«Принц буде мені чоловіком, — думала вона тоді, трохи не стрибаючи з захвату, — а коли помре старий король, я стану королевою.» Тітка втаємничила її перед турніром.

— Ти маєш бути особливо вродливою, — наказувала пані Генна, клопочучись коло її сукні, — бо на завершальному бенкеті буде оголошено про твоє з принцом Раегаром заручення.

Того дня Серсея почувалася такою щасливою… інакше нізащо б не зважилася відвідати намет Маггі-Жаби. Та й погодилася лише на те, щоб показати Джейні та Меларі, що левиця не боїться нічого. «Я мала стати королевою. З якого дива королеві боятися вбогої бридкої старої?» Але минуло ціле життя, а при згадці про те передбачення шкірою досі бігли мурашки. «Джейна втекла з намету з вереском жаху, — пригадала королева, — але Мелара лишилася, і я теж. Ми дали їй скуштувати нашої крові та посміялися з її божевільних пророцтв, що всі до одного здалися нам конче безглуздими.» Вона мала побратися з принцом Раегаром, хай що там белькотіла дурна стара. Адже їй пообіцяв батько, а слово Тайвина Ланістера — те саме, що золото.

Її сміх завмер наприкінці турніру. Не було завершального бенкету, ніхто не пив здравиці за її заручення з принцом Раегаром. Лише холодні погляди та крижана мовчанка між королем та батьком. Пізніше, коли Аерис із сином та всі його відважні лицарі вирушили до Король-Берега, дівчина прибігла до тітки у сльозах, нічого не розуміючи.

— Твій батько запропонував шлюб, — розказала тітка Генна, — та Аерис не схотів нічого чути. «Ти мій найздібніший слуга, Тайвине, — мовив король, — але спадкоємців дому не одружують з доньками надвірних слуг.» Висуши сльози, люба моя. Хіба леви плачуть? Твій батько знайде тобі іншого чоловіка — кращого за Раегара.

Але тітка їй збрехала, і батько не справдив надій — саме так, як останнім часом не справджував Хайме. «Батько не знайшов мені кращого чоловіка. Він віддав мене Робертові, і прокляття Маггі розквітло, як отруйна квітка.» Якби ж вона побралася з Раегаром, якби ж справдився замір богів… то він би й не глянув удруге на те дівчисько-вовчисько. «Раегар зараз був би нашим королем, а я — його королевою, матір’ю його синів.»

Вона так і не пробачила Робертові, що той убив її принца. Проте леви ніколи не славилися вмінням пробачати. І скоро про це дізнається пан Брон, лицар Чорноводи.

Забрати голови наполіг Гайл Добич.

— Хай Тарлі почепить їх на мури, — переконував він.

— Ми не маємо смоли, — заперечувала Брієнна. — Плоть зогниє. Облиште їх!

Її зовсім не вабило пробиратися зеленим мороком соснового лісу в товаристві голів убитих нею людей.

Але Добич нічого не слухав. Він сам прорубався крізь шиї покійників, зв’язав три голови за волосся докупи і підвісив до свого сідла. Брієнні лишалося тільки прикидатися, що вона їх не помічає; та інколи, надто уночі, вона відчувала на спині мертві очі, а одного разу їй наснилося, що голови шепочуться поміж себе.

Дорогою назад до Дівоставу на півострові Гостроклішня панувала волога холоднеча. Одного дня дощило, іншого — погрожувало задощити, а тепло не бувало ніколи. Стаючи табором, мандрівники ледве знаходили сухі дрова для вогнища.

Коли нарешті товариство дісталося Дівоставу, за ними услід летіли хмари мушви, гайворон виїв Пелехові очі, а Тімеон з Пацем юрмилися хробаками. Брієнна та Подрік узяли звичку їхати за півсотні сажнів попереду, щоб залишити сморід гниття якнайдалі за собою. Втім, пан Гайл твердив, що вже втратив рештки нюху, і пахощі його не турбують.

— Поховайте їх! — казала йому Брієнна щовечора, коли вони розкладали табір, але Гайлові було не позичати впертості. «Мабуть, хоче сказати князеві Рандилу, що сам їх уколошкав.»

Та на його честь, нічого подібного лицар на думці не мав.

— Гикавий зброєносець кидався каменюками, — розказав він, коли їх з Брієнною привели до Тарлі у дворище Мутонового замку. Голови віддали десятникові варти, наказавши вичистити, засмолити і виставити над брамою. — Панна мечниця зробила решту справи.

— Убила всіх трьох? — недовірливо перепитав князь Рандил.

— Бачили б ви, як вона билася! Дали б їй ще трьох — було б вам іще три голови.

— То ви знайшли дівчину Старк? — запитав Тарлі вже в неї.

— Ні, пане князю.

— Зате кілька щурів зарізали. Мабуть, пораділи?

— Ні, пане князю.

— Шкода. Гаразд, ви скуштували крові. Довели, що ви там хотіли довести. Тепер час зняти залізо і вдягтися, як личить панні. У порті є кораблі. Один зупиняється на Тарфі. Я дозволяю вам на нього сісти.

— Дякую за добрість, але мушу відмовитися.

На обличчі князя Тарлі відбилося палке бажання настромити її власну голову на шпичку понад брамою, поруч із головами Тімеона, Паця та Пелеха.

— То ви маєте намір правити своє? Далі чинити оце безглуздя?

— Я маю намір знайти пані Сансу.

— Коли ласка вашої вельможності, — мовив пан Гайл, — я бачив, як вона б’ється з Блазнями. Вона сильніша за більшість чоловіків, а швидка, що…

— То меч швидкий! — гарикнув Тарлі. — Валірійський булат швидкий, бо таким його зробили валірійці! Сильніша за чоловіків? Еге ж. Буває. Різні на світі є примхи природи. Стрічаються навіть покручі, не схожі на людей.

«У таких, як він, годі шукати любові та шани, — подумала Брієнна, — хоч ти вивернися навиворіт.»

— Пане князю… може статися, Сандор Клеган щось знає про дівчину. Якщо я зможу його знайти…

— Клеган подався у розбійники. Схоже, злигався з Беріком Дондаріоном. А може, й ні — різне кажуть. Покажіть мені, де вони ховаються — я радо випатраю їх, витягну тельбухи і спалю. Ми повісили кількадесят розбійників, але ватажки досі нас уникають. Клеган, Дондаріон, червоний жрець, тепер іще ця жінка Серце-Камінь… як ви зібралися відшукати їх там, де не можу я?

— Пане князю, я… — Вона не мала для нього переконливої відповіді. — Все, що я можу — лише спробувати.

— Ну то пробуйте. Ви маєте королівську грамоту, мого дозволу можете не питати. Та однак я його даю. Коли вам пощастить, здобудете собі лише болячки на дупі. Якщо ні — можливо, Клеган лишить вам життя, коли його набрід вами награється. Тоді поповзете назад на свій Тарф з собачим байстрюком у череві.

Брієнна пустила його слова повз вуха.

— З дозволу пана князя, скільки людей має Хорт?

— Шестеро, шість десятків чи шість сотень. Залежить, кого питати.

Вочевидь, Рандилові Тарлі розмова вже набридла. Він почав відвертатися, щоб піти геть.

— Якби ми зі зброєносцем могли прохати вас про гостинність, доки…

— Прохайте чи благайте — під своїм дахом я вас не потерплю.

Наперед виступив пан Гайл Добич.

— З ласки вельможного пана, цей дах досі належить князеві Мутону.

Тарлі кинув на лицаря нищівний погляд.

— Не смійте мені згадувати про Мутона! Мутон має мужність хробака! Щодо вас, панно… кажуть, ваш батько — гідна, шанована людина. Коли так, мені його шкода. Одних чоловіків доля благословляє синами, інших — доньками. Та жоден не заслуговує на кару такою дитиною, як ви. Живіть або помріть, панно Брієнно, але поки я сиджу в Дівоставі, не повертайтеся сюди ніколи.

«Слова — то вітер, — сказала собі Брієнна. — Вони тобі не зашкодять. Хай стікають, аби не прилипали.»

— Воля ваша, пане князю, — почала вона, але Тарлі пішов, не дослухавши.

Брієнна вийшла з дворища, наче сновида, не знаючи, куди прямує. Пан Гайл хутко її наздогнав.

— Тут є корчми, де заночувати.

Брієнна хитнула головою заперечливо. Їй зовсім не кортіло розмовляти з Гайлом Добичем.

— Пригадуєте «Смердючу гуску»?

Ще б пак — Брієннин кобеняк досі нею смердів.

— А що таке?

— Приходьте туди назавтра опівдні. Мій родич Алин — один з тих, кого посилали шукати Хорта. Я з ним перемовлюся.

— Навіщо це вам?

— Чому б ні? Зробіть те, чого не зміг Алин — і я багато років матиму чим його дражнити.

Пан Гайл не брехав — у Дівоставі таки були корчми і заїзди. Деякі спалили під час одного чи іншого погрому міста і досі не відбудували; ті, що вціліли, юрмилися вояками з залоги князя Тарлі. Брієнна з Подріком зазирнули до кожного, але в жодному не знайшли ані вільного ліжка.