— Невже люди таке кажуть? — посміхнулася Серсея. — Дурниці. Я не вважала тебе за суперницю навіть на мить.

— Яка радість це чути. — Дівчисько, схоже, не втямило, як їй щойно вкоротили язика. — Ви з Томеном маєте наступного разу поїхати з нами. Вашій милості так сподобається! Нам грав і співав Блакитний Бард, а пан Таллад показав, як простолюдці б’ються довгими киями. Восени ліси стоять такі пречудово гарні!

— Мій покійний чоловік теж кохався у справах лісових.

У перші роки шлюбу Роберт часто і настирливо вмовляв її поїхати з ним на полювання, але Серсея завжди знаходила, як відбрехатися. Пристрасть чоловіка до ловів давала їй змогу крадькома зустрічатися з Хайме. «Золоті дні, срібні ночі.» Вони танцювали небезпечний танок — хто б казав. У Червоному Дитинці ніколи не бракувало пильних очей та вух, і ніхто не був певний, коли саме повернеться Роберт. Але небезпека чомусь лише додавала їхнім зустрічам смаку.

— Одначе краса може ховати під собою смертельні небезпеки, — застерегла Серсея малу королеву. — Адже саме в лісі Роберт втратив життя.

Маргерія посміхнулася до пана Лораса — чарівною сестринською посмішкою, повною любові та приязні.

— Ваша милість такі добрі, що непокояться за мене. Але брат чудово мене захищає.

«Їдь і полюй, — заохочувала Серсея Роберта півсотні разів. — Брат чудово мене захищає.» Вона пригадала сказане раніше Таеною, і з її вуст зірвався напад реготу.

— Ваша милість чарівно сміються, — збентежено посміхнулася пані Маргерія. — Чи не можна дізнатися дотеп, який вас так розважив?

— Неодмінно, — відповіла королева, опанувавши себе. — Скоро дізнаєтеся.

Тулумбаси застукотіли бойовий лад. «Залізна перемога» ринула вперед, ріжучи тараном мінливі зелені води. Менший корабель попереду саме розвертався, збурюючи веслами море. На прапорі його майоріли троянди: на носі й стерні — біла на червоному щиті, на верхівці щогли — золота на полі зеленому, наче трава. «Залізна перемога» тяжко вдарила їй у бік, аж половина наступального загону попадала з ніг. Залунала солодка для капітанових вух музика — затріщали й репнули весла.

Великий керманич ринув через облавок і став на ноги на нижчому чардаку іншого корабля, розвіваючи за спиною золотим корзном. Білі троянди відсахнулися назад — як робили усі вояки по всіх усюдах земних, коли бачили Віктаріона Грейджоя у повній броні, зі схованим за кракеновим шоломом обличчям. У руках вони стискали мечі, списи й сокири, але дев’ятеро з кожних десяти не мали на собі обладунків, а десятий — хіба шкіряного кубрака з нашитою лускою. «Де їм до залізняків, — презирливо скривився Віктаріон. — Потонути страхаються!»

— Гир на нього! — заволав один. — Він тут сам! Бийте його!

— Бийте! — заревів Віктаріон у відповідь. — Прийдіть і убийте, коли кишка не слабка!

І зусібіч ринули на нього воїни троянди з сірою крицею в руках та смертним жахом у очах. Страх розлився у повітрі — Віктаріон відчув його на язику. Праворуч і ліворуч заходився він вкладати ворогів: першому відрубав руку до ліктя, другому навпіл розчахнув плече. Третій глибоко встромив сокиру в м’яку сосну Віктаріонового щита, але великий керманич загилив ним дурневі у обличчя, збив додолу і зарубав, поки той силувався підвестися. Його власна сокира на мить застрягла у ребрах забитого; поки Віктаріон її виймав, йому між лопаток тицьнули списом — наче кулаком по спині вдарили. Віктаріон крутнувся і щосили опустив сокиру на голову списникові, аж у плечі відчувши удар, що пробив тому шолом і розвалив череп. Убитий ще мить хилився непевно, доки капітан не вирвав своє залізо з його голови; тоді труп нарешті ляпнувся на чардак, враз послабнувши руками й ногами — схожий радше на п’яного, ніж на мертвого.

На чардаку навколо Віктаріона вже юрмилися його залізняки. Він почув, як виє Вульф Одновухий, стаючи до роботи; помітив краєм ока Рагнора Пайка у іржавій кольчузі; побачив, як Нут Голій кидає метального топірця просто ворогові в груди. Віктаріон зарубав ще одного, потім іще; убив би й третього, але до нього першим устиг Рагнор.

— Добрий удар! — схвально заревів Віктаріон, обернувся пошукати наступну жертву для своєї сокири і побачив через чардак тутешнього капітана. Його білий вапенрок був заплямований кров’ю та тельбухами, але Віктаріон розібрав герба на грудях — білу троянду всередині черленого щитика. Той самий знак ніс капітан і на своєму щиті — посеред білого поля з черленим зубчастим краєм.

— Гей, ти! — заревів залізний капітан посеред різанини. — Ти, з трояндою! Це ти князь на Південь-Щиті?

Ворог підняв забороло і показав безбороде обличчя.

— Батьків син і спадкоємець, лицар Талберт Серрі! А ти хто будеш, кракене?

— Твоя смерть! — гарикнув Віктаріон і ринув уперед.

Пан Серрі стрибнув йому назустріч. Його меча кували в замку з доброї дзвінкої криці; в руках молодого лицаря вона аж співала. Перший удар був низький, Віктаріон відбив його сокирою; другий поцілив залізного капітана по шоломові, перш ніж він устиг підняти щита. Віктаріон відповів бічним ударом сокири, що втрапив на щит Серрі. Полетіли тріски, біла троянда репнула вздовж із милим вухові хряскотом. Меч-півторак молодого лицаря брязнув Віктаріонові по стегні — раз, другий, третій. Залізо вищало під залізом. «Швидкий малий» — подумав залізний капітан і у відповідь страшно вдарив щитом просто Серрі в обличчя, змусивши запнутися назад до облавку. Віктаріон миттю здійняв сокиру і вклав у неї всю вагу, прагнучи розчахнути юнака від шиї до проміжжя. Але Серрі ухилився півобертом, сокира врізалася у облавок, розкидаючи тріски, і застрягла, коли Віктаріон спробував її висмикнути. Чардак нахилився під ногами, залізний капітан упав на коліно.

Пан Талберт відкинув потрощеного щита і щосили рубонув донизу мечем. Віктаріонів щит скособочився при падінні й не зупинив удару. Капітан схопив клинок Серрі у залізний кулак; зчленовала сталь лунко хруснула, різкий біль змусив застогнати. Але Віктаріон не розгубився.

— Я теж швидкий нівроку, хлопче! — вигукнув він, викручуючи меча з лицаревої руки і викидаючи у море.

Панові Талберту очі вилізли на лоба.

— Меч!…

Віктаріон ухопив юнака за горло скривавленою долонею.

— Ходи й дістань! — загарчав він, виштовхуючи пана Талберта Серрі через облавок у заплямовані кров’ю води.

Перемога над лицарем дала йому хвильку часу висмикнути сокиру з дерева. Білі троянди відкочувалися назад перед могутнім залізним припливом. Хтось намагався сховатися унизу, хтось благав змилуватися. Віктаріон чув, як тепла кров цебенить пальцями під кольчужною сіткою, вивареною шкірою та зчленованою бляхою, але то було пусте. Навколо щогли кілька ворогів стали пліч-о-пліч тісним кільцем до впертої оборони. «Ну хоч кількоро — не вівці, а воїни. Загинуть, аби не здатися.» Віктаріон вирішив подарувати їм те, чого вони так жадали — брязнув сокирою на власному щиті й ринув у напад.

Потоплий Бог не на те виліпив Віктаріона Грейджоя, щоб змагатися промовами на король-вічі або винюхувати підступних болотяних тварюк у смердючій багві. Якщо бог навіщось послав його на землю — то це стояти вбраним у залізо з мокрою червоною сокирою в руці, роздаючи смерть навкруги кожним її ударом.

Оборонці одразу ж накинулися і спереду, і ззаду, та хісна з їхніх мечів було стільки, як із вербових лозин. Жоден клинок не пробив важку панцирну броню Віктаріона Грейджоя, жодному ворогові капітан не дав часу намацати слабке зчленування, де тіло берегли самі лише шкіра і кольчуга. Хай нападників було троє, четверо, а чи й п’ятеро — байдуже. Він убивав їх одного за одним, покладаючись у обороні на міцний обладунок. А коли один ворог падав, лють великого керманича Залізного Флоту оберталася на наступного.

Останній супротивник, певно, був коваль, бо рамена мав бичачі, а одну руку м’язистішу за іншу. Обладунок його складався з товсто підбитого кубрака з лускою і шапчини вивареної шкіри. Єдиний завданий ним удар докінчив руїну Віктаріонового щита, зате капітан у відповідь розчерепив йому голову навпіл. «Якби ж із Воронячим Оком було так просто.» Коли Віктаріон висмикнув сокиру, голова коваля наче вибухнула; навсібіч розлетілися кістяні скалки, шматки мозку та бризки крові, а труп упав ницьма просто йому під ноги. «Про милість благаєш? Запізно!» — подумав Віктаріон, виплутуючись від покійника.