— Королівством правлю я.

«А таки правиш — рятуй нас, Седмице.» Сестра полюбляла уявляти себе князем Тайвином з цицьками, але прикро помилялася. Їхній батько був невтомний, невпинний та невблаганний, наче льодовик — проте Серсея радше скидалася на шал-вогонь, а надто коли стикалася з опором і запереченнями. Вона раділа і хихотіла, наче мале дівчисько, дізнавшись, що Станіс покинув Дракон-Камінь — бо була певна, що він облишив думку про боротьбу і втік морем у вигнання на чужину. Коли ж із півночі надійшла звістка, що Станіс знову вигулькнув на Стіні, гнів Серсеї було страшно бачити. «Кебети їй начебто не бракує… на відміну від розумної зваженості й терплячки.»

— Тобі на поміч потрібен сильний Правиця.

— То слабкому володареві потрібен сильний Правиця, як Аерисові — наш батько. А сильному володареві потрібен лише вірний слуга, щоб виконував накази. — Вона покрутила вино в келиху. — Князь Галин може придатися. Він буде не першим вогнечарником на посаді Правиці Короля.

«Авжеж не першим. Попереднього я зарізав власноруч.»

— Подейкують, ти хочеш зробити Аурана Буруна коронним корабельником.

— Невже за мною хтось шпигує?

Коли Хайме не відповів, Серсея відкинула волосся назад і мовила:

— Ауран добре пасує до цього уряду. Він половину життя провів на кораблях.

— Половину життя? Та йому ж, мабуть, років двадцять.

— Двадцять і два, то й що? Батькові не було навіть двадцяти одного, коли Аерис Таргарієн поставив його своїм Правицею. Томенові давно час мати коло себе молодих людей замість отих зів’ялих старців. Ауран — міцний чоловік, повний життя.

«Міцний, повний життя і на вроду нічогенький» — подумав Хайме, а в голові крутилося: «розсувала ноги під Ланселем та Озмундом Кіптюгом… і хтозна — чи не під Місячком теж».

— Пакстер Рожвин був би кращим вибором. Він очолює найбільший флот на Вестеросі. Ауран Бурун може очолити рибальську лайбу, якщо ти йому її купиш.

— Ти хлопчисько, Хайме. Рожвин — тирелівський значковий і небіж отієї бридкої баби. Я не хочу бачити у себе в раді жодного виповзка з гнізда Тирелів.

— Ти хотіла сказати, у Томена в раді.

— Ти знаєш, про що я.

«Знаю, і надто добре.»

— Я знаю, що Ауран Бурун — погана думка, а Галин — ще гірша. Що до Кайбурна… ласка божа, Серсеє, та ж він служив при Варго Хапі! Цитадель забрала в нього ланцюга!

— Збіговисько сірих овець мене не цікавить. Кайбурн показав себе корисним. І вірним теж, чого не можна сказати про моїх власних родичів.

«Якщо все йтиме за твоїми бажаннями, мила сестро, то скоро нашими трупами розкошуватиме гайвороння.»

— Серсеє, послухай себе. Ти бачиш карликів у кожній тіні, а друзів перетворюєш на ворогів. Дядько Кеван тобі не ворог. І я тобі не ворог.

Її обличчя скривилося з гніву.

— Я благала тебе про допомогу! Я впала перед тобою на коліна, а ти мені відмовив!

— Мої обітниці…

— …не зупинили тебе, коли ти вбивав Аериса! Слова — то вітер. Ти міг би мати мене, а обрав біле корзно. Тепер забирайся.

— Сестро…

— Кажу тобі, забирайся! Мені вже обридло дивитися на твій гидкий пеньок. Геть звідси!

Щоб прискорити розлуку, Серсея жбурнула йому келиха у голову — і хоча не влучила, та Хайме зрозумів натяк.

Сутінки застали його у братській палаті Башти Білих Мечів наодинці з кухлем дорнійського червоного та Білою Книгою. Він саме гортав сторінки пеньком своєї мечової руки, коли увійшов Лицар Квітів, зняв корзно та пас із мечем і повісив їх на кілочок поруч з речами Хайме.

— Я бачив вас сьогодні у дворищі, — мовив Хайме. — Ви добре сиділи на коні.

— Авжеж краще, ніж «добре».

Пан Лорас налив собі кухоль вина і обрав стільця навпроти через стіл у вигляді півмісяця.

— Хтось сумирніший відповів би: «Пан Регіментар надто ласкаві» або «То кінь у мене був добрий».

— Кінь був нічогенький, а пан Регіментар такі ж ласкаві, як я сумирний. — Лорас махнув рукою на книжку. — Князь Ренлі завжди казав, що книжки — то для маестрів.

— Ця для нас. Тут записана історія кожного воїна, хто колись вдягав біле корзно.

— Я її побіжно переглядав. Щити змальовано непогано. Хоча я віддаю перевагу барвистішим книжкам. Князь Ренлі мав кілька з такими малюнками, що септонові б очі вирвало.

Хайме мимоволі посміхнувся.

— Таких тут немає, добрий лицарю, хоча історії могли б відкрити вам очі на дещо важливе. Корисно знати про життя тих, хто передував вам у честі належати до цього братства.

— Про декого я знаю. Про Аемона Драконолицаря, пана Риама Рожвина, Велике Серце, Барістана Зухвалого…

— …Гвейна Корбрея, Алина Конінгтона, Гемона Даррійського, так-так. Але ж був іще, наприклад, і Лукамор Моц.

— Пан Лукамор Ласий? — Пан Лорас посміхнувся, без сумніву звеселившись. — Це той, що мав трьох дружин і тридцятеро дітей? Йому відрізали прутня. Заспівати вам про нього пісню, пане Регіментарю?

— А може, про пана Теренса Тойна?

— Він узяв до ліжка коханку короля і за те помер у муках. А нам з його муки наука: хто носить білі штани, мусить їх тугіше зав’язувати.

— Гиліс Сіре Корзно? Орівел Щедрорукий?

— Гиліс був зрадник, Орівел — боягуз. Вони зганьбили біле корзно. Пан Регіментар на щось натякають?

— Крийте боги, ні на що. Не ображайтеся там, де жодної образи не завдано. А як щодо Тома Костяна?

Пан Лорас заперечливо хитнув головою.

— Він служив у Королегвардії протягом шести десятиліть.

— Коли це було? Я ніколи…

— Ну тоді, може, пан Донел із Сутіндолу?

— Я начебто чув його ім’я, але…

— Адісон Схил? Білий Пугач Міхал Мертинс? Джефорі Навхрест? Його ще звали Нездаюся. Рудий Роберт Буйцвіт? Що ви можете розповісти про них?

— Буйцвіт — байстрюцьке прізвище. Схил — так само.

— І все ж один та другий піднеслися до Регіментарів. Їхня історія є тут, у книзі. Роланд Морочник у ній теж є. Наймолодший з лицарів Королегвардії упродовж її історії переді мною. На нього вдягли корзно просто на полі битви, а за годину по тому він загинув.

— Напевне, бився не дуже майстерно.

— Достатньо, щоб урятувати від загибелі свого короля. Багато хоробрих воїнів носили біле корзно. Більшість із них забуто усіма.

— Більшість і заслуговувала на забуття. Але справжніх звитяжців пам’ятатимуть завжди. Тих, які найкращі.

— Окрім найкращих, також і найгірших. — «Один з нас напевне потрапить до пісень.» — А ще тих, у кому було щось від найкращих і щось від найгірших. На кшталт нього.

Хайме постукав пальцем по сторінці, яку саме читав.

— Це кого? — Пан Лорас витягнув шию, щоб краще бачити. — Десять чорних горошин на черленому полі. Не знаю цього герба.

— Він належав Крістонові Колію, що служив першому Візерисові та другому Аегонові. — Хайме захряснув Білу Книгу. — Панові Крістону Колію, відомому під прізвиськом Коронувач.

«Три якісь йолопи зі шкіряною торбою» — подумала королева, дивлячись на трійко чолов’яг, що стояли перед нею на колінах. Їхній вигляд не обіцяв добрих новин. «Та нехай. Завжди може статися диво.»

— Ваша милосте, — тихо промовив Кайбурн, — мала рада…

— …хай чекає на мою ласку. Може статися, ми принесемо їм звістку про смерть зрадника.

Далеко у місті дзвони Септу Баелора співали свою жалобну пісню. «По тобі, Тиріоне, дзвони не калататимуть, — подумала Серсея. — Я вмочу твою голову в смолу, а огидну плоть віддам собакам.»

— Підведіться! — наказала вона майбутньому зацному панству. — Покажіть, що принесли.

Троє бридких голодранців підвелися з колін. Один мав чиряка на шиї; жоден не мився, мабуть, із півроку. Думка про те, щоб піднести їх до княжих титулів, навіть розважила Серсею. «Садитиму їх на бенкетах поруч з Маргерією.»

Коли найстарший з йолопів розплутав шворку на торбі та занурив руку всередину, приймальню королеви наповнив, наче пахощі якоїсь пекельної троянди, сморід розкладу і гниття. Вийнята з торби голова була сіро-зелена і кишіла хробаками. «Смердить, наче батечко.» Доркас стиха зойкнула, а Джоселин схопилася за рота і виблювала.