— З’їси яєчко, коли прийде Мія. Скільки забажаєш, — пообіцяла малому паничеві Алейна. — Вона привезе яєць, масла, динь, усяких смаколиків.

Та малий не вгамовувався.

— Я хочу яєць негайно!

— Робчику-любчику, яєць немає, ти ж знаєш. Коли твоя ласочка, їж кашу, вона смачна.

Алейна для прикладу з’їла ложку з власної миски. Роберт іще посовав ложкою, загріб трохи каші, але до рота не доніс.

— Я не голодний! — заявив він. — Я хочу до ліжка. Минулої ночі я не спав. Я чув співи! Маестер Колемон дав мені сон-вина, але я все одно чув.

Алейна відклала ложку.

— Якби хтось співав, я б теж чула. Тобі наснилося, тільки й усього.

— Ні, не наснилося! — Очі князя налилися слізьми. — Марільйон знову співав. Твій батько сказав, що він мертвий, але він живий!

— Ні, він мертвий! — Алейна злякалася, почувши слова малого. «Він такий крихітний та кволий; бракувало йому ще з глузду з’їхати!» — Робчику-любчику, він справді мертвий. Марільйон кохав твою паніматку надто палко і не зміг жити після того, що їй зробив — тому вийшов у небо.

Алейна не бачила тіла — так само, як і Роберт, але у смерті співця не сумнівалася.

— Його більше нема, я кажу правду!

— Але я його чую щовечора! Навіть коли зачиняю віконниці й затуляю голову подушкою! Твій батько мав би вирізати йому язика. Я наказував, але він не послухав!

«Співець мусив мати язика, щоб зізнатися.»

— Їж кашу, будь гарним хлопчиком, не скозуйся, — попрохала Алейна. — Ну будь ласкавий! Заради мене!

— Я не хочу каші! — Роберт шпурнув ложку через усю трапезну; вона відскочила від гобелена і залишила смугу вівсянки на білому шовковому місяці. — Ваш князь хоче яєць!

— Наш князь їстиме кашу і дякуватиме за неї, — відповів голос Петира позаду.

Алейна обернулася і побачила його одвір, поруч із маестром Колемоном.

— Вам варто послухати пана намісника, мій княже, — мовив маестер. — Ваше значкове панство рухається горою до замку, щоб засвідчити вам свою вірність. Вам знадобляться сили їх прийняти.

Роберт потер ліве око кісточкою кулака.

— Відішліть їх геть. Я не хочу їх бачити. Якщо прийдуть, я примушу їх літати!

— Велика спокуса, пане князю, — засміявся Петир, — та на жаль, я обіцяв їм недоторканність. У кожному разі, вже пізно відсилати їх назад — дотепер вони мали вже дістатися Кам’янця.

— Чому вони не дадуть нам спокій? — заскиглила Алейна. — Ми їм нічого не зробили. Чого їм від нас треба?

— Лише князя Роберта. Його, і ще Долину, — посміхнувся Петир. — Їх буде восьмеро. Князь Нестор проводжає їх нагору, а ще з ними їде Лин Корбрей. Пан Лин не з тих людей, що стоять осторонь, коли десь може пролитися кров.

Слова Баеліша не розрадили її страхів. Лин Корбрей убив у двобоях майже стільки ж людей, скільки у битвах. Алейні було відомо, що він вислужив собі лицарські остроги у Повстанні Роберта. Спершу Корбрей бився проти князя Джона Арина перед брамою Мартинова, а згодом уже в його війську на Тризубі, де убив князя Левина Дорнійського, білого лицаря Королегвардії. Петир розповів, що князь Левин був уже вкритий тяжкими ранами, коли хвиля битви винесла його до останнього танку проти Пані Безнадії, але додав: «Я б не радив допитуватися в Корбрея, чи так воно було насправді; хто надто допитувався, тим випала нагода спитати самого Мартела у глибоких палатах пекла». Якщо навіть половина почутого нею від стражників князя Роберта була правдою, Лин Корбрей був небезпечніший за усіх шістьох панів-рокошан, разом узятих.

— Навіщо він сюди їде? — запитала Алейна. — Я гадала, Корбреї стоять за вас.

— Князь Лионель Корбрей вельми прихильний до моєї влади, — відповів Петир, — але його брат має свою думку. На Тризубі, коли їхній батько звалився поранений, саме Лин вихопив Пані Безнадію з його руки і вбив вояка, що поцілив батька. Поки Лионель відтягав старого до маестрів у обозі, Лин кинув корогви на дорнійців, що загрожували Робертовим полкам лівої руки, ущент розбив їхні лави і вбив Левина Мартела. Отож коли старий князь Корбрей помирав, то заповів Пані молодшому синові. Лионель отримав землі, титул, замок і усі статки, але й досі вважає, що його несправедливо позбавили спадкового права на меч, тоді як пан Лин… ну, він любить Лионеля приблизно так само, як і мене, бо ж свого часу хотів руку пані Лізи для себе.

— Я не люблю пана Лина! — наполягав Роберт. — Не хочу його тут бачити! Відішліть його униз. Я не дозволяв йому приходити. Тільки не сюди! Соколине Гніздо неприступне — так матінка казали.

— Вашої матінки більше нема, пане князю. До ваших шістнадцятих іменин у Соколиному Гнізді правлю я. — Петир обернувся до зігнутої спиною служниці, що вовтузилася коло сходів до кухні. — Гей, Мело! Принеси його вельможності чисту ложку. Пан князь бажає каші.

— Не бажаю! Хай моя каша летить!

Цього разу Роберт шпурнув миску — разом із кашею та медом. Петир Баеліш спритно ухилився вбік, але маестрові Колемону не пощастило. Дерев’яна миска вдарила його просто у груди, її вміст розлетівся обличчям та раменами. Маестер сахнувся і верескнув неповажним, геть не маестерським голосом. Алейна спробувала заспокоїти малого князя, але запізно — вже накотив припадок, рука шалено смикнулася, зачепила дзбан молока, і той полетів слідом. Спробувавши підвестися, Роберт перекинув свого стільця назад і сам упав на нього. Одна нога влучила Алейні в живіт і вибила з неї весь подих.

— О боги ласкаві, — почула вона слова Петира, вимовлені вкрай гидливо.

Грудки вівсяної каші плямували маестрові Колемону обличчя та волосся. Він став на коліна над своїм підопічним, бурмочучи заспокійливі слова. Одна з грудок поповзла його правою щокою, наче велика брунатно-сіра сльоза. «Це ще не такий страшний напад, як отой попередній» — подумала Алейна, намагаючись сподіватися на краще. Коли трясця припинилася, на Петирів заклик з’явилися двоє стражників у небесно-лазурових киреях та сріблястих кольчугах.

— Заберіть пана князя до ліжка і прикладіть йому п’явок, — наказав господар Долини.

Вищий на зріст стражник підхопив малого на руки. «Я б могла віднести його сама, — подумала Алейна. — Він зараз не важчий за ляльку.»

Колемон затримався на мить, перш ніж рушити слідом.

— Ці перемови, мосьпане, краще б відкласти до ліпших часів. Напади його вельможності погіршали, відколи померла пані Ліза. Вони тепер частіші й лютіші. Я пускаю дитині кров так часто, як тільки смію, змішую йому сон-вино і макове молочко для кращого сну, але…

— Він спить дванадцять годин на добу, — перебив його Петир. — А мені треба, щоб хоч іноді прокидався.

Маестер зачесав пальцями волосся, скидаючи на підлогу рідкі грудки вівсяної каші.

— Пані Ліза давала його вельможності посмоктати груди щоразу, як на нього нападав гнів. Архімаестер Еброз твердить, що материне молоко має багато властивостей, корисних для здоров’я…

— Отака ваша порада, маестре? Знайти князеві Соколиного Гнізда, Захисникові Долини мамку-годувальницю? То коли ж ми відлучимо його від цицьки — у день весілля? Щоб міг перечепитися з грудей своєї годувальниці на груди дружини?

Глузливий регіт князя Петира ясно показав, що він думає про такий намір.

— Е ні, не бути цьому. Закликаю вас спробувати інший шлях. Малий полюбляє солодке, хіба ні?

— Солодке? — перепитав Колемон.

— Так, солодке. Пироги, мандрики, пундики, варення, мед у стільниках. Чи не пробували ви додати йому в молоко пучку «солодкого сну»? Зовсім крихітну — лише заспокоїти і припинити цю кляту трясцю.

— Пучку «солодкого сну»? — Маестер ковтнув слину, яблуко на його шиї смикнулося вгору-вниз. — Одну пучку… ну хіба що. Небагато і не надто часто, але можна спробувати…

— Спробуйте, — кивнув князь Петир. — А надто перед тим, як приведете малого князя на зустріч з панством.

— Слухаю волі мого пана.

І маестер заспішив геть, теленькаючи ланцюгом на кожному кроці.

— Батечку, — запитала Алейна, коли маестер пішов, — чи не хочете на сніданок каші?