— Випийте оце, панно, — мовив дівочий голос.

Рука піднесла кухлик до Брієнниних вуст. Смак був міцний, кислий. Брієнна все виплюнула.

— Води! — задихнулася вона. — Благаю! Води!

— Вода не вгамує біль. А оце вгамує. Хоч трохи.

Дівчина знову піднесла кухоль Брієнні до вуст. Боляче було навіть ковтати. Вино полилося підборіддям, закапотіло на груди. Коли кухоль спорожнів, дівчина налила з міха ще. Брієнна пила і пила, аж доки не бризкнула з рота.

— Годі, досить!

— Пийте ще. Вам зламали руку, потрощили кілька ребер. Два чи три.

— Гризло, — мовила Брієнна, пригадуючи вагу мерзенної туші, тяжкий удар коліном у груди.

— Еге ж. Таке чудовисько, аж страх.

Раптом до Брієнни повернулися усі спогади: блискавки над головою, болото під ногами, стукіт дощу по темному залізу Хортового шолома, жахлива сила рук Гризла. Раптом їй стало нестерпно лишатися зв’язаною. Вона знову спробувала викрутитися з мотузок, але лише гірше натерла руки — надто міцно їй сплутали зап’ястки. На конопляному мотуззі лишилася засохла кров.

— Він мертвий? — спитала вона, здригаючись. — Гризло. Він мертвий?

І згадала, як його зуби уп’ялися в плоть її обличчя. Від думки, що істота може досі дихати десь на білому світі, Брієнна трохи не заверещала з розпачу.

— Та мертвий. Гендрі пхнув його списом у потилицю. Пийте, панно, бо силоміць заллю в горлянку.

Вона випила.

— Я шукаю дівчину, — прошепотіла вона між ковтками. І трохи не додала «мою сестру». — Шляхетно уроджену, тринадцяти років. Блакитні очі, рудаве волосся.

— Я не вона.

«Авжеж не вона.» Це Брієнна бачила і сама. Дівчина була така тендітна — аж здавалася замореною голодом. Брунатне волосся вона заплела у косу; очі мала старші за свої роки. «Брунатне волосся, карі очі, не надто вродлива. Та сама Вербичка, лишень на шість років старша.»

— Ти сестра. Корчмарка.

— Може, й так, — примружила очі дівчина. — То що?

— Ти маєш ім’я? — запитала Брієнна. — Прізвище?

У животі їй забурчало, завирувало. Вона злякалася, щоб не виблювати.

— Гедль. Таке саме, як у Вербички. Джейна Гедль.

— Джейна… Розв’яжи мені руки, Джейно. Зглянься, прошу тебе. Мотузка натерла мені зап’ястки. В мене кров тече.

— Не дозволено. Будете зв’язані, доки…

— …доки не постанете перед мосьпані. — За дівчиною стояв Ренлі, відкидаючи з очей чорну чуприну. «Ні, не Ренлі. Гендрі.» — Мосьпані хоче, щоб ви відповіли за злочини.

— Мосьпані. — Від вина запаморочилася голова, стало важко думати. — Серце-Камінь? Ти про неї? — Князь Рандил згадував це ім’я у Дівоставі. — Пані Серце-Камінь?

— Дехто її так називає. Дехто інакше. Сестра-Мовчальниця. Мати-Безжальниця. Вішателька.

«Вішателька.» Заплющивши очі, Брієнна побачила трупи, що розгойдувалися попід голими брунатними гілками, з чорними набряклими обличчями. Раптом їй стало лячно аж до відчаю.

— Подрік. Мій зброєносець. Де Подрік? А інші? Пан Гайл, септон Мерібальд, Пес. Що ви зробили Псові?

Гендрі з дівчиною перезирнулися. Брієнна спробувала підвестися і зуміла стати на одне коліно, аж тут світ закрутився навколо.

— Та ж псяку ви і вбили, панно, — почула вона відповідь Гендрі.

І пітьма проковтнула її знову. Тепер вона опинилася у Шептунах, серед руїн, лицем до лиця з Кларенсом Краббом. То був лютий велетень верхи на зубрі, волохатішому за нього самого. Звір гнівно копав землю копитом, виорюючи глибокі борозни. Краббові зуби були підпиляні на вістря. Коли Брієнна спробувала витягти меча, то знайшла піхви порожніми.

— Ні! — закричала вона, а пан Кларенс ринув на неї. Так було нечесно. Вона не могла битися без свого чарівного меча, подарованого паном Хайме. Від думки, що вона зрадила його сподівання так само, як довіру Ренлі, знову закортіло плакати. — Меча. Благаю, мені потрібен мій меч!

— Дівка хоче свого меча, — зауважив чийсь голос.

— А я хочу, щоб мені Серсея Ланістер прутня посмоктала. То й що?

— Хайме назвав його Вірноприсяжцем. Благаю вас!

Але голоси не зважали; Кларенс Крабб налетів, як грім, і зніс їй голову. Брієнна полетіла колами у глибоку пітьму. Тепер їй наснилося, що вона пливе у човні, поклавши голову комусь на коліна. Усюди навколо виднілися тіні — в каптурах, шкірі та кольчугах. Тіні перевозили їх через туманну річку на обмотаних ганчір’ям веслах. Брієнна потопала у власному поті, палала… та водночас і тремтіла з холоду. В тумані плавало повно облич. «Краля» — шепотіли верби на березі, а очерет відповідав: «Потвора, почвара». Брієнна здригнулася.

— Припиніть! — мовила вона. — Хто-небудь, накажіть їм замовкнути!

Коли Брієнна прокинулася наступного разу, Джейна піднесла їй до вуст кухоль гарячої юшки. «Цибульна» — подумала вона і випила, скільки змогла, доки не вдавилася шматочком моркви і не захлинулася болючим кашлем.

— Гей, обережніше! — сказала дівчина.

— Гендрі, — вичавила Брієнна. — Мушу побалакати з Гендрі.

— Коло річки він повернув назад, панно. Повернувся до кузні, до Вербички та малих. Берегти їх від зла.

«Ніхто не вбереже їх від зла.» Вона знову закашлялася.

— Та хай давиться! Збереже нам мотузку, — буркнув один з чоловіків-тіней, відштовхуючи дівчину.

На ньому була іржава кольчуга, пас із нютами, на якому висіли меч-півторак і вузький кинджал. Великий жовтий сіряк, вогкий та брудний, обліпив плечі. Вище сіряка виднілася сталева собача голова, вишкірена зубами.

— Ні, — застогнала Брієнна. — Ти мертвий, я тебе вбила…

Хорт зареготав.

— Переплутала, дівко! Це я тебе вб’ю. Вже вбив би, та мосьпані забажає, щоб тебе повісили.

«Повісили.» Слово відгукнулося жахом у всьому тілі. Брієнна зиркнула на дівчину, Джейну. «Вона ще молода. Мабуть, не така люта.»

— Хліб та сіль, — простогнала Брієнна. — У корчмі… септон Мерібальд годував дітей… ми зломили хліб з твоєю сестрою…

— Гостьове право вже не те, що було, — відповіла дівчина. — Відтоді, як мосьпані побували на весіллі. Ті, що висять понад річкою, теж гадали, що вони гості.

— А ми гадали інакше, — мовив Хорт. — Вони попросили нічліг, а ми їм подарували зашморг на дереві.

— Маємо ще дерева і ще зашморги, — додала інша тінь, одноока під іржавим шоломцем. — У нас тут дерев повно.

Коли настав час знову сідати в сідло, їй накинули шкіряного каптура на обличчя. Дірок для очей в ньому не було; всі звуки навколо стишилися. На язику лишився смак цибулі — гострий, як усвідомлення поразки. «Вони хочуть мене повісити.» Брієнна подумала про Хайме, про Сансу, про батька на Тарфі. І зраділа, що має каптура — під ним не було видно сліз, які наповнили очі. Час від часу розбійники про щось говорили, та вона слів не добирала. Невдовзі втома і неквапний рух коня знову взяли своє.

Цього разу їй снилося, що вона знову вдома, у Надвечір’ї. Крізь високі вигнуті вікна палат її батька виднілося західне сонце. «Там я була в безпеці. Мені ніщо не загрожувало.»

Вона була вдягнена у важкий гаптований шовк, сукню з чвертями черлені та лазуру, прикрашеними золотими сонцями та срібними серпами місяця. На іншій дівчині сукня виглядала б розкішно, та не на ній. Вона, дванадцятирічна, незграбна і сором’язлива, чекала на молодого лицаря, котрого батько знайшов їй у наречені — юнака, на шість років старшого, що обіцяв з часом стати уславленим поборником. Його прибуття лякало її на смерть. Груди вона мала замалі, ноги та руки — завеликі. Волосся стирчало навсібіч, у западині коло носа ховався прищ.

— Він подарує тобі троянду, — пообіцяв батько.

Та який зиск з троянди? Хіба вона може захистити від смерті? Їй потрібен був меч. «Вірноприсяжець. Я мушу знайти дівчину. Я мушу повернути йому честь.»

Нарешті двері відчинилися, її наречений ступив до батькової палати. Брієнна спробувала привітати його так, як її вчили, але з рота раптом ринула кров — то вона відкусила собі язика, поки чекала. Вона виплюнула його до ніг молодого лицаря і побачила відразу на його обличчі.