— Тримайтеся за мою руку, маестре. Вже недалечко.
Сліпий кивнув; пориви вітру скинули каптури з нього та його поводирів.
— А у Старограді завжди тепло. На острові посеред Медовухи є корчма, куди я ходив ще юним послушником. Яка б то була утіха — посидіти там знову, посьорбати сидру…
Коли вони посадили маестра у віз, з’явилася Йоля з утушкованим немовлям на руках. Під каптуром виднілися червоні заплакані очі. Тієї ж миті нагодився і Джон у супроводі Скорботного Еда.
— Воєводо Сніговію! — покликав маестер Аемон. — Я вам залишив книжку в моїх покоях. «Нефритову скарбницю». Її написав волантинський шукач пригод Колокво Вотар, що мандрував на схід і відвідав усі землі Нефритового моря. В книзі є уривок, який має вас зацікавити. Я наказав Клідасові його позначити.
— Неодмінно прочитаю, — відповів Джон Сніговій.
Цівочка прозорої рідини задзюрила з носа маестра Аемона. Він витер її тилом рукавиці.
— Знання — це зброя, Джоне. Озбройтеся якомога краще, перш ніж виїхати на битву.
— Авжеж.
Почало злегка сніжити. Великі м’які сніжинки ліниво злітали з неба, поволі мандруючи до землі. Джон обернувся до Чорного Джака Булвера.
— Рухайтеся так швидко, як зможете, але без зайвого поспіху. Пам’ятайте, що з вами кволий старий та грудне немовля. Тримайте їх у теплі та добре годуйте.
— І ви так само, мосьпане, — відповіла Йоля. — Зробіть йому те саме. Знайдіть годувальницю, як обіцяли. Неодмінно знайдіть. Хлопчикові… Даллиному синові… тобто маленькому принцикові… знайдіть йому хорошу жінку, щоб ріс міцненький та величенький.
— Даю в тім своє слово, — урочисто проказав Джон Сніговій.
— А імені йому не давайте. Не смійте давати ім’я до двох років. Коли дітей називають, поки вони під цицькою, то наврочують лихо. Ви, ґави, цього не знаєте, але це правда.
— Як накажете, шановна пані.
Йолиним обличчям пробігла судома гніву.
— Не кличте мене так! Я просто мати, ніяка не пані. Я — дружина Крастера, і донька Крастера, і мати дитини.
Скорботний Ед прийняв дитину від Йолі, щоб вона змогла видертися на воза, і вкрив їй ноги теплими, трохи смердючими кошлатими шкурами. Східне небо було вже не чорне, а сіре, і Лехові Ліворукому аж свербіло рушати. Ед передав дитину нагору; Йоля приклала її до грудей. «Може, це я востаннє бачу замок Чорний» — подумав Сем, видираючись на свою кобилу. Колись він його ненавидів усім серцем, та зараз йому краялося те саме серце залишати нову домівку і нових братів.
— Рушаймо вже! — закликав Булвер.
Ляснув батіг, вози поволі загуркотіли коліями дороги. Навколо падав сніг. Сем затримався коло Клідаса, Скорботного Еда і Джона Сніговія.
— Ну, — мовив він, — на все добре вам.
— І тобі, Семе, — відповів Скорботний Ед. — Але твій корабель не потоне, я цього певний. Тонуть лише ті, якими пливу я.
Джон спостерігав за возами.
— Коли я вперше побачив Йолю, — мовив він, — вона тулилася спиною до стіни Крастерового Дитинця. Тоненька темнава дівчинка з великим черевом. Вона щулилася і сахалася від Привида — той якраз попорався серед її кроликів. Гадаю, вона боялася, щоб вовк не розірвав їй живота і не з’їв дитину… але ж боятися варто було не вовка, так?
«Не вовка, — подумав Сем. — Головну небезпеку становив для неї Крастер — її власний батько.»
— Вона має більше мужності, ніж сама знає.
— Ти теж, Семе. Швидкої та безпечної вам подорожі. Подбай про маестра Аемона і про малого. — Джон посміхнувся дивною сумною посмішкою. — І вдягни каптура. У тебе в волоссі тануть сніжинки.
Ар'я
Вдалині, низько над обрієм, виднівся слабенький та маленький вогник, що наче силувався пронизати морські тумани.
— Схожий на зірку, — мовила Ар’я.
— То зірка, що веде додому, — відповів Деньо.
Його батько вигукував накази. Жеглярі хутко повзали вгору-вниз трьома високими щоглами, перебігали риштунками, підбираючи важкі порфірові вітрила. Унизу згиналися і щосили тягли два ряди весел веслярі. Чардак нахилився, зарипів — то галеас «Велетова донька» прийняв праворуч і почав повертати.
«Зірка, що веде додому.» Ар’я стояла на носі, однією рукою спираючись на визолочену носову подобу — діву з мискою плодів. На пів-удару серця вона дозволила собі думати, що попереду лежить її власний дім. Але то була дурість. Її домівки більше не існувало, її батьки загинули, всіх братів убили — окрім хіба що Джона Сніговія на Стіні. Саме туди вона прагнула потрапити, саме туди попрохала — ні, звеліла! — пливти, але навіть залізна монета не переконала капітана. Ар’я замислилася, чому це вона ніколи не може потрапити до місця, до якого рушає в путь. Йорен присягнувся доправити її до Зимосічі, але вона зрештою опинилася у Гаренголі, а Йорен — у могилі. Утікши з Гаренголу до Водоплину, вона дозволила себе полонити Лимові, Анжею та Томові-Сімці, які натомість притягли її до печерного пагорба. Потім її викрав Хорт і силоміць потяг до Близнюків. Ар’я лишила його помирати коло річки, а сама вирушила до Солепанви, сподіваючись сісти на корабель до Східної-Варти-біля-Моря, от лишень…
«Може, в Браавосі не так і погано. Адже Сиріо був з Браавосу, і Якен теж може тут опинитися.» Саме Якен дав їй залізну монету. Другом він їй насправді не був — не так, як Сиріо — та якого добра вона, власне, бачила від друзів? «Не потрібні мені друзі, аби була Голка.» Вона попестила великим пальцем гладеньку маківку руків’я, загадуючи бажання.
Бажання… Правду кажучи, Ар’я навіть не знала, яке загадати бажання — так само, як не знала, що на неї чекає за отим віддаленим світлом. Капітан дозволив їй їхати на кораблі, та часу балакати не мав. Дехто з жеглярів відверто її цурався, зате інші дарували подарунки: срібну виделку, рукавиці без пальців, м’якого вовняного капелюха зі шкіряними латками. Один чолов’яга показав їй, як в’язати морські вузли. Інший наливав крихітні чарочки вогневина. Жеглярі наближалися з дружніми обличчями, стукали себе у груди, повторювали свої імена знов і знов, аж доки Ар’я не проказувала їх за ними… але її ім’я чомусь ніхто не питав. Її вони звали Солькою, бо вона сіла на корабель у Солепанві поблизу гирла Тризуба. Та нехай — ім’я, то й ім’я, не гірше за інші.
Остання з нічних зірок зникла… проте дві — просто попереду — лишилися.
— Тепер там дві зірки!
— Два ока, — відповів Деньо. — Велет бачить нас.
«Велет Браавосу.» Стара Мамка розповідала їм у Зимосічі про нього казки. То був велетень заввишки з гору, і коли Браавосові загрожувала небезпека, він запалював у очах вогні, а кам’яні його кістки рипіли і стогнали, коли він вибрідав у море нищити ворогів.
— Браавосці годують його соковитою рожевою плоттю маленьких шляхетних панянок, — закінчувала Мамка, і Санса видавала тупе жалюгідне скигління. Але маестер Лювин казав, що Велет — просто кам’яний бовван, а казки Старої Мамки — просто казки.
«Зимосіч спалено і сплюндровано» — нагадала собі Ар’я. Стару Мамку і маестра Лювина, певніше за все, убили. І Сансу теж. Чого тепер про них думати? «На всіх чекає смерть.» Саме це означали слова, яких Якен Ха-Гар навчив її, коли дав стерту залізну монету. Відколи вони вийшли з Солепанви, вона вивчила ще кілька браавоських слів: «будьте ласкаві», «дякую», «море», «зірка», «вогневино». Але ж прийшла до корабля, знаючи лише «на всіх чекає смерть». Більшість жеглярів на «Доньці» трохи нахапалися посполитої мови з ночей, проведених у Старограді, Король-Березі чи Дівоставі, та лише капітан і його сини знали її достатньо, щоб розмовляти з Ар’єю. Деньо був молодшим із синів — пухкенький, жвавий хлопчина дванадцяти років, що давав лад помешканню свого батька і допомагав старшому братові складати числа у облікових записах.
— Сподіваюся, ваш Велет не голодний, — сказала йому Ар’я.
— Голодний?! — здивувався Деньо.
— Байдуже. Не зважай.
Навіть якби Велет справді їв соковиту рожеву дівчачу плоть, Ар’ї не було чого боятися. На її кістках плоті майже не лишилося — велетові й не вкусити. А років їй було майже одинадцять — ще трохи, і буде доросла жінка. «До того ж Солька — зовсім не шляхетна панянка.»