— Е ні, — заперечив Хайме. — Томен втратив брата, а перед ним чоловіка, якого вважав батьком. Якщо я позбавлю його ще й матері, він мене зненавидить… а його мила маленька дружинонька знайде спосіб обернути цю ненависть на користь Вирієві.

Пан Ілин вишкірився усмішкою, яка Хайме не сподобалася. «Бридка усмішка бридкої душі.»

— Забагато патякаєш. Вкоротити б тобі язика, — сказав він лицареві й пішов спати.

Наступного дня до замку з порожніми руками повернувся пан Дермот з Мокрохащів. Коли його запитали, що він знайшов, лицар відповів:

— Вовків. Кілька сотень тієї клятої наволочі.

Вовки позбавили життя двох стражників з його загону — вискочили просто з пітьми і миттю розірвали.

— Озброєних, у кольчугах, у вивареній шкірі! Звірі зовсім їх не боялися. Перед смертю Ятек сказав, що зграю очолювала вовчиця неймовірного зросту. Лютововчиця, якщо вірити його словам. Ще й конов’язями кляті гемони погуляли — зарізали мого улюбленого гнідого.

— Коло вогнищ навколо табору напевне б їх відлякало, — зауважив Хайме, хоча мимоволі зачудувався. Чи не могла лютововчиця пана Дермота бути тією самою, що колись подерла Джофрі на перехресті?

Втім, попри всіх вовків і вовчиць, хай скільки їх було, пан Дермот узяв свіжих коней, ще людей, і знову вирушив у дорогу наступного ранку — поновити пошуки Бріндена Таллі. Того самого полудня панство Тризуба прийшло до Хайме спитати дозволу на повернення до своїх маєтностей. Хайме його дав. Князь Дудар питав також про свого сина Марка.

— Усіх бранців викуплять, — пообіцяв Хайме.

Коли річкові пани пішли, князь Карил Ванс лишився і додав:

— Пане Хайме, вам слід з’їздити до Крукоберегу власною особою. Поки там коло воріт стоїть Джонос, Титос ніколи не скориться, от побачите. Але я знаю, що перед вами він зігне коліно.

Хайме подякував князеві за пораду. Наступним прощався Дужий Вепр. Він хотів повернутися до Даррі, як обіцяв господині — битися з розбійниками.

— Ми проїхали пів-держави від краю до краю, і заради чого? Щоб ти примусив Едмура Таллі обісцяти штани? Про таке пісень не складають. Я хочу битися, Хайме! Хочу здобути собі Хорта. Або порубіжного князька.

— Хортова голова — твоя, аби зумів її дістати, — відповів Хайме. — Але Беріка Дондаріона слід захопити живим і привести до Король-Берега. Його страту мають бачити тисячі очей, інакше він знову втече від смерті.

Дужий Вепр побурчав, але зрештою погодився. Наступного дня рушив і він, разом зі зброєносцем та загоном вояків, а також із Безбородим Джоном Бумбаком, котрий вирішив, що полювання на розбійників йому смакує більше, ніж повернення до дружини, що по всіх усюдах славилася своєю потворністю — можливо, навіть мала бороду, якої бракувало чоловікові.

Хайме лишилося ще дати ради колишній залозі замку. Всі до останнього, вони клялися, що нічого не знали про наміри пана Бріндена і гадки не мають, де він може ховатися.

— Брешуть! — наполягав Емон Фрей, але Хайме їм вірив.

— Якщо ні з ким не ділитися своїм задумом, ніхто тебе не зрадить, — зауважив він.

Пані Генна хотіла піддати кількох людей тортурам, але Хайме заборонив.

— Я дав Едмурові слово, що нікого з залоги не зачеплять, якщо вони складуть зброю.

— Як це по-лицарському, — пирхнула тітка. — Біда, що тут доречніша тверда рука, ніж лицарські витребеньки!

«Спитай Едмура про мої лицарські витребеньки, — подумав Хайме. — Спитай про метавку.» Чомусь йому здавалося, що коли маестри писатимуть про нього в літописах і розвідках, жоден не сплутає його з Аемоном Драконолицарем. І все ж душа його повнилася несподіваною втіхою. Війну було майже виграно. Дракон-Камінь узято, Штормоламові лишилося недовго — в цьому він сумнівів не мав. Коли Станісові до смаку Стіна, то хай там і сидить; північани віддячать йому не більшою любов’ю, ніж штормове панство. Якщо його не знищить Руз Болтон, то доконає зима.

А йому тим часом вдалося дати ради Водоплинові, не здіймаючи зброї ані проти Старків, ані проти Таллі. Коли він знайде Чорноструга, то буде вільний повернутися до Король-Берега. Саме там йому місце — поруч з королем. «Поруч із сином.» Чи захоче Томен знати, хто його батько? Правда може коштувати йому престолу. «Що тобі краще мати: батька чи стілець під дупою? Що скажеш, хлопче?» Хайме дуже хотів би знати відповідь, але не знав. «Ставити королівську печатку на папери він таки полюбляє…»

Правду кажучи, хлопчик міг йому навіть не повірити. Серсея б сказала, що то брехня. «Мила моя сестра, брехуха і облудниця.» Доведеться якось видурити Томена в неї з пазурів, поки з малого не зробився новий Джофрі. А тим часом знайти хлопцеві нову малу раду. «Якщо Серсею вдасться відсунути, пан Кеван міг би погодитися на уряд Томенового Правиці.» А як не погодиться, то в Семицарстві не бракує інших розумних голів. Форлей Престер — непоганий вибір. Або Роланд Кракегол. Якщо не можна обирати з західняків, щоб не дратувати Тирелів, то є Матіс Рябин… а чи й Петир Баеліш. Чому ні? Мізинець — чолов’яга до всіх приязний, на розум меткий, але надто низького роду, щоб загрожувати зацному панству, бо навіть не має власного війська. «Кращого Правиці годі й шукати.»

Залога Таллі пішла наступного ранку, позбавлена зброї та обладунків. Кожному дозволили взяти той одяг, що на спині, і харчів на три дні; з кожного взяли урочисту присягу ніколи не здіймати зброї на князя Емона або дім Ланістер.

— Як пощастить, то один з десяти її дотримає, — зауважила пані Генна.

— То й добре. Краще битися проти дев’ятьох, ніж проти десятьох. Бо хтозна — саме десятий може мене вбити.

— А наче ті дев’ятеро не можуть тебе вбити!

— Нехай вбивають. Авжеж краще, ніж померти в ліжку.

«Або на нужнику.»

Двоє людей з залоги не пішли разом з рештою. Пан Десмонд Грел, старий майстер-мечник князя Гостера, вирішив одягти чорне. Так само вчинив і пан Робін Ригер, сотник надвірної варти Водоплину.

— Цей замок сорок років був моєю домівкою, — мовив Грел. — Ви сказали, я вільний піти, але куди? Старим і череватим запізно шукати долі заплотного лицаря. Зате на Стіні людям завжди раді.

— Як забажаєте, — відповів Хайме, хоч і не порадів зайвому клопотові.

Двом лицарям дозволили забрати свої обладунки та зброю; до них приставили тузінь варти з Клеганових людей, щоб доправити до Дівоставу. Очолив загін Рафорд, якого всі кликали Любчиком.

— Диви мені, щоб бранці досягли Дівоставу неушкоджені, — наказав Хайме очільникові, — бо те, що пан Грегор зробив Цапові, видасться дружнім жартом проти того, що я зроблю тобі.

Минуло ще кілька днів. Князь Емон зібрав усіх людей Водоплину — чадь князя Едмура та свою власну — в замковому дворищі й виголосив промову години на три про їхні обов’язки при новому господарі та повелителі. Час від часу він вимахував своїм пергаменом, а стайнярі, ковалі та покоївки слухали у похмурій тиші під краплями дрібного дощику.

Співець теж слухав — той самий, якого Хайме забрав від пана Римана Фрея. Хайме натрапив на нього у дверях, де той ховався від води з неба.

— Його вельможність мав би зробитися співцем, — мовив чолов’яга. — Проказав промову, довшу за порубіжну думу, і хоч би раз спинився відсапатися.

Хайме мимоволі засміявся.

— Князь Емон більше полюбляє жувати, ніж дихати. Складеш про нього пісню?

— Складу, ще й кумедну. Назву її «Балачки з рибами».

— Тільки не співай там, де моя тітка може почути.

Раніше Хайме не звертав на співця уваги. То був невеличкий чоловічок, вбраний у поношені зелені штани і трохи світлішу, теж добряче тріпану свитину, дірки у якій затуляли шкіряні латки. Носа він мав довгого та гострого, усмішку — широку аж до вух. Ріденьке брунатне волосся, сплутане і немите, спадало на комір. «Років п’ятдесят, як один день, — подумав Хайме. — Заплотний лицедій, добряче побитий життям.»

— Хіба ти не служив панові Риману, коли я тебе знайшов? — запитав Хайме.

— Служив, та лишень два тижні.

— Я гадав, ти звідси підеш разом із Фреями.