Алейна бачила, як у очах панів-рокошан розквітає сумнів.

— Рік — не такий довгий час, — непевно проказав князь Черленець. — Можливо… якщо ви дасте нам певні заруки…

— Ніхто з нас не хоче воювати, — визнала пані Тягнидуб. — Осінь звертає на зиму. Час затягнути паски і зціпити зуби.

Видзвін прокашлявся.

— А наприкінці згаданого року…

— …якщо я не зумію схилити Долину до ладу та миру, то охоче складу з себе тягар намісництва, — пообіцяв Петир.

— Я кажу, це чесна угода. Ба навіть краще, — устряг князь Нестор Ройс.

— Ніхто не повинен зазнати кари чи помсти, — наполіг Храмин. — Жодних розмов про зраду чи бунт! У цьому ви теж маєте заприсягтися.

— Радо і охоче, — відповів Петир. — Я хочу нових друзів, а не нових ворогів. Я пробачу вас усіх — якщо бажаєте, то й на письмі. Навіть Лина Корбрея. Його брат — вірна і чесна людина. Недобре стягати ганьбу на такий шляхетний дім.

Пані Тягнидуб обернулася до панів-рокошан.

— Чи не порадитися нам, яснії панове?

— Нема потреби. Вочевидь, він переміг. — Сірі очі Спижевого Йона роздивилися Петира Баеліша. — Хай мені це не до смаку, але здається, ви матимете свій рік. Спробуйте, добрий паночку, його не змарнувати. Не всіх нас ви зуміли надурити.

І прочинив двері, виходячи, з такою лютою силою, що мало не зірвав з завіс.

Пізніше увечері відбувся невеличкий бенкет, на якому Петир мусив вибачатися за вбогий частунок. До гостей вивели Роберта у жупанчику вершково-блакитних барв; цього разу він спромігся зіграти маленького князя зграбно та переконливо. Спижевий Йон не з’явився — він уже відбув з Соколиного Гнізда і почав довгий спуск, як перед ним пан Лин Корбрей. Решта панства лишилася до ранку.

«Він їх зачарував» — подумала Алейна, коли лежала тієї ночі в ліжку і слухала виття вітру за віконницями. Дівчина не знала, відки взялася підозра, та щойно вона спала їй на думку, як не давала більше заснути. Алейна поперекидалася на постелі, шарпаючи свою здогадку так і сяк, наче собака — стару кістку. Нарешті вона підвелася і вдяглася сама, залишивши Гретхель у царині снів.

Петир ще не спав — сидів за столом і шкрябав листа на пергамені.

— Алейно! — привітався він. — Мила моя, солоденька. Що тебе привело до мене такої пізньої години?

— Я маю знати. Що трапиться за рік?

 Він поклав перо на стіл і підняв очі з-над листа.

— Черленець і Тягнидуб уже старі. Хтось із них невдовзі помре, а як пощастить, то й обидва. Гілвида Ловича заріжуть брати. Найпевніше, молодий Харлан — він уже облаштував смерть князя Еона, а як то кажуть, «пустився в бійку — чуба не жалій». Видзвін — людина розбещена, його можна підкупити. З Храмином я задружуся. На жаль, Спижевого Йона Ройса голіруч не візьмеш, але коли він лишиться один, то вже не становитиме загрози.

— А пан Лин Корбрей?

Світло свічок танцювало у очах Мізинця.

— Пан Лин залишиться моїм непохитним ворогом. Кожному зустрічному він жалітиметься на мене зі зневагою та ненавистю. Кожній таємній змові, спрямованій на моє повалення, він запропонує свій меч.

Саме тоді її підозра перетворилася на певність.

— Яка ж буде винагорода йому від вас за службу?

Мізинець зареготав уголос.

— Золото, хлопчики та обіцянки, певно ж. Пан Лин — людина простих смаків, люба моя. Усе, що він любить — це золото, хлопчиків і вбивати.

Того ранку король вередував, відколи підвівся з постелі.

— Я хочу сидіти на Залізному Престолі! — канючив малий. — Ви завжди дозволяли Джофрі на ньому сидіти!

— Джофрі було дванадцять років.

— Але я — король! Цей престол належить мені!

— Хто це тобі таке сказав?

Серсея глибоко видихнула, щоб Доркас ушнурувала її щільніше. То була дебела дівчина, дужіша за Сенелу, хоч і незграбніша.

Томен зачервонівся обличчям.

— Ніхто мені не казав!

— Ніхто? Оце так ти кличеш свою ясновельможну дружину? — Весь цей дитячий бунт відверто смердів Маргерією Тирел. — Якщо ти мені збрешеш, я не матиму вибору, крім послати по Баша і наказати відшмагати його до крові.

Баш був Томеновим хлопчиком для биття, а раніше належав Джофрі.

— Ти цього хочеш?

— Ні, — похмуро буркнув король.

— То хто ж тобі сказав?

Король посовав ногами.

— Пані Маргерія.

Малий добре засвоїв науку не називати її королевою там, де мати могла почути.

— Отак воно краще. Я, Томене, маю нагальні й важливі справи — справи, які тобі у твої роки ще зарано розуміти. Мені не потрібен за спиною малий хлопчак, який з нудьги соватиметься на престолі й кидатиметься дурними запитаннями. Мабуть, Маргерія вважає, що тобі слід сидіти і на зборах моєї малої ради?

— Так, — зізнався Томен. — Вона сказала, що я маю вчитися королювати.

— Коли підростеш — отоді ходитимеш на наради, скільки забажаєш, — мовила Серсея. — Обіцяю, ти швидко знудишся. Роберт зазвичай куняв на всіх засіданнях. — «Коли взагалі давав собі клопіт з’являтися.» — Король віддавав перевагу соколиним та звіриним ловам, а нудну копітку роботу лишав на старого князя Арина. Ти ж пам’ятаєш його, чи не так?

— Так. Пан князь померли від болю в животі.

— Саме так. Бідолаха. То ти прагнеш навчатися? Гаразд, вивчи імена усіх королів Вестеросу і Правиць, які їм служили. Завтра вранці розкажеш мені.

— Так, матінко, — покірно відповів король.

— Гарний мій хлопчик.

Наразі влада належала їй. Серсея не мала наміру віддавати її нікому, доки Томен не досягне повноліття. «Я чекала, і він почекає. Я чекала половину свого життя!» Вона вдавала з себе покірну доньку, сором’язливу наречену, згідливу дружину. Вона терпіла п’яні витребеньки Роберта, ревнощі Хайме, кпини Ренлі, цокотіння Вариса, вічний скрегіт зубів Станіса. Мусила миритися з Джоном Арином, Недом Старком, нарешті, своїм ницим, зрадливим, лиховісним братом-карликом. І весь час обіцяла собі, що одного дня настане її черга. «Якщо Маргерія Тирел гадає зіпхнути мене з тяжко вистражданого місця під сонцем — хай спершу гарненько подумає.»

І все ж день почався абияк ще від сніданку, і покращення настало не скоро. Решту ранку довелося просидіти з князем Гилісом за обліковими книгами, слухаючи його хрипіння про зірки, оленів та драконів. Далі нагодився князь Бурун і доповів, що перші три дромони майже скінчено, але для належних їм розкішних прикрас бракує золота. Королева радо задовольнила його прохання. За обідньою трапезою її розважав Місячок; на ній присутні були цехові старшини, що скаржилися на горобців, які блукають містом і сплять на його стогнах. «Можливо, доведеться наказати золотавим випхати цю чумну пташву з міста» — подумала вона. І тут з’явився Пицель.

Останнім часом великий маестер особливо часто і жалюгідно скиглив на засіданнях малої ради. На попередній нараді він без упину скаржився на людей, яких Ауран Бурун поставив капітанити на нових дромонах королеви. Бурун задумав, щоб кораблі очолили молоді завзяті керманичі. Пицель, навпаки, виступав за досвід і наполягав на особах капітанів, що пережили вогонь Чорноводи — мовляв, це ті самі старі воли, що з борозни не звернуть. Серсея стала на бік Буруна і більше не хотіла чути про «старих волів».

— Досвід? Який ще досвід? Зуміли виплисти з річки, коли їхні кораблі потопили? До семи дідьків! — відказала вона. — Мати не повинна переживати своїх дітей, а капітан — свій корабель.

Пицель, отримавши одкоша, насупився і замовк. Але на нинішньому засіданні він уже не здавався ображеним — навіть вигравав кволою посмішкою на вустах.

— Радісні вісті, ваша милосте! — оголосив він. — Виман Мандерлі виконав вашу волю і стяв голову цибульному лицареві князя Станіса.

— Це відомо напевне?

— Його руки та голову виставили на мурах Білої Гавані. Князь Виман присягається своїм словом, і Фреї підтверджують — вони самі бачили голову з цибулиною в роті та руки, з яких одна має вкорочені пальці.

— Пречудово! — відповіла Серсея. — Надішліть Мандерлі птаха. Напишіть, що він показав свою вірність престолові, і йому скоро повернуть сина.