— Прийдемо. Але навіть там син Далли не перетвориться на плід Йолиного лона.

Семові знадобився час утямити, про що йдеться.

— Цього не… вона б нізащо… це напевно її синочок! Йоля б не поїхала зі Стіни без свого сина. Вона ж його так любить!

— Вона годувала обох, і полюбила теж обох, — відповів Аемон, — але по-різному. Жодна мати не любить своїх дітей однаково, навіть Вишня Мати в небесах. Певен, що Йоля не залишила свою дитину з доброї волі. Які погрози висловив князь-воєвода, які обіцянки — можу лише гадати… але без погроз і обіцянок не обійшлося.

— Ні… Ні, це якась помилка! Джон би ніколи…

— Так, Джон би ніколи. Це зробив князь-воєвода Сніговій. Іноді, Семе, втішного для всіх вибору не буває — а буває лише менш болісний за інший.

«Втішного для всіх вибору не буває.» Сем пригадав їхні з Йолею поневіряння: Крастерів Дитинець, загибель Старого Ведмедя, сніг, лід і морозні вітри, нескінченні дні піших блукань, упирі у Білодріві, Холоднорукий і крукове дерево, Стіну, Стіну, Стіну, Чорну Браму під землею. І заради чого? «Нема втішного вибору, і щасливого кінця теж не буде.»

Йому закортіло заридати з розпачу, завити, заквилити, затруситися, згорнутися тісним клубочком і скиглити відти леть чутно. «Він поміняв немовлят, — сказав він собі. — Поміняв одне на інше, щоб захистити малого принцика, відіслати його якнайдалі від багать пані Мелісандри, якнайдалі від її червоного бога. А якщо вона спалить Йолиного хлопчика, кому до того буде діло? Нікому, крім Йолі. Адже то лише Крастерів вилупок, вироджене від кровозмісу неподобство, зовсім не син Короля-за-Стіною. Він не годиться в заручники, не годиться в жертву… та ні для чого не годиться. Навіть імені не має.»

Втративши мову, хилитаючись та запинаючись, Сем вибрався на чардак, щоб проблюватися, але в череві вже геть нічого не лишилося. Впала ніч — дивна тиха ніч, якої вони не бачили вже багато днів. Море стояло чорне, мов скло. Веслярі відпочивали на лавах, один чи двоє спали просто на своїх місцях. Вітрила наповнював вітер; на півночі Сем навіть бачив розсип зірок та червоного блукальця, котрого вільний нарід кликав Злодієм. «То має бути моя зірка, — похнюпився Сем. — Я допоміг Джонові стати князем-воєводою і привів до нього Йолю з дитиною. Але щасливого кінця ніхто не побачить.»

— О, Смертяний! — з’явився поруч Дареон, гадки не маючи про Семові страждання. — Чудова нічка! Буває ж колись. Оно дивися: зірки визирають. Як пощастить, то й місяць побачимо. Найгірше вже, певно, позаду.

— Ні. — Сем витер носа і показав пухким пальцем на південь, на морок, що збирався на обрії. — Онде!

Щойно він вимовив слово, як блимнула блискавка — раптова, безгучна, сліпучо-яскрава. На пів-удару серця віддалені хмари, схожі на велетенські, не бачені в світі нагромадження гір, засяяли кольорами: червоним, жовтим, ліловим.

— Найгірше не позаду. Найгірше тільки починається, і щасливого кінця не буде.

— Ой божечки! — зареготав Дареон. — Хіба можна, Смертяний, жити на світі отаким боягузом?

Князь Тайвин в’їхав до міста верхи на огирі, у блиску полив’яного кармазинового обладунку, сяючи коштовними прикрасами та золотим карбом. А залишав його у високому возі, завішаному кармазиновими прапорами, у супроводі шести сестер-мовчальниць, яким доручили порати і берегти його кістки.

Обоз вийшов з Король-Берега крізь Божу Браму — ширшу та багатшу на пишні оздоби, ніж Левова. Хайме цей вибір здався невдалим. Батько його був левом — це знали усі — але навіть сам князь Тайвин ніколи не прикидався богом.

Поховальний караван князя Тайвина Ланістера оточувала почесна варта з п’яти десятків лицарів, на чиїх списах тріпотіли кармазинові прапорці. Одразу слідом за ними їхало панство заходу. Вітер смикав та розвівав прапори, змушував танцювати звірів та знаки на них. Трусячи ристю вздовж вервечки вершників, Хайме бачив вепрів, борсуків, жуків, зелену стрілу, червоного бика, схрещені галябарди, схрещені списи, лісового кота, суниці, жіночий рукав, чотири променясті сонця, поділені поздовж.

Князь Бракс мав на собі світло-сірий жупан з розрізами срібного альтембасу, а над серцем пришпилив застібку в вигляді аметистового однорога. Князь Яст убрався в панцир чорної криці з трьома левовими головами, карбованими на грудях. Ті чутки, що довго ходили про його смерть, судячи з обличчя, мали під собою підставу — поранення та полон лишили від колишнього воїна немічну тінь. Князь Відшиб переніс негаразди війни трохи краще і на вигляд був готовий до них повернутися. Бросквин носив кольори свого прізвища, Престер — горностаїв, Земледай — зелено-брунатні, але кожен накинувся киреєю кармазинового шовку на честь людини, яку вони проводжали в останню путь додому.

Позаду панства їхала сотня арбалетників та три сотні щитників; з їхніх плечей теж струменів ланістерівський кармазин. Хайме, єдиний у білому корзні та білому лускатому обладунку, почувався серед червоної річки незатишно і недоречно.

Слова його власного дядька теж не додали спокою.

— Пане Регіментарю, — сухо привітався пан Кеван, коли Хайме ристю під’їхав до голови поїзду. — Її милість має для мене якийсь останній наказ?

— Я тут не з наказу Серсеї. — Позаду повільно застукотів тулумбас, вибиваючи неквапний жалобний лад. «Смерть, — здавалося, проказував він, — смерть, смерть.» — Я приїхав попрощатися. Покійний був моїм батьком.

— Її теж.

— Я не Серсея. Я маю бороду, а вона — цицьки. Якщо ви й тоді нас не розрізните, дядечку, то порахуйте наші руки. Серсея має дві.

— Ви обоє маєте забагато смаку до блазнювання, — відповів дядько. — Звільніть мене від ваших дотепів, пане Регіментарю, я нині не в гуморі їх слухати.

— Воля ваша. — «Не так усе добре, як я сподівався.» — Серсея хотіла вас проводити, але має чимало нагальних справ.

Пан Кеван пирхнув.

— Ми всі маємо справи. До речі, про справи престолу. Як там ся має ваш король?

Сказано це було так, що скидалося на докір.

— Нівроку здоровий, — примирливо проказав Хайме. — Зранку при ньому Балон Лебедин. Добрий та відважний лицар.

— Колись при згадці про лицаря у білому корзні це розумілося саме собою.

«Братів і братчиків не обирають, — подумав Хайме. — Дали б мені дозвіл вибирати самотуж — я б вам зібрав таку Королегвардію, що про неї знову б заспівали пісень.» Але вголос не вимовив, бо відчув у власних словах щось жалюгідне. З вуст людини, відомої усім королівствам як Крулеріз, вони б пролунали порожніми вихваляннями. «Людини з гівном замість честі.» Все ж Хайме вирішив не перейматися — не на те він приїхав, щоб сперечатися з рідним дядьком.

— Пане дядьку, — мовив він, — вам варто укласти з Серсеєю мир.

— А ми воюємо? Мені досі ніхто не сказав.

Хайме не зважив на його злий жарт.

— Чвари між Ланістерами та Ланістерами вигідні лише ворогам нашого дому.

— Якщо між нами чиняться чвари, то не я їх почав. Серсея хоче правити? Гаразд, хай править. Влада у її руках. А я прошу лише дати мені спокій. Моє місце — у замку Даррі при моєму синові. Замок треба відновити, землі — засіяти та захистити. — Він видав короткий сміх, наче пес гавкнув. — І твоя сестра, до речі, не лишила мені жодних справ, до яких я б міг докласти рук. Чому б не подбати про весілля Ланселя? Наречена вже зачекалася, коли ми нарешті дістанемося того Даррі.

«Удовиця з Близнюків, пригадую.» Його брат у перших Лансель їхав за п’ять сажнів позаду. З запалими очима та сухим білим волоссям він здавався старшим за князя Яста. Хайме аж уявні пальці сіпалися, коли він його бачив… «розсувала ноги під Ланселем, Озмундом Кіптюгом… і хтозна — чи не під Місячком теж». Він намагався побалакати з Ланселем безліч разів, уже й лік втратив… але ніколи не знаходив його на самоті — якщо не поруч із батьком, то в розмові з якимось септоном. «Може, він і Кеванів син, та в жилах у нього — ріденьке молочко замість крові. Ні, Тиріон мені брехав — хотів лише дошкулити.»