— Отам теж Фрей стоїть, — кивнув співець на князя Емона. — Замок тут затишний, в ньому і зиму незле пересидіти. Бих Білосміх полиндав додому з паном Форлеєм, а я подумав, чи не обійняти його місце. Мені, старому шкарбанові, з його солодким голосочком не рівнятися, зате я, перепрошую мосьпана, знаю вдвічі більше сороміцьких пісень.

— Ну то матимеш від моєї тітки палку приязнь, — мовив Хайме. — Якщо сподіваєшся перезимувати — диви, щоб потішив пані Генну. Вона тут усьому голова.

— Хіба не ви?

— Моє місце біля короля. Скоро вже й поїду.

— Прикро чути, мосьпане. А я ж знаю кращі пісні, ніж «Рине дощ у Кастамирі». Можу вам заграти… що забажаєте, те й заграю.

— Іншим разом, — мовив Хайме. — Ім’я маєш?

— Том зі Семиструм’я, з ласки вельможного пана, — поштиво зняв шапчину співець. — Та усі кличуть мене Томом-Сімкою.

— Солодких пісень тобі, Томе-Сімко.

Тієї ночі він бачив уві сні, що знову стоїть варту біля свого мертвого батька у Великому Септі Баелора. У септі було темно й тихо, аж доки з тіней не з’явилася жінка і не закрокувала повільно до поховального каравану.

— Сестро? — спитав Хайме.

Але то була не Серсея. То була сестра-мовчальниця, вся у сірому. Каптур і серпанок ховали її обличчя, але він бачив вогонь свічок у зелених озерах очей.

— Сестро, — повторив він, — чого тобі треба від мене?

Останнє слово загуляло луною по всьому септові: «менеменеменеменемене».

— Я не твоя сестра, Хайме. — Вона здійняла м’яку бліду руку і відкинула каптура. — Хіба ти мене забув?

«Як забудеш того, кого й не знав ніколи?» Але слова застрягли йому в горлі. Він таки знав її, але давно, дуже давно…

— То ти й панотця свого забудеш? Цікаво, чи насправді ти його знав.

Її очі були зелені, волосся схоже на золоту пряжу. Віку він вгадати не міг. «П’ятнадцять, — подумав він, — чи п’ятдесят.» Вона видерлася вгору сходами і стала коло поховальних ношів.

— Він не терпів, щоб з нього сміялися. Саме кпини він ненавидів найбільше за все у світі.

— Хто ти? — Він мусив почути відповідь.

— Спитай себе, хто ти?

— Це сон.

— Справді? — Вона сумно посміхнулася. — Порахуй свої руки, дитино.

«Одна.» Він мав одну руку, міцно стиснену на руків’ї меча. Лише одну.

— Уві сні я завжди маю дві.

Він здійняв правицю і витріщився, не вірячи очам, на бридкий оцупок.

— Ми всі мріємо у снах про те, чого не можемо мати. Тайвин мріяв, щоб син його став величним лицарем, щоб донька стала королевою. Він мріяв про таких могутніх, хоробрих і вродливих дітей, з яких ніхто ніколи не глузуватиме.

— Я став лицарем, — відповів Хайме, — а Серсея стала королевою.

Сльоза покотилася її щокою. Жінка знову підняла каптура на голову і обернулася спиною. Хайме покликав її, але вона вже йшла, шурхочучи спідницями на підлозі тихі колискові. «Не залишай мене!» — кортіло йому гукнути, але звісно, вона залишила їх багато років тому.

Хайме прокинувся у темряві, здригаючись. Опочивальня стояла холодна, мов лід. Він відкинув ковдри пеньком мечової руки. Вогонь у комині згас, вікно прочинило вітром. Він навпомацки перетнув темну опочивальню, але попід самим вікном вступив босими ногами у щось вогке і сахнувся, на мить перелякавшись. Перша думка його була про кров, але кров не буває такою холодною.

То був сніг, що налетів на підлогу з вікна.

Замість зачинити віконниці Хайме широко їх розчахнув. Дворище внизу було вкрите тонкою білою ковдрою, що товщала просто на очах. Зубці на мурах вдягли білі ковпаки. Сніжинки падали зовсім тихо; кілька залетіли до вікна і розтанули на обличчі. Хайме побачив у повітрі хмарку власного подиху.

«Сніг на Тризубі.» Якщо засніжило тут, то мало так само засніжити і в Ланіспорті, і в Король-Березі. «Зима простує на південь, а наші комори стоять напівпорожні.» Збіжжя, ще не зібране з ланів, було приречене. Сіяти більше ніхто не буде, сподівання на останній врожай марні. Хайме мимоволі подумав, що б зробив його батько, аби не дати королівствам вимерти з голоду… аж тут згадав, що Тайвина Ланістера нема серед живих.

Коли настав ранок, снігу лежало вже до литок, а в божегаї, попід деревами — ще й глибше. Зброєносці, стайниченки, джури шляхетних родів знову перетворилися його холодними білими чарами на малих дітей і вчинили справжню війну сніжками в усіх дворищах замку та на його бойових ходах. Хайме слухав їхній сміх і згадував часи — не такі вже й далекі — коли він теж ладен був ліпити сніжки з такими ж шибениками, як сам, а потім кидати їх у незграбного Тиріона чи засовувати за спину Серсеїної сукні. «Але ж щоб зробити пристойну сніжку, потрібні обидві руки.»

У двері затарабанили.

— Подивися, хто це, Пеку.

То був старий маестер Водоплину з листом, затисненим у зморшкуватій руці. Виманове обличчя було бліде, наче щойно впалий сніг.

— Знаю, — мовив Хайме. — З Цитаделі прилетів білий крук. Настала зима.

— Ні, мосьпане. Птах з Король-Берега. Я дозволив собі… я не знав…

Він простяг листа поперед себе. Хайме прочитав його на лаві коло вікна, омитий світлом холодного білого ранку. Слова Кайбурна були короткі, холодні, точні, Серсеїни — гарячкові й похапливі.

«Приїзди негайно, — казала вона. — Допоможи. Врятуй. Ти потрібен мені так, як ніколи донині. Я кохаю тебе. Кохаю. Кохаю. Приїзди негайно!»

Виман мулявся коло дверей, чогось чекаючи. Хайме відчув, що Пек теж за ним спостерігає.

— Мосьпан бажають відповісти? — запитав маестер після довгої мовчанки.

На листа впала сніжинка, почала танути, чорнило під нею розпливлося. Хайме згорнув сувій так щільно, як зумів однією лівицею, і віддав Пекові.

— Ні, — мовив лицар. — Кинь у вогонь.

Найбільші небезпеки подорож приготувала їм наостанок. Рожвинова протока юрмилася лодіями — саме так, як їх попереджали у Тироші. Головна потуга вертоградського флоту стояла на іншому березі Вестеросу, тому залізняки безперешкодно пограбували Риамову Пристань, забрали собі Вингород і Зіркову затоку, і тепер готувалися звідти полювати на кораблі, що прямували до Старограду.

Тричі з воронячого гнізда нагорі щогли помічали залізняцькі лодії. На щастя, двічі вони з’являлися добряче позаду, і «Коричний вітер» швидко від них відривався. Втретє вони з’явилися надвечір, майже перед заходом сонця, і замірилися відрізати їх від Шемріт-Саги. Побачивши, як здіймаються весла, як мідні води збурюються білими бурунами, Кодж’я Мо наказала своїм лучникам стати на високих корабельних чардаках; при собі вони мали довгі луки з золотодерева, що посилали стріли точно і далеко — навіть краще, ніж луки дорнійського тису. Вона почекала, доки лодії наблизяться на сотню сажнів, і наказала стріляти. Сем стріляв разом з усіма, і йому навіть здалося, що стріла досягла ворожого корабля. Одного пострілу всім гуртом вистачило — лодія повернула на південь у пошуках сумирнішої здобичі.

Коли вони увійшли до Шемріт-Саги, навколо вже панував блакитний присмерк. Йоля стояла на носі з дитиною, роздивляючись замок на скелях.

— То Трибашта, — мовив Сем, — стіл дому Костян.

Наче вирізьблений проти вечірнього зоряного неба, зі світлом смолоскипів у вікнах, замок виглядав чарівно. Але Семові стало сумно — адже подорож майже скінчилася.

— Такий високий, — зауважила Йоля.

— От почекай, побачиш Вишестраж.

Син Далли почав плакати. Йоля розсунула комір сорочки і дала малому пипку. Вона посміхалася, поки годувала, і пестила його м’якеньке брунатне волосся. «Вона полюбила цього так само, як того, що залишила» — усвідомив Сем. Він щиро сподівався, що божа ласка не омине обох діточок.

Скидалося, що залізняки пробралися навіть у захищені води Шемріт-Саги. На ранок, коли «Коричний вітер» продовжив шлях до Старограду, корабель почав стукати коробом у трупи, що пливли морем. Деякі з тіл везли на собі зграйки гайвороння, яке злітало у повітря і гучно скаржилося, коли корабель-лебідь тривожив їхні напухлі, спотворені плоти. Берегами подекуди виднілися випалені ниви, знищені села; мілини забиті були потрощеними кораблями і човнами. Найчастіше стрічалися торговельні суденця та рибальські лайби, але з лебедя побачили і покинуті лодії, і рештки двох великих дромонів; одного було спалено до води, а інший у боці мав пошматовану дірку — напевне, туди його вдарили дзьобом-тараном.