Томен подумав, потім відповів.

— Та я… інколи я таки тікав і ховався у собі, — зізнався він, — коли Джофі…

— Джофрі! — Серсея стояла над ними, а вітер плескав її спідницями по ногах. — Ім’я твого брата було Джофрі! І він би ніколи мене так не осоромив!

— Та я ж не хотів, матінко… я зовсім не боявся, лишень ваш пан батечко так недобре тхнули…

— Гадаєш, він мені тхнув солодше? Я теж маю носа. — Серсея вхопила малого за вухо і підсмикнула на ноги. — Князь Тирел має носа. Ти бачив, щоб він блював на підлогу святого храму? Ти бачив, щоб панна Маргерія голосила, мов немовля?

Хайме підвівся на ноги.

— Серсеє, досить. Припини.

Її ніздрі роздулися.

— Що таке, пане лицарю? Чого це ви тут? Ви заприсяглися стояти по батькові поминальну варту, скільки можу пригадати!

— Поминання скінчено. Подивися сама.

— Оце вже ні! Самі сказали: сім днів, сім ночей. Авжеж Регіментар Королегвардії мусить уміти рахувати до семи. Берете пальці на своїх руках, додаєте два.

На майдан почали поспіхом вибиратися інші, тікаючи від отруйних випарів у септі.

— Серсеє, не галасуй, — застеріг її Хайме. — Онде князь Тирел іде.

Королева нарешті схаменулася і притягла Томена до себе. Мейс Тирел вклонився обом.

— Чи не спіткала їхню милість короля, бороньте нас боги, якась хвороба? Щиро сподіваюся, що ні!

— Короля пригнічує величезне горе, — відповіла Серсея.

— Так само, як усіх нас. Якщо я можу чимось прислужитися у цю скрутну годину…

Високо над майданом гучно заверещала ґава; вона саме всілася на подобі короля Баелора і наклала йому просто на блаженну голову.

— Дечим ви таки можете прислужитися королю Томену, пане князю, — запевнив Хайме. — Чи не зробите її милості честь приєднатися до королівської трапези після вечірньої відправи?

Серсея кинула на нього пекучий погляд, але цього разу мала розум стримати язика.

— Трапези? — Тирела наче застукали зненацька. — Та мабуть… певно ж, це велика шана для нас… для моєї пані дружини та мене самого…

Королева вичавила з себе посмішку і кілька приязних слів. Та коли Тирел відкланявся, а Томена відіслали з паном Аддамом Марбрандом, вона рвучко обернулася і люто накинулася на Хайме.

— Гей, білий лицарю! Ти п’яний чи просто мариш? Ну ж бо розкажи, на біса мені вечеряти з цим зажерливим дурнем та його дрібноголовою дружиною? — Вітер смикнув і поворушив її золоте волосся. — Я нізащо не призначу його Правицею, якщо ти цього…

— Тирел тобі потрібен, — перебив її Хайме, — але не тут. Попрохай його захопити для Томена Штормолам. Підлестися трохи: скажи, що потребуєш його допомоги на полі битви, що хтось же має замінити батька у справах війни. Мейс вважає себе могутнім воїном і неабияким полководцем. Зрештою він або віддасть тобі Штормолам, або змішає справу з лайном і виставить себе дурнем. У кожному разі тобі ж краще.

— Штормолам? — Серсея замислилася над його словами. — Так-то воно так… але князь Тирел яснісінько дав мені зрозуміти, що не поїде з Король-Берега, доки Томен не одружиться з Маргерією.

Хайме зітхнув.

— То нехай одружаться. Томенові не судилося здійснити цей шлюб на ложі ще кілька років. А поки цього не сталося, їхній союз завжди можна скасувати. Подаруй Тирелові весілля, і хай забирається геть гратися у війну.

Сторожка посмішка поповзла сестриним обличчям.

— Облога — справа небезпечна, — промуркотіла вона. — Хтозна… у шаленстві війни ясновельможний князь вирійський може навіть і життя згубити…

— На війні всяке буває, — погодився Хайме. — А надто якщо йому цього разу передчасно урветься терпець, і він полізе на приступ брами.

Серсея кинула на нього довгий проникливий погляд.

— Знаєш, — нарешті мовила сестра, — на якусь мить мені здалося, що я чую нашого батька.

Брама Сутіндолу була зачинена і засунута. Крізь досвітній морок тьмяно біліли мури міста, на їхніх бойових ходах рухалися, наче примарні вартові, пасма туману. Ззовні коло брами скупчилося з тузінь гарб та возів, чекаючи на схід сонця. Їй уже давно боліли литки; злізти з коня і розім’яти ноги було приємно. Невдовзі з лісу викотився з гуркотом ще один віз. Коли небо почало світлішати, черга вже простяглася на півверсти.

Селяни кидали на неї зачудовані погляди, та жоден не заговорював. «Це мені личить говорити до них першою» — сказала собі Брієнна. Але ж їй завжди було важко почати розмову з незнайомцем. Ще дівчинкою вона звикла соромитися усього, а довгі роки кпинів та зневаги ту звичку лише зміцнили. «Треба ж питати про Сансу — бо як іще я її знайду?»

Зважившись, Брієнна прочистила горло.

— Добродійко, — звернулася вона до жінки на возі з ріпою, — чи не бачили ви, часом, дорогою мою сестру? Юну діву, тринадцяти років, обличчям гожу, з блакитними очима та брунатно-рудим волоссям. У супроводі може мати лицаря-п’яницю.

Жінка лише хитнула головою, а чоловік її додав:

— Ну, коли з лицарем, то вже не діва — хоч на гроші закладайся. А чи має бідне дівча якесь ім’я?

Брієнні чомусь на думку нічого не спадало. «Треба вже вигадати їй якесь ім’я.» Згодилося б усяке, але не вигадувалося жодного.

— Не має? Ну таке діло… на шляхах нині повно безіменних дівчат.

— На цвинтарях іще більше, — додала його дружина.

Коли зайнявся світанок, на мурах з’явилися стражники. Селяни видерлися на свої вози та ляснули віжками. Брієнна теж сіла верхи і озирнулася. Більшість черги, що чекала в’їзду до Сутіндолу, складали селяни з садовиною та городиною на продаж. Двійко заможних міщан сиділи на чистопородних кобилах кроків за десять позаду, а ще далі виднівся худорлявий хлопчина на непоказному строкатому коникові. Двох лицарів ніде не було видно, як і пана Шадріка Скаженого Повха.

Стражники махали возам проїжджати, ледве кидаючи погляд; але коли брами досягла Брієнна, їх наче громом ударило.

— Ану стій! — верескнув сотник. Двійко вояків у кольчугах схрестили списи, загородили вхід. — Кажи, чого треба у місті!

— Шукаю князя Сутіндолу або його маестра.

Сотникові очі зупинилися на її щиті.

— Чорний кажан Лотстонів. Лиховісний знак.

— Він не мій. Я хочу перемалювати щита.

— Та невже? — Сотник почухав неголене підборіддя. — Щастить вам: у мене сестра таку роботу робить. Шукайте її у хаті з мальованими дверми, через вулицю од «Семи мечів».

Він махнув до своїх стражників.

— Пустіть жіночку, хлопці. Хай собі їде.

При в’їзді з брамної вежі до містечка розташувалася базарна площа, де ті, хто встиг раніше, вже розкладали на ятках ріпу, жовту цибулю, лантухи ячменю. Інші торгували зброєю та обладунками — судячи з вигукуваних цін, вельми задешево. «Битва вабить стерв’ятників та здобичників.» Брієнна проїхала кроком повз кольчуги, ще заплямовані бурою кров’ю, шоломи з ум’ятинами, визубрені мечі. Одяг продавали теж: шкіряні чоботи, кожухи на хутрі, брудні вапенроки з підозрілими дірками. Чимало значків на одязі Брієнна упізнавала з першого погляду. Закольчужений кулак, лось, біле сонце, обосічна сокира — то все були північні герби. Загинули тут також і вояки Тарлі, і чимало штормових. Брієнна побачила червоне та зелене яблуко, щит із трьома блискавками Лейгодів, кінські ладри з мурашками Амброза. Крокуючий мисливець самого князя Тарлі виднівся і на киреях, і на застібках, і на жупанах. «Гайвороння не розбирає, де друг, а де ворог.»

Соснові й липові щити продавалися майже задарма, та Брієнна їх проминула. Вона хотіла лишити собі важкого дубового щита, подарованого Хайме і привезеного нею з Гаренголу до Король-Берега. Сосновий щит мав свої переваги, бо був легший, а тому зручніший у руках, і у м’якому дереві легше застрягав ворожий топір або меч. Але дуб давав кращий захист — тим, кому ставало сили підняти його вагу.

Сутіндол будувався навколо гавані. На північ від міста здіймалися крейдяні стрімчаки; на півдні скелястий виступ суходолу загороджував кораблі на котві од штормів, що налітали з вузького моря. Над портом панував замок, чий кутастий кам’янець та великі круглі башти було видно з будь-якого куточка міста. На вимощених бруківкою вулицях юрмилося стільки люду, що легше було іти пішки, ніж їхати верхи. Брієнна так і вчинила — поставила кобилу до стійла у стайні та закрокувала далі пішки, закинувши щита за плече, а згорток постелі затиснувши під пахвою.