— Так. Були Джон, Алиса та Ронел, але Ронел помер.

— Добре. Отже, Джон Арин одружувався двічі, але перші дві дружини не подарували йому дітей, а тому його спадкоємцем впродовж довгих років був небіж Елберт. Тим часом Елис старанно зорював Алисину ниву, і вона лупила йому дітей щороку, подарувавши загалом дев’ятьох — вісім доньок і одного коштовнішого за золото хлопчика, нового Яспера. Після того вона померла, змучена і виснажена, а хлопчик Яспер, знехтувавши неймовірними зусиллями, витраченими на його народження, загинув від удару кінським копитом у голову в віці трьох років. Скоро по тому віспа забрала двох його сестер, лишивши батькам шістьох дітей. Найстарша донька вийшла за пана Дениса Арина, віддаленого родича господарям Долини. Бач, Долиною розкидано кілька гілок дому Арин — усі погордливі, але без шеляга грошей, якщо не рахувати мартиновських Аринів, що мають рідкісний для нашого часу здоровий глузд одружуватися з купецькими родинами. Їм не бракує грошей, але бракує шляхетності, тому про них намагаються не згадувати. Пан Денис походив з однієї з убогих, але гордовитих гілок… а ще він був уславлений турнірний поборник, вродливий, хоробрий, сповнений шляхетної чемності. На додачу він мав оте звабливе прізвище «Арин», кращого за яке було годі шукати для найстаршої дівчини Тягнидубів. Їхні діти мали стати Аринами і наступними спадкоємцями Долини, якщо Елберта спіткає якась халепа. На жаль, так і сталося — Елберта спіткав Навіжений Король. Ти знаєш, що трапилося?

Алейна знала.

— Навіжений Король свавільно його вбив.

— Саме так. Скоро по тому пан Денис залишив свою вагітну дружину з Тягнидубів і поїхав на війну. Де й загинув у Битві Дзвонів од надміру шляхетності та удару сокирою. Коли його пані повідомили про смерть чоловіка, вона померла з горя, і новонароджений синочок теж не зажився. Але то було байдуже — Джон Арин здобув собі на війні нову молоду дружину, яку мав причини вважати плідною. Напевне, він багато чекав від цього шлюбу, але ми з тобою знаємо, що дочекався лише викиднів, мертвонароджених і бідолашного Робчика.

— І тут ми маємо знову повернутися до інших п’яти доньок Елиса та Алиси. Найстаршу жахливо спотворила та сама віспа, що вбила двох її сестер, і вона пішла в септи. Іншу спокусив сердюк, пан Елис вигнав її геть, і після смерті її байстрюка вона стала сестрою-мовчальницею. Третя одружилася з господарем на Персах, але виявилася неплідною. Четверту везли до річкового краю віддавати за котрогось Бракена, але її викрали серед гір Смалені. Залишилася тільки найменша, яка побралася з одним земельним лицарем Тягнидубів, подарувала йому сина на ім’я Гарольд і скінчила дні свого життя.

Він перевернув їй долоню і легенько поцілував зап’ясток.

— То скажи мені, люба: чому Гаррі кличуть Спадкоємцем?

Алейна широко розплющила очі.

— Він не спадкоємець пані Тягнидуб. Він спадкоємець Роберта! Якщо Роберт помре…

Петир високо вигнув брову.

— Коли Роберт помре, а не «якщо». Наш бідолашний Робчик хоч і хоробрий, але такий хворобливий… тож це лише справа часу. Відтак, коли Роберт помре, Гарольд Спадкоємець стане князем Гарольдом, Захисником Долини, господарем на Соколиному Гнізді. Значкове панство Джона Арина ніколи не полюбить ані мене, ані нашого дурненького тремтливого Роберта… але за що ж їм не любити свого Молодого Сокола? І коли панство збереться на його весілля, а ти вийдеш зі своїм довгим рудаво-брунатним волоссям, вбрана у сіро-білу кирею нареченої з вигаптуваним на спині лютововком… бігме, та кожен лицар Долини покладе меч до твоїх ніг, аби лише допомогти звоювати те, що твоє за правом родоводу. От які подарунки привіз я тобі, моя люба Сансо… Гаррі, Соколине Гніздо і Зимосіч. Хіба не варті вони ще одного поцілунку?

«Поганий сон» — подумала вона. Але якщо це сон, то чому так болить?

Дощ припинився, та весь світ лишився просотаним водою. Кирея на плечах була важча за кольчугу. Мотузки, що схоплювали зап’ястки, теж просякли наскрізь, але від того тільки гірше врізалися у плоть. Хай як Брієнна викручувала руки, а звільнитися надії не мала. Вона не розуміла, хто її зв’язав і навіщо; намагалася питати в тіней, але марно — вони не відповідали. А може, і не чули. А може, їх насправді й не було. Під шарами вогкої вовни та побитої іржею кольчуги її шкіра набрякла і запалилася. Брієнна вже не знала, що відбувається насправді, а що — в гарячковому жахітті.

Під нею був кінь, хоча вона не пам’ятала, як сідала верхи. Та й не сиділа, а лежала обличчям до крижів, перекинута, наче мішок збіжжя. Зап’ястки та гомілки були сплутані мотуззям. Повітря було вологе, землю вкривав туман. У голові гупало з кожним кроком коня. Чулися голоси, але очі бачили лише землю під копитами коня. Щось усередині було зламане. Обличчя напухло, щока змокріла від крові, кожен горбик чи корінь стріляв у руку пекучим болем. Вона чула, як її кличе Подрік, наче з неймовірної далечини:

— Пане? — повторював він. — Пані? Пане? Пані?

Голос його був тихий, ледь чутний. А зрештою лишилася сама тиша.

Їй наснилося, що вона знову в Гаренголі, знову в ведмежій ямі. Але цього разу їй протистояв Гризло — велетенський, лисий, білий, наче хробак, з вогкими болячками на щоках. Він ходив голий, пестив собі прутня, скреготів підпиляними зубами. Брієнна тікала від нього, молила: «Дайте меча, дайте Вірноприсяжця, благаю!» Але ніхто з глядачів не відповідав. Там сиділи Ренлі, і Спритний Дик, і Кетлін Старк. Прийшли Пелех, Паць і Тімеон, і всі трупи з дерев — з запалими щоками, напухлими язиками, порожніми очницями. Брієнна заквилила з жаху, побачивши їх, а Гризло схопив її за руку, смикнув до себе і вирвав шматок м’яса з обличчя.

— Хайме! — почула вона власний вереск. — Хайме!

Навіть у глибинах сну біль нікуди не подівся. Обличчя смикало і крутило, з плеча цебеніла кров, кожен подих відгонив болем. Вгору рукою стріляла пекуча блискавка. Брієнна в розпачі заволала, кликаючи маестра.

— Нема в нас маестра, — відповів дівчачий голос. — Ось я хіба.

«Я ж шукаю дівчину, — пригадала Брієнна. — Шляхетну дівчину тринадцяти років, з блакитними очима та рудаво-брунатним волоссям.»

— Панно? — спитала вона. — Панно Сансо?

Зареготав якийсь чоловік.

— Вона думає, що ти — Санса Старк!

— Їй не можна їхати далі. Вона помре.

— Одним левом менше. Я не плакатиму.

Брієнна почула чийсь голос, що читав молитву. Подумала про септона Мерібальда, але слова були геть не ті. «Ніч темна і повна жахіть. І сни теж.»

Вони їхали крізь похмурий ліс — темне, гниле, мовчазне місце, де з усіх боків підступали вогкі сосни. Ґрунт під копитами коней був м’який, сліди копит у ньому заповнювала кров. Поруч їхали князь Ренлі, Дик Крабб, Варго Хап. З горлянки Ренлі бігла кров. Відірване вухо Цапа спливало гнилим брудом.

— Куди ми їдемо? — питала Брієнна. — Куди ви мене везете?

Але ніхто не відповів. «Та й як би вони відповіли? Вони всі мертві.» Чи не означає це, що вона теж мертва?

Попереду їхав король Ренлі, її милий та усміхнений володар. Він вів її коня крізь дерева. Брієнна загукала, що кохає його, та коли він обернувся і спохмурнів, вона побачила, що то зовсім не Ренлі. Ренлі ніколи не хмурнів. «Він завжди мав для мене посмішку» — подумала вона. Хіба що…

«Холодно» — зачудовано вимовив її король, і повз неї кинулася тінь, яку не відкидав ніхто з живих, і кров її коханого володаря ринула потоком крізь зелену крицю ринграфа їй на руки. Він був доброю, теплою людиною, але кров його — холодною, наче лід. «Це не насправді, — сказала вона собі. — Це поганий сон, і скоро я прокинуся.»

Раптом кінь зупинився. Її схопили грубі руки. Брієнна побачила стовпи червоного полудневого світла крізь гілля великого каштану. Кінь заходився шукати каштанів у впалому листі; люди рухалися навколо, розмовляючи стишеними голосами. Їх було десятеро чи дванадцятеро — а може, й більше. Брієнна не впізнавала жодного обличчя. Її простягли на землі, притуливши спиною до дерева.