Тим часом на помості Еурон відштовхнув свою хвойду і видерся на стіл. Капітани почали гатити кухлями та тупотіти ногами.

— Еурон! — волали вони. — Еурон! Еурон! ЕУРОН!

Віктаріонові здалося, що він знову на король-вічі.

— Я присягнувся подарувати вам Вестерос, — мовив Вороняче Око, дочекавшись тиші, — і ось передобідок. Головну страву, щоправда, ще не спечено… але й цього вечора ми побенкетуємо нівроку!

Смолоскипи уздовж стін яскраво палали; в колі гарячого світла жевріли холодним світлом сині вуста і блакитні очі.

— Що кракен ухопив, те вже не пускає. Колись ці острови були наші. Тепер вони знову повернулися до нас… але потрібні сильні руки, щоб їх утримати. А тому підведіться, пане Харрасе Харло, князю на Сірощиті.

Тримаючи руку на маківці Присмерку з місячним каменем, з місця підвівся Лицар.

— Підведіться, Андріку Несміянцю, князю на Південь-Щиті.

Андрік відштовхнув своїх жінок і зіп’явся на ноги, наче скеля, що зненацька постала з моря.

— Підведіться, Мароне Вольмарку, князю на Зеленощиті.

Вольмарк — безбородий юнак шістнадцяти років — підвівся, вагаючись. На вигляд він міг князювати хіба що над зайцями.

— І наостанок… підведіться, Нуте Голію, князю на Дубощиті.

У Нута в очах з’явилася осторога — мабуть, злякався, чи не став метою якогось жорстокого жарту.

— Князю? — кавкнув він.

Віктаріон чекав, що Вороняче Око роздасть княжі титули власним посіпакам — Кам’яному Кулакові, Рудому Весляреві, Ліворукому Лукасові Кидю. «Король мусить бути щедрим, роздавати дарунки з обох рук» — намагався він себе переконати, але інший голос шепотів йому: «Еуронові дарунки отруєно». Віктаріон трохи покрутив думку в голові й раптом усе зрозумів. «Лицар був наказним спадкоємцем Читайла. Андрік Несміянець — міцною правицею Дунстана Трима. Вольмарк іще шмаркач, але від матері має в жилах кров Чорного Гарена. А Голій…»

Віктаріон ухопив Голія за передпліччя і засичав:

— Відмовся!

Нут скоса зиркнув на нього, як на божевільного.

— Відмовитися? Від власного панства-господарства? І хто зробить мене князем навзамін? Ви?

Нут вивільнив руку і став, купаючись у вітальному галасі. «І ось він краде моїх людей» — подумав Віктаріон.

Король Еурон покликав до пані Клепач по новий кухоль вина і високо здійняв його над головою.

— Капітани й королі! Піднімімо келихи за князів на Чотирьох Щитах!

Віктаріон випив із рештою. «Нема вина солодшого, ніж забране у ворога.» Колись йому таке сказали — може, батько, а може, брат Балон. «Одного дня я вип’ю твоє вино, Вороняче Око. І заберу в тебе все, що любе й миле душі твоїй.» Але хіба Еурон мав за душею щось любе й миле?

— Назавтра готуймося випливати, — казав тим часом король. — Наповнимо барила джерельною водою, зберемо кожен мішок зерна і діжку солонини, стільки кіз та овець, скільки зможемо везти. Ті поранені, що зможуть тягти весла — хай тягнуть. Решта лишиться тут — захищати острови для нових князів. Торвольд і Рудий Весляр скоро повернуться з харчами. Наші чардаки дорогою на схід смердітимуть свиньми та курми, зате повернемося ми з драконами!

— Коли? — Голос належав князеві Родріку. — Коли ми повернемося, ваша милосте? За рік? За три? За п’ять? Ваші дракони — за півсвіту звідси, а на нас насувається осінь.

Читайло виступив наперед, наче зловісний пророк майбутнього лиха.

— Рожвинову протоку стережуть галери. Дорнійський берег — сухий та безплідний, дві тисячі верст водокрутів, скель та схованих заток, де й безпечної висадки не знайдеш. Далі чекають Пороги зі штормами та гніздами лисенійських і мирійських піратів. Якщо вітрила наставить тисяча кораблів, хай три сотні досягне того берега вузького моря… а що далі? В Лисі нам будуть не раді, у Волантисі теж. Де ви знайдете свіжу воду, харчі? Перший шторм розкидає нас половиною світу.

Усмішка заграла на синіх вустах Еурона.

— Я і є шторм, пане князю. Перший і останній. Я водив «Тишу» в дальші подорожі, ніж ця, і далеко небезпечніші. Хіба ви забули? Я плавав крізь Димливе море і бачив Валірію!

Кожен знав, що Валірією досі правило Лихо. Саме море там кипіло і диміло, а землею блукали страшні гемони. Казали, що мореплавець, який хоча б здалеку побачить вогняні гори Валірії над морськими хвилями, невдовзі помре жахливою смертю. Але Вороняче Око був там і повернувся.

— Справді? — спитав Читайло дуже тихо.

Синя Еуронова усмішка згасла.

— Читайле, — відповів він посеред мовчання, — ти б краще знав свої книжки, а в інші справи носа не пхав.

Віктаріон відчув у палаті неспокій і рішуче зіп’явся на ноги.

— Брате! — загув він могутнім голосом. — Ти не відповів на запитання князя Харло.

Еурон здвигнув плечима.

— Ціни на рабів зростають. Ми продамо наших у Лисі та Волантисі. Цього і тутешньої здобичі вистачить, щоб купити харчів у дорогу.

— То ми вже докотилися до работоргівлі? — запитав Читайло. — І заради чого? Заради драконів, яких ніхто з присутніх не бачив? Тепер ми мусимо ганятися за вигадками п’яних жеглярів аж до дальніх кінців землі?

Присутні забурмотіли і закивали головами, погоджуючись.

— Невільницька затока надто далеко! — вигукнув Ральф Перебийнога.

— І надто близько до Валірії! — заволав Квелон Покір.

Фралег Могутній додав:

— А Вирій поруч. Пошукаймо драконів тут! Тих, які, мов сонце, золотії!

Алвин Гострун мовив:

— На дідька нам пливти світ за очі, коли Мандер просто перед нами?

Рудий Ральф Мурованець скочив на ноги.

— Староград багатший, а Вертоград — іще багатший! Рожвинові кораблі швендяють світами. Варто лишень руку простягти — і найсолодший плід Вестеросу наш!

— Плід?! — Око короля здавалося радше чорним, ніж синім. — Лише боягуз стане красти плоди, коли можна захопити цілий сад!

— Та це ж сад і є! Хай квітне Вертоград під нашою рукою! — гукнув Рудий Ральф, і люди підхопили його заклик.

Вороняче Око мовчки слухав, як вирує людське море навколо нього. А тоді зіскочив зі столу, вхопив свою хвойду за руку і витяг із палати геть.

«Утік, як побитий собака.» Зненацька — лише за кілька хвилин — Еуронова дупа загрозливо захиталася на Морекамінному Престолі. «Залізяни не підуть за ним у Невільницьку затоку. Може, не такі з них дурні пси, як я боявся.» Думка була втішна, і Віктаріонові закортіло її запити. Він перехилив кухоль разом з Голієм — показати, що не заздрить його новому можновладству, хай навіть подарованому з Еуронової руки.

Ззовні вже сідало сонце. За стінами збиралася пітьма, зате всередині тьмяним жовтим сяйвом світили смолоскипи, і дим від них купчився під кроквами сірою хмарою. П’яні залізняки завели танок пальців. Ліворукому Лукасу Кидю раптом глянулася одна з доньок князя Клепача, і він узяв її тут-таки просто на столі під лемент її сестер.

Віктаріон відчув, як хтось торкнувся його плеча. Позаду нього стояв один з Еуронових байстрюків-мішанців — хлопчина років десяти з кучерявим, наче вовна, волоссям і шкірою кольору темного болота.

— Батько бажають говорити з вами.

Віктаріон непевно зіп’явся на ноги. Він був чималенький на зріст, дебелий, широкий у раменах, і вина вміщував теж чимало — але цього вечора випив трохи забагато. «Я власноруч забив її на смерть, — подумав він, — але спершу її вбив Вороняче Око — ще тоді, коли встромився їй між ніг. Я вже не мав вибору.»

Капітан рушив за байстрюком з палати — гвинтовими кам’яними сходами нагору. Гармидер і веселощі потроху спадали, поки не лишилося саме тільки тихе човгання чобіт на камені.

Вороняче Око забрав собі опочивальню князя Клепача разом з його дочкою-байстрючкою. Коли Віктаріон увійшов, дівчина лежала на ліжку голісінька, розкидавши руки й ноги, і тихенько похропувала. Еурон стояв коло вікна, сьорбаючи зі срібного кухля. На ньому була накинута соболина делія, забрана в Чорноплива, червона латка на оці… та більше нічого.

— Коли я був малий, то бачив уві сні, що літаю, — повідомив він. — Та коли прокидався, то вже не міг відірватися від землі… принаймні так казав мені маестер. Але раптом він помилявся?