— Я попередив Чорноструга! Я сказав, що як замок не здасться, я повішу Едмура! Навмисне збудував оцю шибеницю, щоб показати йому: пан Риман Фрей не кидається порожніми погрозами. У Морестражі мій син Вальдер так само вчинив з Патреком Малістером, і князь Язон схилив коліна, але… але Чорноструг лишився непохитним. Він відмовився, тож я…

— …тож ви повісили князя Едмура?

Риман Фрей збуряковів лицем.

— Мій пан дідусь наказали… якби ми його повісили, мосьпане, нам би не лишилося заручника! Невже ви не подумали?

— Тільки дурень кидається погрозами, яких не здатен здійснити. Наприклад, якби я погрожував ударити вас, якщо ви не стулите пельку, а ви б насмілилися далі бовкати язиком, що б я зробив, на вашу думку?

— Любий пане, ви не розумієте…

Хайме навідліг ударив його по пиці тилом золотої долоні. Пан Риман запнувся і хитнувся назад, у обійми своєї хвойди.

— У вас, пане Римане, дубова голова, і шия теж товста, як дуб. Пане Ілине! Скільки ударів вам знадобиться, щоб прорубати отаку шию?

Пан Ілин приклав до носа один-єдиний палець.

Хайме засміявся.

— Порожні вихваляння! Я ставлю на три.

Риман Фрей впав на коліна.

— Я ж нічого не зробив…

— …лише пив і шльондрав. Це мені відомо.

— Я є спадкоємцем Переїзду. Ви не можете…

— Я вас попередив про зайві балачки.

«П’яниця, йолоп і боягуз. Князеві Вальдеру краще пережити цього бевзя, інакше Фреям край.»

— Вас відпущено, пане.

— Відпущено?!

— Ви мене чули. Забирайтеся.

— Але… куди мені подітися?

— Додому чи до пекла — на ваш смак. Коли зійде сонце, щоб вас у таборі не було. Свою королеву хвойд можете забрати, але її корону — ні.

Хайме обернувся від пана Римана до його сина.

— Едвине, віддаю вам провід над військом вашого батька. Сподіваюся, ви не перевершите його тупістю.

— Це, мосьпане, було б важкувато.

— Надішліть звістку князеві Вальдеру. Корона вимагає усіх бранців, яких він забрав у полон. — Хайме махнув золотою рукою. — Гей, пане Лайле! Приведіть його.

Едмур Таллі впав долілиць на помості просто там, де клинок пана Ілина розсік мотузку навпіл. Шмат її завдовшки у стопу ще теліпався з зашморгу на шиї. Дужий Вепр ухопив кінця і підсмикнув бранця на ноги.

— Де собака людям друг, а у мене — риба-пструг! — гигикнув він. — Бачили колись таку кумедію?

Фреї розступилися, дали дорогу. Попід помостом скупчилася юрба, серед якої виднілося з десяток табірних дівок різних ступенів розхристаності. Хайме помітив чоловічка з цимбалами.

— Гей, співцю! Ти. Ходи зі мною.

Чоловічок зняв шапку.

— Слухаю волю пана Регіментаря.

Жоден не зронив ані слова, поки товариство поверталося до порому. Співець пана Римана трусив слідом. Коли вони відштовхнулися від землі і пустилися водою до південного берега Перекату, Едмур Таллі схопив Хайме попід лікоть.

— Чому?

«Бо Ланістери завжди платять борги, — подумки відповів Хайме, — а в мене, крім тебе, інших монет не лишилося.»

— Вважайте це за весільний подарунок.

Едмур вирячив на нього сторожкі очі.

— Весільний… подарунок?

— Мені казали, ваша дружина гарненька на вроду. Та хіба може бути інакше? Бо чого б ви бавилися з нею в ліжку в ту саму хвилину, коли вашу сестру і вашого короля жорстоко вбивали?

— Я нічого не знав. — Едмур облизнув потріскані губи. — Ззовні опочивальні грали скрипки…

— Та й пані Рослін трохи відволікала увагу, еге ж?

— Вона… її примусили, князь Вальдер і решта… Рослін не хотіла, вона плакала, та я думав…

— Що вона плаче, побачивши ваше могутнє знаряддя у всій красі? О так, певен, кожна жінка заплакала б.

— Вона носить мою дитину.

«Ні, — подумав Хайме, — вона вирощує в череві твою смерть.» Діставшись шатра, він відпустив Дужого Вепра та пана Ілина, але співцеві наказав лишитися.

— Невдовзі мені знадобиться пісня, — мовив Хайме до чолов’яги. — Левку, приготуй гостеві води для купелі. Піє, знайди йому чистий одяг. Без жодного лева, якщо твоя ласка. Пеку, налий вина князеві Таллі. Ви голодні, мосьпане?

Едмур кивнув, досі сторожко нашорошений.

Поки Таллі мився у купелі, Хайме всівся на ослоні. Бруд сходив з бранця чорними хмарами.

— Щойно ви попоїсте, мої люди супроводять вас до Водоплину. Те, що станеться далі, залежить від вас.

— Тобто?

— Ваш дядько вже старий. Відважний воїн, так, але життя його на схилі літ. Він не має ані дружини, щоб за ним сумувала, ані дітей — плекати і захищати. Загинути, вкривши себе славою — про більше Чорноструг не мріє. Але ж вам, Едмуре, ще жити й жити. І саме ви — голова дому Таллі, не він. Ваш дядько служить з вашої ласки. Доля Водоплину — в ваших руках.

Едмур вирячив на нього очі.

— Доля Водоплину?…

— Здайте замок, і ніхто не загине. Ваші селяни зможуть піти з миром або лишитися служити князеві Емону. Панові Бріндену буде дозволено вдягти чорне, як і всім воякам залоги, хто забажає піти з ним. Вам також, якщо Стіна вам до смаку. Якщо ж ні, можете поїхати до Кастерлі-на-Скелі як мій бранець. Там вам нададуть усі вигоди та гостинність, що личить заручникові такого високого стану. Коли захочете, ваша дружина приєднається до вас. Якщо в неї народиться хлопчик, його виховають у Кастерлі-на-Скелі джурою і зброєносцем, а коли він вислужить лицарство, дадуть якусь землю в маєтність. Якщо ж Рослін подарує вам доньку, обіцяю подбати про належний посаг, коли їй настане час виходити заміж. Ви самі зможете отримати пробачення, коли війна скінчиться. Для цього вам досить лише здати замок.

Едмур вийняв руки з купелі й подивився, як вода біжить між пальцями.

— Що як я його не здам?

«Навіщо ти змушуєш мене казати вголос?» Пія стояла попід запоною шатра з повними руками одягу. Зброєносці також стояли і слухали, а з ними і співець. «Хай чують, — подумав Хайме. — Хай весь світ чує. Мені байдуже.» Він змусив себе до посмішки.

— Ви бачили, Едмуре, скільки ми маємо війська. Бачили драбини, гуляй-городи, метавки, стінолами. Варто мені віддати наказ — мій родич перекине моста через ваш рівчак і виламає браму. Загине багато сотень людей, переважно ваших. Першою хвилею на приступ підуть ваші колишні значкові — тож ви розпочнете битву з убивства братів та батьків тих людей, які гинули за вас у Близнюках. Другою хвилею підуть фреївці — цих у мене хоч греблю гати. Далі, коли ваші лучники вже не матимуть стріл, а лицарі з утоми не піднімуть мечів, на приступ ринуть мої західняки. Щойно замок впаде, усіх, кого в ньому знайдуть, покладуть під меч. Вашу худобу виріжуть, ваш божегай вирубають, ваші башти і палати спалять. Я накажу зруйнувати мури замку і пустити Перекат по руїнах. Коли я скінчу, ніхто й не знатиме, що тут колись стояв замок.

Хайме звівся на ноги.

— Ваша дружина дотоді може і розродитися. Гадаю, ви схочете побачити свою дитину. Я надішлю її до вас, щойно вона з’явиться на світ. Через стіну з метавки.

По його промові впала мертва тиша. Едмур мовчки сидів у купелі. Пія притискала оберемок одягу до грудей. Співець натягав струни на цимбалах. Малий Левко видлубував паляницю хліба, роблячи миску, і прикидався, що нічого не чув.

«З метавки» — подумки повторив Хайме. Якби його тітка була зараз тут, чи вважала б вона досі, що справжній син Тайвина — Тиріон?

Едмур Таллі нарешті віднайшов втрачений голос.

— Було б мені вилізти з купелі та вбити вас просто на місці, Крулерізе.

— А спробуйте, — відповів Хайме і зачекав трохи. Коли ж Едмур не зробив навіть спроби підвестися, то додав:

— Лишаю вас зі смачною стравою. Гей, співцю! Заграй нашому гостеві, поки він тамує голод. Гадаю, пісню ти знаєш.

— Ту, де рине дощ? Авжеж, мосьпане. Як не знати.

Едмур, здавалося, помітив співця уперше.

— Ні! Тільки не він! Приберіть його звідсіля.

— Що трапилося? Це ж лише пісня, — мовив Хайме. — Хіба може пересічний співець мати аж такий бридкий голос?

Великий маестер Пицель був старий, скільки вона його знала, та за минулі три ночі, здавалося, постарішав ще років на сто. Щоб стати перед нею на своє скрипливе коліно, йому знадобилася вічність; а коли він нарешті став, то вже не зміг підвестися, доки пан Озмунд не підсмикнув його вгору.