Вона узяла в долоню грудь іншої жінки. Спершу легенько, ледве торкаючись, відчула тепло під долонею на шкірі гладкій, наче шовк. Потім обережно стиснула її, пробігла великим пальцем по темному соскові — туди-сюди, туди-сюди, і скоро він затвердів. Кинувши погляд вище, королева побачила розплющені Таенині очі.

— Так добре? — запитала Серсея.

— Добре, — відповіла пані Добромир.

— А так?

Серсея вщипнула сосок, сильно потягла, скрутила між пальцями. Мирійка зойкнула з болю.

— Ви робите мені боляче.

— Це все вино. Я випила глек до вечері, ще один — з вдовицею Стокварт. Мусила пити, щоб її заспокоїти.

Вона крутнула інший Таенин сосок, викликавши новий зойк.

— Я королева. І я прийшла по свої законні права.

— Чиніть, як забажаєте.

Волосся Таени було таке ж чорне, як Робертове, ба навіть між ніг. Коли Серсея торкнулася там, воно вже просякло вологою. Робертове завжди було сухе й колюче.

— Благаю, — мовила мирійка, — продовжуйте, моя королево. Робіть зі мною все, що у вашій волі. Я належу вам.

Але марно. Серсея не відчувала того, що мав відчувати Роберт ночами, коли брав її. Для неї насолоди не було, ні. Для Таени — так. Її соски стали двома чорними діамантами, її жіноча сутність трохи не парувала. «Роберт закохався б у тебе — на якусь годину.» Королева ковзнула пальцем у вогке мирійське болото, потім додала ще один і заходилася рухати туди й сюди. «Але щойно пролився б усередину, як не зміг би пригадати і твого імені.»

Серсеї кортіло дізнатися, чи так легко це робиться з жінкою, як завжди виходило з Робертом. «Десять тисяч дітей вашої милості загинуло у мене в долоні, — подумала вона і додала Мирові третій палець. — Поки ви хропіли, я злизувала ваших синів з обличчя та пальців, одного за одним — липких блідих принців. Ви мали від мене те, що хотіли, пане королю — але в пітьмі я з’їдала усіх ваших нащадків.»

Таена здригнулася, простогнала кілька слів незнайомою мовою, потім здригнулася знову, вигнула спину і гучно скрикнула. «Верещить, наче її ріжуть» — подумала королева. І на мить уявила свої пальці вепрячими іклами, що роздирають мирійку навпіл від промежини до горла.

Та все було даремно. Ніколи і ні з ким їй не бувало добре. Ні з ким, окрім Хайме.

Коли Серсея спробувала забрати руку, Таена вхопила і поцілувала їй пальці.

— Люба королево, як мені потішити вас? — Вона ковзнула Серсеїним стегном до її жіночої статі. — Скажіть, чого бажаєте, кохана моя?

— Облиште мене.

Серсея відкотилася убік і накинулася простирадлом, здригаючись. За вікнами сірів світанок. Скоро настане білий день, і вони про все забудуть.

Цієї ночі нічого не сталося.

Сурми проспівали яскраву мідну пісню, розчахнувши навпіл тихе й сіре сутінкове повітря. Джосмин Пекледон прожогом схопився на ноги, одночасно намацуючи хазяйського паса з мечем.

«Хороше чуття, правильні звички.»

— Розбійники не оголошують про своє прибуття сурмами, — мовив до нього Хайме. — Прибери меча, він мені зараз ні до чого. То приїхав мій родич, Оборонець Заходу.

Коли Хайме вийшов з намету, вершники саме спішувалися; там було з півдесятка лицарів, а до них чотири десятки кінних стрільців та щитників.

— Хайме! — заревів кошлатий чолов’яга у визолоченій кольчузі та лисячому кожусі. — Зовсім змарнів, біле надів, ще й бороду виростив!

— Оце борода? Ти мені лестиш, братику. Поруч із твоєю — жалюгідна стерня.

Рясна борода і кущаві вуса пана Давена переростали у бурці, щільніші за живий запліт, а ті — у сплутану солом’яну стріху на голові, трохи прим’яту щойно знятим шоломом. Десь посередині тих хащів стирчала бульба носу і жваво бігало двійко веселих карих очей.

— Невже розбійники вкрали у тебе все гостре залізо, що нема чим і поголитися?

— Я дав обітницю, що не стригтиму волосся, не дочекавшись відплати за батька. — Для людини, понад усе схожої на лютого кошлатого лева, голос Давена Ланістера лунав на диво сумирно. — Але Молодий Вовк допався до Карстарка першим. Украв у мене помсту.

Пан Давен віддав шолома зброєносцеві й розкуйовдив пальцями волосся там, де його прибило вагою заліза.

— Нині трохи хутра не завадить. Ночі холоднішають. Хто має щось на голові, тому тепліше спиться. Та й тітка Генна завжди казали, що ту цеглину, яка в мене за щелепу, треба ховати від людей.

Він ухопив Хайме за плечі.

— Ми за тебе злякалися після Шепітної Пущі. Подейкували, Старків лютововк вирвав тобі горло.

— Невже ти, брате, лив по мені сльози?

— Та половина Ланіспорту вдягла жалобу. Жіноча половина. — Очі пана Давена зачепилися за пеньок руки. — То це правда. Виродки відтяли тобі правицю.

— Я вже маю нову, викувану з золота. Однорукість має свої переваги. Тепер я п’ю менше вина, щоб менше проливати. І рідше спокушаюся чухати дупу при дворі.

— Таки-так, доречно кажеш. Може, й собі одну відтяти? — зареготав нерідний брат. — Це Кетлін Старк тобі прислужилася?

— Варго Хап.

«Звідки беруться ці дурні чутки?»

— Кохорець?! — Пан Давен гучно сплюнув на землю. — Осьо йому та всім його «Хвацьким Компанійцям»! Я ж казав твоєму батькові, що радий буду прислужитися за хуражира. А він відмовив. Сказав, що левові — левове, а з землі хай підбирають цапи та собаки.

Хайме не сумнівався, що саме такими були батькові слова. У вухах мало не залунав його голос.

— Заходь, пане брате. Побалакаймо.

Гарет запалив жарівниці; гаряче вугілля наповнило намет Хайме теплом і червонястим сяйвом. Пан Давен викрутився з кожуха і кинув його Малому Левкові.

— А ти наче з Дударів, малий? — прогуркотів він. — Опецькуватий, але міцний нівроку. Ваші всі такі.

— Так, я Левис Дудар, з ласки ясного пана.

— Я твого брата колись у бугурті добряче відлупцював, ще й крівці пустив. Опецьок здуру образився, коли я спитав, чи то не його сестра витанцьовує голою на щиті.

— То давній знак нашого дому. А сестри ми не маємо.

— То й шкода. Ваш знак має гарні цицьки. Але який чесний воїн ховатиметься за голу жінку, га? Щоразу, як я гамселив твого брата по щиті, почувався геть нешляхетно.

— Та годі вже тобі! — реготнув Хайме. — Дай малому спокій.

Пія саме затовчувала вино прянощами, мішала у казанку ложкою.

— Мені треба знати, чого чекати у Водоплині.

Родич здвигнув дебелими плечима.

— Облога триває, нікуди не поділася. Чорноструг сидить у замку, ми сидимо в таборі за його мурами. Спитаєш, як сидиться? Брехати не буду: здихаємо з нудьги. — Пан Давен всівся на складаний табірний стілець. — Хоч би Таллі вилазку вчинив — нагадав, що ми досі на війні. А якби вколошкав кілька Фреїв, ще й мав би від мене дяку. Для початку — Римана. Той од вина майже не просихає. І Едвина теж. Він не такий тупий, як його батько, зате мало не лускає з люті, як гнійний чиряк. А ще ж наш добрий пан Емон… та ні, вже князь Емон — збав, Седмице, забути новий титул… наш новий князь на Водоплині тільки й знає просторікувати, як саме я маю чинити облогу. Хоче, щоб я захопив замок неушкодженим, бо це ж, бач, його новий панський стіл.

— Вино вже гаряче? — запитав Хайме в Пії.

— Так, м’сьпане. — Коли дівчина говорила, то рукою затуляла рота.

Пек подав вино на золотій таці. Пан Давен стягнув рукавиці й узяв кухля.

— Дякую, малий. А ти хто будеш?

— Джосмин Пекледон, з ласки ясного пана.

— Пек уславився звитягами на Чорноводі, — мовив Хайме. — Убив двох лицарів, а ще двох полонив.

— Ти ба, який небезпечний! А на вигляд не скажеш. Ото в тебе борода, чи ти мармизу забувся вмити? Дружина Станіса Баратеона має пишніші вуса. Скільки тобі років?

— П’ятнадцять, пане.

Пан Давен пирхнув.

— Знаєш, Хайме, що найкраще у юних звитяжцях? Вони помирають молодими, щоб нам більше дівок лишилося. — Він кидком повернув кухля зброєносцеві. — Наповни ще раз. Допоможи здолати мою могутню спрагу, і я тебе теж уславлю за звитяжця.