— Коли? — запитала вона. — Куди?
— Негайно, — відповів він. — Поза цими стінами ти знайдеш сотню островів, на яких посеред моря стоїть Браавос. Тебе навчили слів «черепашка», «скойка», «вустриця»?
— Так.
Вона повторила їх найкращою браавоською, на яку спромоглася. Її найкраща браавоська викликала в нього усмішку.
— Годиться. Попід корабельнями у Потоплому Місті ти знайдеш риботорговця на ім’я Бруско — доброго чолов’ягу з поганою спиною. Йому потрібна дівчинка, щоб возила возика і продавала з нього черепашки, скойки та вустриці жеглярам на кораблях. Ти будеш такою дівчинкою. Зрозуміло?
— Так.
— А коли Бруско спитає, хто ти — що ти йому відповіси?
— Ніхто.
— Ні. За межами цього Дому така відповідь не годиться.
Вона завагалася.
— Тоді я можу бути Солькою з Солепанви.
— Сольку знає Тернезіо Терис та жеглярі «Велетової доньки». Твоя вимова негайно виказує, звідки ти взялася. Ти маєш бути дівчинкою з Вестеросу… але іншою дівчинкою.
Вона вкусила губу.
— Можна мені зватися Китичкою?
— Китичкою? — Він трохи подумав. — Це ім’я нагадує ім’я кішки. У Браавосі багато кішок. Одну зайву ніхто не помітить. Отже, ти — Китичка, сирота з…
— З Король-Берега.
Вона двічі бувала з батьком у Білій Гавані, проте Король-Берег знала краще.
— Таки-так. Твій батько був веслярським старшиною на галері. Коли мати померла, він узяв тебе з собою в море. Потім він теж помер, а капітанові ти була ні до чого, і він висадив тебе з корабля у Браавосі. Як називався корабель?
— «Німерія», — відповіла вона, не вагаючись.
Того вечора вона залишила Дім Чорного та Білого. На її правому стегні висів довгий залізний ніж, схований кирейкою — залатаною та вицвілою, бо яку ще може мати вбога сирітка? Черевики їй тиснули, а сорочка була така потерта, що вітер різав її наскрізь. Зате попереду лежав увесь Браавос. Вечірнє повітря пахкотіло морем, сіллю, рибою. Протоки були криві та звивисті, провулки — ще гірші. Дорослі кидали на дівчинку, що минала їх, не помічаючи, цікаві погляди, діти-жебраки гукали слова, яких вона не тямила. Ще трохи — і вона остаточно заблукала.
— Пан Грегор, — виспівувала Ар’я, перетинаючи кам’яний міст на чотирьох арках. З середини його прогону виднілися щогли кораблів у Тандитній Гавані. — Дунсен, Любчик Раф, пан Ілин, пан Мерин, королева Серсея!
Потроху задощило. Ар’я обернула обличчя догори, дозволила краплям омити їй щоки — така щаслива, що ось затанцює.
— Валар моргуліс, — закінчила вона молитву, — валар моргуліс, валар моргуліс.
Алейна
Коли вранішнє сонце ввірвалося яскравими струменями до вікна, Алейна сіла у ліжку і потяглася. Гретхель почула і негайно підскочила принести халат — до світання в опочивальні ставало зимно. «От як ухопить кігтями справжня зима, тоді начуваймося, — подумала Алейна. — Тоді тут усе вимерзне, мов у холодній могилі.» Вона прослизнула у рукави халата і оперезалася.
— Вогонь майже вигорів, — зауважила Алейна. — Кинь іще поліно, коли твоя ласка.
— Слухаю волю ясної панни, — відповіла стара.
Покої Алейни у Дівочій Башті були просторіші й розкішніші, ніж та маленька опочивальня, де її тримали, поки була жива пані Ліза. Тепер вона мала власну вбиральну кімнату, власний нужник і різьблений з білого каменю балкон, з якого відкривалася уся Долина. Поки Гретхель поралася коло вогню, Алейна босоніж перетнула кімнату і вислизнула назовні. Камінь холодив ноги, вітер лютував — як завжди на цій висоті — але краєвид примушував забути про все за пів-удару серця. Дівоча була найсхідніша з семи струнких башт Соколиного Гнізда — з неї Алейна бачила усю Долину, її гаї, річки та лани, огорнуті серпанком у вранішньому сяйві. Сонце щойно мазнуло вершини гір, і вони сліпучо заблищали щирим золотом.
«Чарівна краса.» Над головою височіла вкрита снігом вершина Велетневого Списа — громаддя каменю та льоду, поруч із яким замок, що притулився на його плечі, виглядав іграшковим. Бурульки завдовжки у три сажні звисали, наче торочка з хустки, зі скельного виступу, відки влітку падали Алисини Сльози. Над замерзлим водоспадом у височині ширяв сокіл, розкинувши крила під вранішнім небом. «Якби ж мені його крила — так би й полетіла.»
Алейна поклала руки на різьблений камінь поручнів і змусила себе зазирнути через край. За шість сотень стоп унизу виднівся замок Небосхил і кам’яні сходи, вирізані у горі — звивистий шлях, що збігав повз Снігокрай і Кам’янець аж до пониззя. Башти та палати Місячної Брами звідси здавалися дитячими іграшками. Навколо муру нижнього замку ворушилося вояцтво панів-рокошан — вилазило купками з наметів, наче мурахи з мурашника. «От якби ж вони справді були мурахами, — подумала Алейна, — ми б тоді ступили на них ногами, та й розчавили.»
Два дні тому до решти приєднався молодий князь Лович зі своїм рушенням. Нестор Ройс закрив перед ними Браму, але ж мав у своїй залозі менше трьох сотень вояків, тоді як кожен із панів-рокошан, яких було на загал шестеро, привів тисячу. Алейна вже знала їхні імена незгірш свого власного. Бенедар Видзвін, господар у Переспіві. Симонд Храмин, Лицар Дев’ятизір’я. Гортон Черленець, князь у Черленці. Анія Тягнидуб, господиня у Залізних Дубах. Гілвид Лович, знаний серед панства як «молодий Лович», князь Довголуччя. І наймогутніший з усіх — Йон Ройс, грізний та уславлений Спижевий Йон, князь у Рунокамені, брат Несторові у перших, голова старшої гілки дому Ройс. Ці шестеро зібралися в Рунокамені після падіння Лізи Арин і уклали поміж себе угоду, присягнувшись боронити князя Роберта, Долину і одне одного — навіть якби для того довелося збурити рокош. В угоді не говорилося відверто, що рокош спрямовано проти особи наказного господаря Долини — але згадувалося про «припинення сваволі» та приборкання «друзів-ошуканців і зловмисних радників».
Холодок від поривів вітру поповз Алейні угору ногами, і вона повернулася до опочивальні пошукати собі сукню до сніданку. Петир віддав їй увесь одяг покійної дружини — стільки шовків, єдвабів, оксамитів, хутра, що їй навіть не мріялося мати. На жаль, більшість одягу не годилася, бо була завелика — пані Ліза вельми розповніла після довгої череди вагітностей, викиднів та народження мертвих дітей. Проте кілька найстаріших суконь шилися ще на юну Лізу Таллі з Водоплину, а інші Гретхель зуміла перешити на Алейну, яка у свої тринадцять років мала ноги не коротші, ніж покійна тітка у двадцять.
Цього ранку в око їй вкинулася двокольорова сукня у барвах Таллі, черленій та лазуровій, облямована білкою. Гретхель допомогла просунути руки у широкі рукави та ушнурувала спину, потім розчесала та заколола волосся. Напередодні увечері Алейна вичорнила його, перш ніж лягати спати. Фарба, яку їй дала тітка, змінила її власний соковитий рудаво-брунатний колір на попелясто-коричний, але рудизна швидко починала виповзати назовні біля коренів. «І що мені робити, коли скінчиться фарба?» Адже возили її аж із Тирошу, що за вузьким морем.
Сходячи до сніданку, Алейна знову вразилася тишею, що панувала в Соколиному Гнізді. У всьому Семицарстві, мабуть, не було тихішого замку. Челяді тут було мало; нечисленні старі слуги стишували голос, щоб не турбувати юного князя. Коней на горі бракувало, собак теж; ніхто не гавкав і не гарчав, у дворищі не вправлялися з мечами лицарі. Навіть кроки варти, що ходила туди-сюди білими кам’яними палатами, здавалися на диво глухими. Алейна чула виття і зітхання вітру навколо башт, але більше нічого. Коли вона уперше приїхала до Гнізда, тут іще чувся шум Алисиних Сліз, але відтоді водоспад закрижанів, і Гретхель казала, що не прокинеться аж до весни.
Князь Роберт знайшовся у Вранішній Трапезній над кухнею, де сидів і мляво совав дерев’яною ложкою по великій мисці вівсяної каші з медом.
— Хочу яєць! — пожалівся він, побачивши Алейну. — Три м’яко зварених яйця і підсмаженого сала!
Яєць вони не мали жодного — так само, як і сала. Комори Гнізда містили удосталь вівса, ячменю та пшениці, щоб прогодувати всіх мешканців замку протягом року. Але свіжі харчі привозила від підніжжя гори дівчина-байстрючка на ім’я Мія Камінець. Поки унизу стояли потуги панів-рокошан, Мія не мала змоги пробитися нагору. Князь Видзвін — перший з шести, хто досяг Брами — надіслав Мізинцеві крука з застереженням, що до Гнізда не пустять ані крихти харчів, поки той не спустить князя Роберта униз. Іще трохи — і вони сидітимуть у справжній облозі, наче на війні.