сорому.

— Сорому? — Озней геть збентежився. — Та я ж казав Озмундові — Маргерія лише дражниться. Ніколи не дозволяє мені більше, ніж…

— Який лицарський вчинок — захищати жінку, — перервала його Серсея, — але ж ви надто побожний лицар, щоб далі жити у гріху та злочині. Ви маєте піти до Великого Септу Баелора негайно ж, нині уночі, і там звернутися до верховного септона. Коли гріхи людини такі чорні й неосяжні, лише його пресвятість власною особою зможе врятувати її від пекельних мук. Розкажіть йому, як ви брали до ліжка Маргерію та її сестер у перших.

Озней кліпнув очима.

— Що, і сестер теж?!

— Меггу та Елінору, — вирішила Серсея, — але не Аллу.

Дрібні подробиці робили всю оповідку вірогіднішою.

— Алла завжди сиділа, плакала і благала інших припинити грішити.

— То лише Меггу та Елінору? Або і Маргерію?

— Авжеж Маргерію. Саме вона все почала.

Серсея розповіла йому свій задум від початку до кінця. Поки Озней слухав, розуміння потроху наповзало йому на обличчя. Щойно королева скінчила, він мовив:

— Коли їй зітнуть голову, хочу отримати від неї той поцілунок, якого досі не дочекався.

— Цілуватимете, скільки схочете.

— А тоді на Стіну?

— Лише ненадовго. Томен — добросердий король.

Озней пошкріб собі щоку з рубцями.

— Зазвичай, коли я брешу про якусь жінку, то це вона розповідає, що я її… ну той… а я кажу, що ні. А тут така справа… мушу збрехати не комусь, а верховному септонові! Хіба за таке не потрапляють до пекла? Аж до найглибшого?

Королева широко розкрила очі. Останнє, чого вона чекала від Кіптюга, була раптова побожність.

— Ви відмовляєте мені в покорі?!

— Ні. — Озней торкнувся її золотого волосся. — Річ у тім, що найкраща брехня, вона має в собі часточку правди… для присмаку, так би мовити. Ви ж хочете, щоб я розказав, як уграв королеву…

Вона трохи не загилила йому ляпаса. Трохи. Але вже зайшла надто далеко, і надто багато поставила на кін. «Все, що я роблю, робиться заради Томена.» Вона повернула голову, вхопила руку пана Ознея у свої та поцілувала йому пальці. Вони були грубі, шорсткі, вкриті мозолями від меча. «Роберт мав такі самі» — подумала вона.

Серсея закинула йому руки на шию.

— Не хочу робити з тебе брехуна, — прошепотіла вона низьким звабливим голосом. — Дай мені годину і приходь до моєї опочивальні.

— Я вже надто зачекався.

Він просунув пальці під стан її сукні, смикнув, і шовк тріснув так гучно, що Серсея злякалася, чи не почула половина Червоного Дитинця.

— Решту теж знімай, поки я не розірвав, — мовив він. — А корону залиш. Мені до смаку, коли на тобі корона.

В’язниця її була зручною і необтяжливою. Аріана шукала у цьому розради. Справді, чого б це батько так дбав про її вигоди, якби готував для неї зрадницьку смерть? «Він не бажає мені смерті, — повторювала вона собі сто разів. — Батько не має в серці такої жорстокості до мене. Я його кров, його пагін, його спадкоємиця, єдина донька.» Якщо буде треба, вона кинеться під колеса його крісла, визнає провину і благатиме пробачення. І плакатиме. Коли він побачить сльози на її обличчі, то все пробачить.

Але чи пробачить вона собі — цього князівна певна не була.

— Арео, — благала вона свого полонителя під час довгої сухої подорожі від Зеленокрівці назад до Сонцеспису, — повір, я ніколи не бажала дівчинці зла. Ти маєш мені вірити!

Гота нічого не відповідав, лише бурчав щось під ніс. Аріана відчувала його гнів. Адже Темна Зоря — найнебезпечніший з купки змовників — спромігся утекти. Він перегнав усіх переслідувачів і зник у глибокій пустелі, несучи кров на клинку.

— Ти знаєш мене, сотнику, — казала Аріана, поки котилися версти. — Змалку знаєш. Завжди захищав мене, як матінку, коли приїхав разом з нею з Пана Великого Норвосу служити їй щитом, берегти у чужій землі. Тепер ти потрібен мені. Твоя допомога. Я ніколи не хотіла…