Віктаріон чув крізь розчахнуте вікно пахощі моря, хоча у покої тхнуло іншим: вином, кров’ю, любощами. Холодне солоне повітря трохи прочистило йому голову.

— Ти про що?

Еурон обернувся до нього лицем, скрививши сині губи у слабку посмішечку.

— Що як ми у змозі літати? Усі ми. Як дізнатися, не стрибнувши з високої вежі? — У вікно увірвався вітер, поворушив соболину делію. Еуронова оголеність чомусь викликала тривожну огиду. — Адже ніхто не знає насправді, на що здатний, доки не наважиться стрибнути.

— Осьде вікно. Стрибай. — Віктаріонові почав уриватися терпець, ще й боліла поранена долоня. — Чого ти хочеш?

— Цілого світу. — У Еуроновому оці блимав вогонь. «У його усміхненому оці.» — Вип’єш вина князя Клепача? Немає трунку солодшого, ніж узятий у побитого ворога.

— Немає, — мовив Віктаріон, відводячи очі. — Прикрийся.

Еурон сів і накинувся делією, сховавши свої чоловічі місця.

— Я забув, що то за дріб’язковий і галасливий набрід — мої залізяни. Я їм дарую драконів, а вони волають про виноград.

— Виноград є справжнім. Виноград має солодкий сік, з нього роблять вино, і воно смакує людям. А з драконів людям що?

— Горе та руїна. — Вороняче Око сьорбнув зі срібного кухля. — Якось, брате, я тримав драконяче яйце ось у цій руці. Мирійський чаклун божився, що вилупить його, якщо я дам рік часу і стільки золота, скільки він попросить. Мені набридли побрехеньки, і я його зарізав. Дивлячись, як його власні тельбухи спливають між пальцями, чародій проказав: «Але ж рік іще не минув».

Еурон зареготав, потім додав:

— А Крагорн, до слова, помер.

— Хто?

— Хлопак, що дмухав у мій драконовий ріг. Коли маестер його розтяв, то знайшов легені зчорнілими на вугілля.

Віктаріона пересмикнуло.

— Покажи мені те драконяче яйце. Де воно?

— Якось був у чорному гуморі, то викинув у море, — знизав плечима Еурон. — Я тут подумав, що Читайло, певно, має рацію. Завеликий флот на такій відстані разом не втримається — надто далека подорож, надто багато небезпек. Дістатися Невільницької затоки, а потім повернутися мають надію лише найкращі мореплавці на найкращих кораблях. Залізний Флот.

«Залізний Флот належить мені» — подумав Віктаріон. Але нічого не сказав.

Вороняче Око наповнив два кухлі дивним чорним вином, що плинуло поволі, наче мед.

— Випиймо, брате. Скуштуй оцього, — мовив Еурон і простягнув одного кухля Віктаріонові.

Капітан узяв того кухля, якого брат йому не простягав, і підозріливо нюхнув. Зблизька трунок здавався радше синім, ніж чорним; густий, оліюватий, він смердів гнилою плоттю. Віктаріон спробував малий ковток і поспіхом виплюнув.

— Гидота. Отруїти мене схотів?

— Не отруїти, а пролупити тобі очі.

Еурон добряче хильнув з власного кухля і посміхнувся.

— «Вечірня тінь», вино чаклунів. Я натрапив на барильце, коли захопив такий собі галеас аж із Карфу, що віз гвоздику та мушкат, сорок сувоїв зеленого шовку і чотирьох ворожбитів, що розказали мені чудернацьку казку. Один насмілився погрожувати; я його вбив і згодував іншим трьом. Попервах вони не хотіли жерти плоть власного приятеля, та коли добре зголодніли, то роздумалися. Зрештою, люди — теж м’ясо.

«Балон був божевільний, Аерон — ще гірший, а Еурон — найбожевільніший з усіх.» Віктаріон вже відвертався, щоб піти, коли Вороняче Око вимовив:

— Король мусить мати дружину, щоб народила йому спадкоємців. Брате! Ти мені потрібен. Ти попливеш до Невільницької затоки? Привезеш мені звідти кохану наречену?

«Я колись теж мав кохану.» Руки Віктаріона стиснулися в кулаки, на підлогу впала крапля крові. «Згодувати б тебе крабам, побитого до крові й червоного м’яса. Так само, як її.»

— Ти маєш синів, — сказав він братові.

— Безрідних байстрюків, уроджених від хвойд і нікчемних скиглійок.

— Вони від твоєї плоті.

— Вміст мого нужника — теж від моєї плоті. Але на Морекамінному Престолі не місце помийній мерзоті — не кажучи вже про Залізний Престол. Ні, гідного спадкоємця мені народить інша жінка. Цілий світ здригнеться, брате, коли кракен одружиться з драконом.

— Яким іще драконом? — насупився Віктаріон.

— Останнім у її роді. Кажуть, найгарнішою жінкою в цілому світі. Волосся вона має сріблясто-золоте, очі — аметистові… але ти не маєш вірити мені на слово, брате. Пливи до Невільницької затоки, побач її красу на власні очі й привези назад до мене.

— З якого дива? — похмуро запитав Віктаріон.

— З братерської любові. З честі та обов’язку. З наказу твого короля. — Еурон пирхнув насмішкувато. — А понад усе — заради Морекамінного Престолу. Коли я заберу собі Залізний, цей стане твоїм. Ти станеш моїм наступником, як я став Балоновим… і одного дня твої законно уроджені сини сядуть на твій стіл після тебе.

«Мої законні сини.» Але щоб мати законного сина, спершу треба десь узяти дружину. Віктаріонові з дружинами не щастило. «Еуронові дарунки отруєно, — нагадав він собі, — та все ж таки…»

— Обирати тобі, брате. Жити робом або померти королем. Чи стане тобі духу полетіти? Ніколи не знатимеш, доки не стрибнеш.

Еуронове око насмішкувато блищало.

— А чи я не забагато в тебе прошу? Адже пливти ген за Валірію — справа небезпечна.

— Я поведу Залізний Флот до пекла, коли буде треба. — Віктаріон розтулив кулак і побачив червону скривавлену долоню. — А тим паче — до Невільницької затоки. Я знайду ту драконову дівку і привезу її назад.

«Але не тобі. Ти забрав у мене дружину і споганив її. А я заберу твою. Найпрекраснішу жінку в світі я візьму собі.»

Лани за мурами замку Даррі знову обробляли рільники. Спалене збіжжя заорали в землю; розвідники пана Аддама доповіли, що жінки у борознах висмикують бур’яни, а запряжка волів оре незворушену досі цілину на найближчому узліссі. Рільників охороняв десяток бородатих чолов’яг із сокирами в руках.

Коли Хайме та його військо наблизилися, всі люди до останнього потікали з нив до замку. Даррі зачинився перед ним, як раніше Гаренгол. «Отаке вітаннячко від родича.»

— Сурміть у ріг! — наказав він.

Пан Кенос із Кайсу відчепив від сідла Ріг Герока і випустив на волю його пісню. Чекаючи на відповідь замку, Хайме оглянув прапор брунатно-черлених кольорів над баштою-стрільницею свого брата у перших. Лансель поєднав у чвертях лева Ланістерів з орачем Даррі. Тут відчувалася дядькова рука — як і у виборі Ланселевої нареченої. Дім Даррі правив на цих землях, відколи андали здолали першолюдей. Певно ж, пан Кеван розумів, що синові легше буде облаштуватися, якщо селяни побачать у ньому продовження старого роду, володаря тутешнього краю за шлюбом, а не лише за королівським привілеєм. «Кеван мусить стати Томеновим Правицею. Гарис Звихт — жаба дурноголова, і моя сестра геть з’їхала з глузду, якщо гадає інакше.»

Замкові ворота повільно прочинилися.

— Братик не має досить місця, щоб оселити всередині тисячне військо, — мовив Хайме до Дужого Вепра. — Отаборимося попід західним муром. Межі табору обкопати ровом і поставити палісад. Цими краями досі никають зграї розбійників.

— Вони божевільні, якщо зважаться напасти на нашу потугу.

— Божевільні або зголоднілі до відчаю.

Хайме не хотів найменшого послаблення пильності, поки не знатиме достеменно, що тут за розбійники і яку вони мають силу.

— Рів і палісад, — повторив він, тоді дав остроги Гонорові й рушив до брами. Пан Дермот їхав поруч з королівськими левом та оленем, пан Гуго Ванс — з білим прапором Королегвардії. Рудому Ронетові Хайме доручив доправити Виліса Мандерлі до Дівоставу, щоб його пика більше не траплялася на очі.

Пія їхала разом зі зброєносцями Хайме на мерині, якого їй знайшов Пек.

— Та це не замок, а іграшка, — почув Хайме її слова.

«Вона не знала іншого дому, крім Гаренголу, — зрозумів він. — Тепер будь-який замок на Вестеросі видасться їй невеличким. За винятком хіба що Кастерлі-на-Скелі.»

Джосмин Пекледон саме казав уголос те саме: