— Що ви хотіли, вже не важить, маленька князівно, — відповідав Арео Гота. — Важить лише те, що ви зробили.

Його обличчя і постава були незворушно-кам’яні.

— Вибачте мені. Великому князеві наказувати, Готі — коритися.

Аріана чекала, що її приведуть перед високий батьків престол під банею олив’яного скла у Башті Сонця. Але натомість Гота доправив її до Спис-Башти і доручив турботам батькового підстолія Рікассо та пана Манфрея Мартела, каштеляна.

— Князівно, — казав Рікассо, — даруйте старому сліпому за те, що він не дертиметься з вами аж туди. Ці ноги вже не витримають стільки сходинок. Вам приготували покої. Пан Манфрей супроводить вас, і далі ви чекатимете на ласку великого князя.

— Радше скажіть, на неласку великого князя. А чи моїх друзів теж тут замкнуть?

Аріану відділили від Гарина, Дрея та інших бранців, і Гота відмовлявся казати, що з ними зроблять.

— Це вирішувати великому князеві, — нічого іншого вона від сотника не дочекалася.

Пан Манфрей пролив трохи більше світла.

— Їх повезли до Накоту, а звідти кораблем доправлять до Сірої Скрути — чекати, доки великий князь Доран не вирішить їх долю.

Сіра Скрута — то був старий сипкий замок, що стовбичив на скелястому острівці у Дорнійському морі та слугував в’язницею найницішим злочинцям, куди їх відсилали догнивати останні дні життя.

— То панотець хочуть їхньої смерті? — скрикнула Аріана, відмовляючись вірити. — Але ж усе вчинене ними було з любові до мене! Якщо батько прагнуть крові, хай візьмуть мою!

— Ваша воля, князівно.

— Я хочу побалакати з батьком!

— Великий князь знають.

Пан Манфрей узяв її попід руку і повів угору сходами — вище й вище, доки подих не здушило у грудях. Спис-Башта мала заввишки півтори сотні стоп; Аріанина келія розташувалася майже нагорі. Аріана пильно роздивлялася кожні двері, які проминала, питаючи себе, чи не тут замкнено одну з Піщаних Змійок.

Коли її власні двері зачинили і замкнули, Аріана заходилася досліджувати нове помешкання. Її в’язниця була велика, простора, добре провітрена, і вигод їй не бракувало. На підлозі розкинулися мирійські килими, на столі стояло червоне вино, лежали книжки. В одному кутку знайшовся візерунчастий столик для циваси з фігурами оніксу та слонової кістки, хоча грати їй не було з ким, навіть якби і закортіло. Мала вона і перину для спання, і нужник з мармуровим сидінням, прибраний запашними травами.

Огляд з височіні відкривався неймовірний. Одне вікно визирало на схід, мовби зустрічало вранішнє сонце над морем. Інші дозволяли роздивитися згори Башту Сонця, а за нею — Звивисті Мури та Потрійну Браму.

Дослідження забрало менше часу, ніж ушнурувати пару сандалів. Та принаймні хоч ненадовго допомогло стримати сльози. Аріана знайшла балійку, глек прохолодної води, і вмила обличчя та руки. Проте скільки не шкрябай, а душу від горя не відмиєш. «Арисе, — думала вона, — мій білий лицарю.» Очі налилися слізьми… і раптом вона заплакала, здригаючись усім тілом — пригадала-бо, як важка сокира Готи розтяла плоть і кістки, як відрубана голова летіла у повітрі.

«Навіщо ти це зробив? Навіщо викинув геть своє життя? Я ніколи тебе не просила, ніколи цього не хотіла, я лише хотіла… хотіла… хотіла…»

Тієї ночі вона плакала, доки не заснула… уперше, якщо не востаннє. Та навіть уві сні не знайшла спокою. Їй наснився Арис Дубосерд, що посміхався і казав, як кохає її… а в ньому стирчали арбалетні стріли, і з ран цебеніла кров, перетворюючи білий стрій на червоний. Часточка її розуміла, що це жахіття — розуміла навіть уві сні. «Вранці усе зникне» — казала собі князівна, та коли настав ранок, вона сиділа у своїй келії, пан Арис був мертвий, а Мирцела… «Я ніколи цього не хотіла, ніколи. Я не бажала дівчинці зла. Я лише бажала зробити її королевою. Якби мене не зрадили…»

«Хтось доповів» — так сказав Гота. Згадуючи, вона починала лютувати і нічого не могла вдіяти. Аріана вчепилася за свою лють, підкинула у багаття, що палало в серці. Краще вже лють, ніж сльози, ніж сум, ніж провина. Хтось доповів — хтось із тих, кому вона довірилася. І з-за цього загинув Арис Дубосерд. Його вбила не лише сокира сотника, але й шепіт зрадника. Кров, що стікала обличчям Мирцели — то була теж справа рук зрадника. Хтось доповів — хтось із тих, кого вона любила. І то була найгірша рана з усіх.

У ногах ліжка знайшлася кедрова скриня, повна її одягу. Аріана скинула з себе брудне з дороги вбрання, у якому спала, і вдягла найзвабливіше, що змогла знайти — пасма шовку, які все прикривали, але нічого не приховували. Хай великий князь Доран вважає її дитиною, але ж не буде вона вдягатися так, наче й справді ще дитина. Аріана знала, що таке вбрання збентежить її батька, коли той прийде докоряти їй за втечу з Мирцелою. І розраховувала саме на це. «Якщо вже я муситиму плазувати і лити сльози, хай він теж почувається ніяково.»

Вона чекала на батька того ж дня, та коли двері нарешті прочинилися, челядь принесла обід.

— Коли я побачу батька? — запитала Аріана, та ніхто не відповів.

Їй подали козеня, засмажене з медом і лимоном, а до нього — завиванці з виноградного листя, начинка яких складалася з родзинок, цибулі, грибів та вогняних драконоперців.

— Я не голодна! — заперечила Аріана. Її друзі на шляху до Сірої Скрути, напевне, харчуються сухарями та солониною. — Заберіть оце і приведіть мені великого князя Дорана!

Але їжу вони залишили, а батька не привели. За якусь годину голод послабив її рішучість; Аріана сіла та попоїла. Коли ж їжі не стало — не стало і чого робити. Аріана обійшла свою вежу раз, двічі, тричі, потім ще тричі по три рази. Тоді присіла до столика для циваси та ліниво посунула слона. Відтак згорнулася на лаві коло вікна і спробувала почитати книжку, але слова трохи згодом розпливлися перед очима, і Аріана зрозуміла, що знову плаче. «Арисе, любий мій, білий мій лицарю, навіщо ти так учинив? Ти мав би здатися. Я ж пробувала тобі сказати, але слова застрягли в горлі. Мій відважний дурнику, я не хотіла твоєї смерті… і Мирцелиної не хотіла… о боги ласкаві, дівчинко…»

Зрештою вона знову заповзла на перину. Світ потонув у темряві; не лишилося робити нічого, крім спати. «Хтось доповів, — подумала вона. — Хтось зрадив.» Гарин, Дрей, Плямиста Сильва були друзями її дитинства, такими ж любими і дорогими, як сестра в перших Тієна. Аріана повірити не могла, що хтось із них її зрадив… та ж тоді лишався тільки Темна Зоря. Але якщо він — зрадник, то чому звернув меча на бідолашну Мирцелу? «Він хотів її вбити, не коронувати — просто так мені й сказав у Шандра-Камені. Саме так, казав він, я напевне отримаю ту війну, якої так прагну.» Але який зиск тоді Дейнові зі зради? Якщо саме пан Герольд — хробак у яблуці, навіщо йому здіймати меча на Мирцелу?

«Хтось доповів.» А чи не міг це бути пан Арис? Чи не перемогло почуття провини в душі білого лицаря навіть його палку хіть? Невже він любив Мирцелу більше за неї і зрадив свою князівну заради своєї принцеси? А потім так засоромився скоєного, що викинув своє життя геть на Зеленокрівці, аби лише не жити спаплюженим ганьбою?

«Хтось доповів.» Ось прийде батько — тоді вона дізнається, хто саме. Проте князь Доран наступного дня не з’явився. І наступного теж. Князівні лишалося міряти кроками покій, плакати і ятрити рани. При світлі дня вона силувалася читати, але книжки, залишені в кімнаті, були на смерть нудні: старезні описи давньої історії та чужинських земель, збірки мап, сухіший за пустелю огляд дорнійського законодавства, «Семикутна зірка», «Житія верховних септонів»… і нарешті, велетенська розвідка про драконів, так майстерно написана, що вони здавалися читачеві не цікавішими за жаб. Аріана багато б віддала за примірник «Десяти тисяч кораблів» або «Коханих королеви Німерії» — аби ж зайняти чимось думки і втекти уявою з вежі хоч на годину або дві. Але таких розкошів їй не дозволили.

З лави попід вікном їй досить було одного погляду, щоб уздріти під собою велику баню з золота і кольорового скла, звідки правив своїм господарством її батько. «Невдовзі він мене прикличе» — казала собі Аріана щоразу, як її бачила.