Моляндер побачив його і скинувся сердито:

— Ходи звідси до біса, ниций дупаку! Тобі тут не раді!

Алерас поклав йому на плече руку, заспокоюючи. Армен насупив брови.

— Ясний пане Лео… хіба вам не заборонено залишати Цитадель упродовж…

— …іще трьох днів? — Лео здвигнув плечима. — Перестан каже, що світ нараховує сорок тисяч років віку. Молос твердить, що п’ятсот тисяч. То що таке три дні, га? Ну ж бо, я питаю!

Навколо стояло з десяток столів, але Лео сів, не прохаючи дозволу, просто до їхнього.

— Ану, Стрибунцю, пригости мене вертоградським золотим, і тоді я не розповім батькові про твою здравицю. Черепки змовилися проти мене у «Картатій згубі», а останнього оленя я процвиндрив на вечерю. Молочне порося у сливовій підливці, набите каштанами та білими грибами. Не сидіти ж людині голодною. А ви чим пригощалися, панове товариство?

— Бараниною, — буркнув Моляндер, вочевидь не радий спогадові. — Поділили варений баранячий окіст.

— Поживна страва, жодного сумніву. — Лео обернувся до Алераса. — Княжому синові, Сфінксе, пасує щедрість. Я так розумію, ти отримав мідну ланку. Охоче за неї вип’ю.

Алерас лагідно посміхнувся у відповідь.

— Я пригощаю тільки друзів. І зовсім я ніякий не княжий син — я тобі вже казав. Моя мати була з купців.

Очі Лео мали горіхове забарвлення і яскраво палали від вина та злостивої вдачі.

— Твоя мати була мавпа з Літніх островів! Дорнійці уграють що завгодно, аби воно мало дірку між ніг. Та я не хочу тебе образити — хай ти бурий, як горіх, зате хоч купелі не цураєшся. Не те що наш плямистий свинопас.

І Лео махнув рукою в бік Баша.

«От би врізати йому кухлем по зубах — так би половина й вилетіла» — подумав Баш. Про Плямистого Баша-свинопаса оповідалися тисячі захопливих, брутальних та сороміцьких казок; то був пустоголовий, але добросердий вахлак, якому завжди чомусь щастило перемогти жирних паничів, марнославних лицарів і пихатих септонів. Тупість його несамохіть оберталася хитромудрістю, і кожна казка кінчалася тим, що Плямистий Баш опинявся або на панському престолі, або у ліжку лицаревої дочки. Але то були казки; у справжньому світі на свинопасів чекала не така захоплива доля. Нерідко Башеві спадало на думку, що мати назвала його цим іменем з ненависті, а не з любові.

Алерас уже не посміхався.

— Тобі доведеться вибачитися.

— Та невже? — відповів Лео. — Де ж вибачатися, коли горлянка геть пересохла?…

— Ти соромиш свій високий рід кожним словом, — мовив Алерас. — І Цитадель теж. Тим, що перебуваєш серед нас.

— Та знаю я! От і пригости мене вином, щоб потопити мій сором.

На це Моляндер відповів:

— От би тобі язика вирвати аж до кореня!

— Справді? А як я тоді вам розкажу про драконів? — Лео знову здвигнув плечима. — Між тим купець не брехав. Дочка Навіженого Короля жива, ще й налупила собі трьох драконів.

— Трьох?! — вразився Рун.

Лео поплескав його по руці.

— Більше за двох, менше за чотирьох. На твоєму місці я б зараз не зазіхав на золоту ланку.

— Ану дай йому спокій! — застеріг Моляндер.

— Ти ба, який шляхетний Стрибунець! Ну, воля твоя. Тим часом кожен жегляр з кожного корабля, що проминав Карф хоча б за кількасот верст, без упину торочить про тих драконів. Дехто навіть розказує, що бачив їх на власні очі. А Маг, до речі, схильний їм вірити.

Армен несхвально закопилив губи.

— Дарма Марвин їм вірить. Ось архімаестер Перестан його віри не схвалює.

— Архімаестер Риам теж, — додав Рун.

Лео позіхнув.

— Море мокре, сонце жарке, а звірятка у звіринці не люблять вовкодава.

Башеві вже обридли знущальні прізвиська, які Лео давав усім і кожному. Та все ж він не міг заперечувати, що Марвин скидався радше на вовчура, ніж на маестра — ось зараз ухопить щелепами і порве навпіл. Маг не був схожий на більшість інших маестрів. Люди казали: він водить дружбу зі шльондрами та мандрівними чаклунами, балакає до волохатих ібенійців та чорних, як смола, літньоостров’ян їхніми власними мовами, приносить жертви чудернацьким богам у маленьких жеглярських храмах біля корабелень. Його бачили у нижньому місті у найгірших щурячих кишлах та поганючих бурдеях, де він про щось змовлявся з мартоплясами, співцями, сердюками і навіть жебраками. Дехто твердив, що одного разу він забив людину до смерті голіруч, власними кулаками.

Коли Марвин повернувся до Старограду після восьми років подорожей сходом, де змальовував на мапи віддалені землі, шукав загублені книжки та вчився у химородників і тінев’язів, В’їдливий Ваелин дав йому прізвисько «Марвин Маг», яке, на розпач і роздратування того ж таки Ваелина, вмить підхопив увесь Староград. «Залиш чарослови та молитви жерцям і септонам, а розум застосуй до наук, на які людина може покластися напевне» — порадив якось Башеві архімаестер Риам, але ж перстень, берло і личина Риама були з жовтого золота, а на маестерському ланцюгу бракувало ланки валірійського булату.

Армен зверхньо зиркнув на Лео, погордливо задерши носа. Носа він мав для такої справи саме годящого: довгого, тонкого та гострого.

— Архімаестер Марвин вірить у багато чудернацьких речей, — мовив він, — та доказів існування драконів має не більше за Моляндера. То лише жеглярські теревені.

— Помиляєшся! — заперечив Лео. — У Марвинових покоях горить скляна свічка.

На освітленій смолоскипами терасі запанувала тиша. Армен зітхнув і захитав головою. Моляндер зареготав. Сфінкс наставив на Лео погляд великих чорних очей. Лише Рун, здавалося, не зрозумів, про що йдеться.

Баш знав про скляні свічки, але ніколи не бачив, щоб вони горіли. Ті свічки складали одну з найгірше прихованих таємниць Цитаделі. Казали, що їх привезли до Старограду ще з Валірії, років за тисячу перед Лихом. Баш чув, що загалом свічок було чотири: одна зелена і три чорні, усі високі та покручені.

— Що воно таке — оті скляні свічки? — запитав Рун.

Армен-підмаестер прочистив горлянку.

— В ніч перед складанням обітниць підмаестер повинен відстояти всенощну в підземеллі. Йому не дозволено мати при собі ані ліхтаря, ані смолоскипа, ба навіть свічки… за винятком свічки з обсидіану. Ніч повинна минути у темряві… якщо підмаестер не зможе запалити ту свічку. Дехто навіть намагається — уперті дурні, котрі вивчали оті так звані вищі таїнства. Часто вони ріжуть собі пальці, бо ребра скляних свічок гострі, мов бритви. А тоді зі скривавленими руками мусять чекати світанку, згадуючи свою поразку. Розумніші просто лягають спати або ж усеньку ніч моляться… та щороку знаходиться кількоро, яким кортить спробувати.

— Так-так. — Баш чув такі оповідки. — Але ж який зиск зі свічки, що не кидає світла?

— Це нам наука, — пояснив Армен, — останнє напуття від Цитаделі тим, хто готується вдягти маестерські ланцюги. Скляна свічка має позначати правду та вченість — рідкісні, прекрасні та крихкі речі. Свічка мусить нагадувати нам, що маестер кидає світло усюди, де служить, а гострота її ребер — про небезпеку, яку подеколи несе у собі знання. Буває, якийсь мудрагель домудрується, що з нього пиха так і лізе, але маестер завжди мусить лишатися сумирним слугою вченості. Скляна свічка нагадує нам і про це. Вже проказавши обітниці, вдягнувши ланцюга і рушивши до місця служби, маестер завжди згадуватиме пітьму в ніч своєї всенощної, яку він не зміг розвіяти світлом від скляної свічки, хай як тяжко намагався… бо навіть маючи вченість, деякі речі зробити однак неможливо.

Лео Ледащо вибухнув реготом.

— Це тобі неможливо! То й не диво. А я на власні очі бачив, як свічка горіла.

— Ти бачив свічку, яка горіла, хто б сумнівався, — погодився Армен. — Можливо, свічку чорного воску.

— Мені краще знати, що я бачив. Світло її було чудернацько яскраве — яскравіше за воскові чи лойові. Тіні від неї падали дивні, а полум’я зовсім не миготіло, навіть коли з дверей позаду мене відчувся протяг.

Армен склав руки на грудях.

— Обсидіан горіти не може!

— Драконоскло, — мовив Баш. — Простолюддя зве його драконосклом.