— Не може того бути! — відповіла Брієнна. — Моя пані мертва!

— Смерть і гостьове право, — пробурмотіла Довготелеса Джейна Гедль, — нині вже не ті, що були. Ніхто на них більше не зважає.

Пані Серце-Камінь скинула каптура і розмотала шалик сірої вовни, що вкривав їй обличчя. Волосся вона мала сухе і крихке, біліше за кістку. Чоло мережилося сірим та зеленим, з бурими плямами гниття. Плоть обличчя, зораного борознами, висіла пошматованими смужками від очей до щелепи. У одних борознах загусла кров, у інших, глибших, виднілися кістки черепа.

«Обличчя, — подумала Брієнна. — Її обличчя було таке сильне та вродливе, шкіра — така м’яка та гладенька.»

— Пані Кетлін? — Очі налилися слізьми. — Казали… казали, що ви померли…

— Саме так, — відповів Торос Мирійський. — Фреї розпанахали їм горло від вуха до вуха. Коли ми знайшли пані коло річки, вони були мертві вже три дні. Гарвін благав мене подарувати їм цілунок життя, але минуло надто багато часу. Я не хотів цього робити, і тоді князь Берік приклав свої вуста замість мене, і вогонь життя перейшов від нього до них. І пані… підвелися. Хай боронить нас Господь Світла. Відтоді пані знову ходять цією землею.

«Невже я досі сплю? — спитала себе Брієнна. — Невже це нове жахіття, навіяне зубами Гризла?»

— Я ніколи не зраджувала мою пані. Скажіть їм. Присягаюся Седмицею. Присягаюся на мечі!

Істота, що колись була Кетлін Старк, знову схопилася за горло, затискаючи пальцями довгу жахливу рану на шиї, і вичавила з себе ще кілька хрипів.

— Слова — то вітер, — сказав північник Брієнні. — Пані кажуть, ти мусиш довести свою вірність.

— Як? — запитала Брієнна.

— Власним мечем. Його звуть Вірноприсяжець, чи не так? То покажи, яка ти вірна присязі, кажуть мосьпані.

— Чого пані бажають від мене?

— Вони бажають бачити свого сина живим. Або людей, що його вбили — мертвими, — відповів здоровань. — Вони бажають влаштувати гайворонню учту незгірш Червоного Весілля. З Фреїв та Болтонів. І ми згодуємо тих покидьків гайворонню, одного за одним, скількох пані забажають. А від тебе вони вимагають життя Хайме Ланістера.

«Хайме.» Ім’я різонуло, крутнулося ножем у животі.

— Пані Кетлін, я… ви не розумієте… Хайме, він… він врятував мене від зґвалтування Кровоблазнями, а потім повернувся, стрибнув у ведмежу яму битися проти звіра голіруч… присягаюся, він вже не той, яким був. Він послав мене по Сансу, щоб я вберегла її та захистила… і не брав участі у Червоному Весіллі…

Пальці пані Кетлін глибоко вп’ялися у плоть шиї. Холоднішим за лід потоком полилися торохтливі слова, покручені та придушені. Північанин переклав:

— Пані кажуть, ви маєте обирати. Беріть меча і вбийте Крулеріза. Або ходіть на шибеницю за зраду. Меч або зашморг, кажуть пані. Обирайте, кажуть пані. Обирайте!

Брієнна згадала свій сон, у якому вона чекала в батькових палатах на юного нареченого. Тоді, уві сні, вона відкусила собі язика. «І трохи не захлинулася кров’ю.» Вона глибоко вдихнула, судомлячись, і відповіла:

— Я не хочу обирати.

Настала довга тиша. Тоді пані Серце-Камінь заговорила знову. Цього разу Брієнна сама зрозуміла слова. Їх було лише два.

— Повісити всіх, — проскреготіла пані.

— Воля ваша, — відповів здоровань.

Брієнні знову сплутали мотузкою руки і повели геть із печери, кривою кам’янистою стежкою аж на поверхню. Нагорі, на Брієннин подив, панував ранок. Стовпи блідого вранішнього світла падали навскіс між дерев. «Стільки дерев. Вибирай, яке хочеш, — подумала вона. — Далеко ходити не доведеться.»

Справді, далеко її не повели. Під кривою вербою розбійники накинули зашморг їй на шию, щільно затягли і перекинули інший кінець мотузки через товсту гілку. Гайлові Добичу та Подрікові Пейну дісталися в’язи. Пан Гайл волав, що сам ладен убити Хайме Ланістера і хоч кого ще, але Хорт загилив йому по пиці й змусив замовкнути. Собачий шолом знову був у нього на голові.

— Якщо маєш гріхи — сповідати своїм богам — то зараз саме час.

— Подрік не заподіяв вам ніякої шкоди. Мій батько його викупить. Тарф кличуть сафіровим островом. Надішліть Подріка з моїми кістками до Надвечір’я, і матимете сафіри, срібло, що душі заманеться.

— Я хочу назад свою дружину та доньку, — мовив Хорт. — Поверне їх мені твій батько? Якщо ні, то хай гойдає себе сам. Малий згниє отут, поряд з тобою. А кістки твої згризуть вовки.

— То ти їх вішатимеш, Лиме? — покликав одноокий. — Чи забовкаєш до смерті?

Хорт вихопив кінець мотузки у чолов’яги, що його тримав.

— Ану подивимося, якого танку ти станцюєш, — мовив він і смикнув.

Брієнна відчула, як конопляна мотузка стискається, ріже шкіру, підсмикує вгору підборіддя. Пан Гайл шпетив розбійників з гідним подиву красномовством, але Подрік не казав ані слова. Він навіть не підняв очі, коли його ноги відірвалися від землі. «Якщо це знову сон, то час прокидатися. Якщо це насправді, то час помирати.» Очі не бачили нічого, крім Подріка, зашморгу на його тонкій шийці, ніг, що смикалися над землею. Брієнна розтулила рота. Подрік хвицяв ногами, хрипів у задусі, помирав. Брієнна відчайдушно всмоктала повітря попри мотузку, що душила їй горло. Ніколи ще вона не знала такого болю.

І заверещала слово. Одне-єдине.

Септа Моела була сива, аж біла шкиринда з гострим, наче сокира, обличчям і губами, скривленими у вічному несхваленні всього на світі. «Ставлю гроші, це одоробло досі має непорушену цноту, — подумала Серсея. — Хоча донині вона вже стала твердіша за виварену шкіру.» Септу супроводжували шестеро лицарів верховного горобця з веселковим мечем свого відродженого братства на гострокутних щитах.

— Септо. — Серсея сиділа попід Залізним Престолом, вбрана у зелений шовк та золоте мереживо. — Скажіть його пресвятості, що ми ним незадоволені. Він надто багато на себе бере.

На пальцях і в золотому волоссі королеви мерехтіли смарагди. Очі двору та міста були прикуті до неї. Всі вони зараз мали спостерігати справжню доньку князя Тайвина. Коли ця блазенська вистава нарешті скінчиться, всі до одного дізнаються, хто їхня справжня і єдина королева. «Та спершу треба станцювати і не пропустити жодного кроку.»

— Пані Маргерія є вірною та покірною дружиною мого сина, втіхою його життя і найближчою помічницею в усіх справах. Його пресвятість не мав жодного права та причини накладати руки на її високу особу і саджати її під варту разом з сестрами у перших, які теж любі нам та милі як найближчі родички. Вимагаю негайно їх звільнити!

Септа Моела навіть оком не змигнула.

— Слова вашої милості буде переказано їхній пресвятості верховному септонові. Прикро казати, але молода королева і панни її почту не будуть звільнені, доки і якщо їхню невинність не буде доведено.

— Невинність? Вам досить поглянути на їхні милі невинні личка, щоб усе зрозуміти.

— За милими личками часто-густо ховаються грішні серця.

З-за столу ради почувся голос князя Добромира.

— У якому злочині звинувачують цих юних дів, і хто саме?

Септа відповіла:

— Меггу Тирел та Елінору Тирел звинувачують у розпусті, перелюбстві та змові на державну зраду. Аллу Тирел звинувачують у приховуванні розпусти, якій вона стала свідком. У тому самому звинувачують і королеву Маргерію, а на додачу — в подружній невірності та державній зраді.

Серсея піднесла руку до грудей.

— Негайно кажіть, хто розповсюджує такі гидкі плітки про мою рідну невістку! Не вірю жодному слову. Мій син кохає пані Маргерію усім серцем, і вона ніколи б не насмілилася так жорстоко дурити його!

— Звинувачує їх власний надвірний лицар вашої милості. Пан Озней Кіптюг зізнався у тілесному зляганні з королевою самому верховному септонові перед вівтарем Вишнього Батька.

Гарис Звихт за столом ради зойкнув, великий маестер Пицель відвернувся. Повітря наповнилося гомоном та дзижчанням, наче тисячі ґедзів одночасно влетіли до престольної палати. Дехто з паній на галереї почали вислизати з приміщення; за ними потяглися купки дрібного панства та лицарів, що тинялися коло дверей палати. Золотаві нікого не тримали, але королева наказала панові Озфриду помічати, хто саме пішов. «Мить — і троянди Тирелів вже не пахкотять так солодко, еге ж?»