Чомусь це здалося йому важливим.

— Так, зве, — поміркував уголос Алерас-Сфінкс, — а якщо в світі ще й відродилися живі дракони…

— Дракони, а до них чимало темнішого, — поважно кивнув Лео. — Хай сірі вівці заплющують очі, але вовкодав не спить і правду бачить. Пробуджуються старі сили. Ворушаться тіні. Скоро на нас чекає вік великих чудес і страхіть, вік богів та звитяжців.

Лео випростався, потягнувся, вишкіряючись своєю лінькуватою посмішкою.

— А за таке незле б іще по кухлику, га?

— Нам уже досить, — мовив Армен. — Не зчуєшся, як ранок настане. А зранку архімаестер Еброз читатиме про властивості сечі. Хто має намір викувати собі срібну ланку, тому не варто пропускати.

— Хто б я був, якби завадив вам куштувати сцяки! — зауважив Лео. — Що до мене, я віддаю перевагу вертоградському золотому.

— Між балачками з тобою і питтям сцяк я без вагань виберу сцяки. — Моляндер штовхнувся і підвівся з-за столу. — Ходімо, Руне!

Сфінкс сягнув по сагайдака.

— І я до ліжечка. От би наснилося кілька драконів та скляних свічок!

— Що, всі тікаєте? — Лео здвигнув плечима. — Ну хоч Руженка лишається. Чи не піти збудити нашу соковиту пампушечку та не зробити з неї жінку?

Алерас помітив вираз на Башевому обличчі й поспіхом додав:

— Та в нього мідяка на кухоль вина катма — де йому взяти цілого дракона на дівчину?

— Так отож, — погодився Моляндер. — Та й щоб когось жінкою зробити, треба найперше самому чоловіком бути. Ходімо з нами, Баше. Старий Вальграв прокинеться, щойно сонце зійде, а без твоєї допомоги і нужника не знайде.

«Еге ж, без мене геть нічого не може, а сам, певно, не згадає сьогодні, хто я такий.» Архімаестер Вальграв легко розрізняв кожного крука від решти, але людям дати ради не вмів. Бувало, днями вважав Баша кимось на ім’я Кресен.

— Та ні, — відповів Баш приятелям, — я ще посиджу.

Ранок іще не зайнявся — ще лишалося трохи часу. Алхімік ще може з’явитися, і Баш твердо налаштувався зустріти його тут.

— Воля твоя, — стенув плечима Армен.

Алерас кинув на Баша довгий погляд, закинув лука на тендітне плече і рушив за іншими до мосту. Моляндер геть упився і мусив триматися за Рунове плече, щоб не впасти. До Цитаделі прямим летом крука було зовсім недалечко — та на жаль, жоден з них не був круком, зате Староград являв із себе неймовірну плутанину провулків, перехресть, сплетінь, вузьких і кривих задніх вуличок.

— Обережно! — почув Баш слова Армена з річкового туману, що ковтнув усіх чотирьох. — Ніч нині вогка, на каменях слизько.

Після зникнення решти товариства Лео Ледащо роздивився Баша через стіл, кисло кривлячись.

— От лишенько… Сфінкс утік з усім своїм сріблом, а мені лишив Плямистого Баша-свинопаса. — Він потягнувся, позіхнув на все горло. — Ану скажи мені, май ласку: як там ся має наша чарівна крихітка Руженка, га?

— Спить, — буркнув Баш.

— Мабуть, гола-голісінька, — вишкірився Лео. — А чи справді вона варта дракона, як гадаєш? Може, одного дня дізнаюся.

Баш завважив за розумне нічого не відповідати. Утім, Лео відповіді не просив.

— Гадаю, щойно я зірву їй цноту — ціна негайно впаде до такої, що й свинопаси зможуть її грати аж досхочу. Отоді матимеш до мене дяку.

«Диви, щоб я тебе спершу не вбив» — подумав про себе Баш, та не мав у голові стільки хмелю, щоб отак раптом викинути власне життя на смітник. Лео навчався вояцької науки, славився вбивчою майстерністю з тонким клинком бравів і кинджалом у руках. Та навіть якби Баш якимось дивом його подолав, то поклав би тим самим власну голову на колоду, бо на відміну від Баша Лео мав, окрім імені, ще й прізвище… і прізвище те було — Тирел. Батьком Лео був пан Морин Тирел, тисяцький міської варти Старограду, братом у перших — Мейс Тирел, князь на Вирії та Оборонець Півдня. Сам Староградський Старий — князь Лейтон у Вишестражі, що поміж інших численних титулів величався «Покровителем Цитаделі» — присягав домові Тирел як значковий слуга.

«Та нехай плеще язиком, не зважай, — сказав сам собі Баш. — То він так хоче мені дошкулити.»

На сході почала світлішати імла. «Світанок» — зрозумів Баш. Ось уже й світанок… а де ж алхімік? Він не знав, сміятися йому чи плакати. «А чи лишусь я злодієм, якщо усе покладу назад, і ніхто не дізнається?» На це питання він не знав відповіді — так само, як і на ті, що колись йому ставили Еброз та Ваелин.

Коли Баш зіп’явся з лави на рівні ноги, страхолюдно міцний сидр зненацька весь одразу вдарив йому в голову, аж довелося спертися долонею на стіл.

— Дай Руженці спокій, — замість прощання вимовив він. — Викинь дівчину з голови… бо ще відріжу її тобі, отоді начувайся!

Лео Тирел відкинув з ока пасмо волосся.

— Я не б’юся у двобоях зі шмаркачами-свинопасами. Іди собі геть.

Баш обернувся і перетнув терасу. Підбори застукотіли дошками старого мосту, добряче побитими водою та вітрами. Поки він досягнув протилежного берега, східний небокрай вже зарожевів.

«Світ навколо такий великий, — казав він собі. — От куплю собі й справді того віслюка, то зможу блукати гостинцями і узбіччями Семицарства. Ставитиму простолюдцям п’явок, вибиратиму з волосся ковтуни. А чи винаймуся на якийсь корабель, тягатиму весло, попливу до Карфу при Нефритовій Брамі й сам побачу тих клятих драконів. Нащо мені вертатися до старого Вальграва та його круків?»

І все ж ноги якось самі собою понесли Баша до Цитаделі.

Коли перший промінь сонячного світла вирвався з хмарної запони на сході, у Жеглярському Септі при порті залунав вранішній передзвін. За мить приєднався Княжий Септ, тоді Сім Каплиць у садах за Медовухою, а тоді нарешті Зоряний Септ, де тисячу років сидів на святім престолі верховний септон, перш ніж Аегон висадився при майбутньому Король-Березі. Музика вийшла гучна і потужна, та не така солодка, як спів одного малого соловейка.

За передзвоном Баш почув ще й переспів: то щоранку з першим світлом коло свого небагатого храму при корабельнях збиралися вітати схід сонця червоні жерці — адже ніч темна і повна жахіть. Баш чув, як вони вигукують ті слова по сто разів, закликаючи свого бога Ра-Гльора врятувати їх від пітьми. Самому Башеві божої ласки цілком вистачало від Седмиці, але він чув, що Станіс Баратеон тепер молиться та вклоняється перед ніч-ватрою і навіть замінив вінчаного короною оленя на своєму прапорі вогняним серцем Ра-Гльора. «От сяде він на Залізний Престол, то всім нам доведеться навчитися співати того самого, що голосять червоні жерці» — подумав собі Баш. Але так навряд чи мало статися — Тайвин Ланістер ущент розбив Станіса та його Ра-Гльора на Чорноводі, а скоро прикінчить зовсім і виставить голову Баратеона-самозванця на шпичці над брамою Король-Берега.

Нічні тумани танули і зникали, Староград навколо набував обрисів, виникав, наче примара, з досвітнього мороку. Баш ніколи не бачив Король-Берега, проте знав, що будинки там були головне мазані чи складені з колод, вулиці — земляні, дахи солом’яні. А Староград будувався з каміння, і стогни його було вимощено бруківкою аж до найпоганючіших провулків. Ніколи місто не бувало гарніше, ніж на світанку. На захід від Медовухи уздовж берега шикувалися, наче палаци вельмож, кам’яниці цехових зібрань. Угору річкою і обабіч неї здіймалися бані та вежі Цитаделі, з’єднані кам’яними мостами, просто на яких стояли будинки та палати. Униз за течією, нижче від мурів чорного мармуру та вигнутих вікон Зоряного Септу, купчилися помешкання благочестивих панотців, схожі на дітей коло ніг старої вдовиці.

А далі, де Медовуха вливалася широким гирлом до протоки Шемріт-Саги, поставав Вишестраж. Вказівні вогні на велетенській вежі яскраво блищали проти світанкового неба, а тінь, що починалася аж від стрімчаків Лупацького острову, де саме і стояла вежа, різала місто, наче меч. Старожили Старограду легко розрізняли годину дня за тим, куди падала тінь. Дехто казав, що з вершини Вишестражу видно усе аж до Стіни. Напевне, саме тому князь Лейтон не сходив звідти вже більше як десятиріччя, вважаючи за доцільніше правити своїм містом з-попід хмар.