— То вам більше хочеться золота? — перепитала королева. — Чи скасування укритих порохом Маегорових законів?

Верховний септон хвилинку поміркував.

— Гаразд, воля ваша. Борг буде пробачено, короля Томена буде поблагословлено. Мене до нього супроводять Сини Воїна, осяйні у славі їхньої віри, а горобці рушать на захист слабких та вбогих цієї землі, відродившись Бідолахами давнини.

Королева зіп’ялася на ноги й розгладила спідниці.

— Я накажу скласти відповідні привілеї. Його милість їх підпише і прикладе королівську печатку.

Прикладання печатки було саме тією частиною королівських обов’язків, яку найбільше полюбляв Томен.

— Хай береже його милість Свята Седмиця. Хай сто років триває його правління. — Верховний септон склав долоні та здійняв очі до небес. — І хай тремтять злі та невірні!

«Чуєте, князю Станісе?» Серсея несамохіть посміхнулася. Навіть її панотець не досяг би кращого. Одним ударом вона позбавила Король-Берег чумної навали горобців, домовилася про Томенове благословення і полегшила борги корони майже на мільйон драконів. Поки верховний септон вів її назад до Світличної Палати, серце королеви маяло десь у небесах.

Пані Добромир поділила Серсеїну радість, хоча ніколи не чула ані про Синів Воїна, ані про Бідолах.

— Вони існували ще до Аегонового Завоювання, — пояснила Серсея. — Сини Воїна — то було братство лицарів, які відмовлялися від земель та доходів і присягали на мечах його пресвятості верховному септонові. Бідолахи… ці були простіші, але численніші. Щось на кшталт жебрущих братів, але з сокирами замість мисок для милостині. Вони блукали шляхами, супроводжуючи подорожніх від септу до септу, від містечка до містечка. Нашивали на себе значки з семикутною зіркою, червоною на білому, тому простолюддя кликало їх Зірками. Сини Воїна ж носили веселкові киреї та карбовані сріблясті панцери, а під ними — волосяниці. У маківки їхніх мечів було вправлено кришталі в подобі зірок. За те вони й звалися Мечами. Святі та божі, невибагливі, невблаганні, знавці чар, драконоборці, гемоноловці… багато ходило казок про них і серед них. Але всі погоджувалися, що не було нікого безжальнішого до ворогів Святої Віри.

Пані Добромир збагнула усе негайно.

— Таких ворогів, як, приміром, князь Станіс та його червона ворожбитка?

— Ой, а справді? Чом би й ні? — захихотіла Серсея, наче мале дівчисько. — Чи не розкоркувати нам глек наливки та не прославити запал Синів Воїна, щоб не нудьгувати дорогою додому?

— За Синів Воїна та блискучий розум королеви-намісниці! За Серсею, Першу тако наречену!

Наливка була солодка й міцна, як Серсеїна перемога; ноші пливли містом, наче на хвилях мрій. Але біля підніжжя Аегонового пагорба вони зустріли Маргерію Тирел та її сестер, що саме поверталися з прогулянки верхи. «Де б я не поїхала, нема від неї порятунку» — скривилася подумки Серсея, коли погляд її знайшов малу королеву.

Позаду Маргерії тягнувся довгий хвіст двірського панства, стражників та челяді; багато з челядинів тягли кошики, повні свіжих квітів. Кожна з Маргерійчиних сестер у перших мала серед почту свого залицяльника: Елінора їхала поруч із довготелесим та незграбним зброєносцем Алином Амброзом, з яким була заручена; пан Таллад — поруч із сором’язливою Аллою, однорукий Марк Мулендор — з Меггою, пухкою та сміхотливою. Близнюки Рожвини супроводжували ще двох панянок з почту Маргерії: Мередиту Журав та Янну Фосовей. Усе жіноцтво вплело квіти у волосся. До походу приєднався і Джалабар Ксого, і пан Ламберт Червонокрут із пов’язкою на оці, а ще — молодий вродливий співець, відомий на прізвисько Блакитний Бард.

«І певно ж, малу королеву повинен супроводжувати лицар Королегвардії, і певно ж, це має бути Лицар Квітів.» У білому лускатому обладунку з золотим карбом пан Лорас блищав, наче ясне сонце. Він більше не наважувався вимагати віддати йому Томена в навчання, та однак малий король проводив у його товаристві забагато часу. Щоразу, як Томен повертався після дня з молодою дружиною, в нього тільки й балачок було: пан Лорас зробив це, пан Лорас сказав те…

Маргерія привіталася, коли два почти стрілися, і поїхала поруч з королевиними ношами. Щоки її червонілися, каштанові кучері стікали водоспадом на плечі й ворушилися з кожним подихом вітру.

— Ми збирали квіти у королівській пущі! — повідомила вона.

«Сама знаю, де ти швендяла» — подумала королева. Її споглядачі добре тямили свою справу і доповідали про кожен крок Маргерії. «Така невтомна — ця наша юна королева.» Трьох днів не минало, щоб вона не вибиралася кудись гуляти верхи. Інколи вони з почтом рушали гостинцем на Росбі — збирати дорогою мушлі та обідати на березі моря. Іншим разом Маргерія перетинала річку пополювати з соколами. Полюбляла мала королева і кататися човном вгору та вниз Чорноводою без певної мети, просто задля розваги. Бувало, на неї нападав благочестивий настрій — тоді вона залишала замок, щоб помолитися у Септі Баелора. Маргерія витрачала гроші в десятку різних швачок, була знана усіма золотих справ майстрами в місті; її навіть бачили на рибному базарі коло Грязючної брами, де вона переглядала свіжий денний вилов. Але хай куди вона йшла, простолюддя підлещувалося їй до ніг, а пані Маргерія робила все, щоб роздмухати вогонь палкої любові чорного наброду. Мала королева роздавала гроші жебракам, купувала гарячі пироги з возиків на вулицях, зупиняла коня тут і там, щоб побалакати з торговцями чи ремісниками.

Якби була її воля, вона б давно примусила Томена робити всі справи разом з нею. Щоразу, як Маргерія кликала короля приєднатися до неї та її квочок задля прогулянки чи забави, малий біг до матері — благав відпустити його з дружиною. Кілька разів королева навіть давала згоду — хоча б задля того, щоб пан Озней побув у товаристві Маргерії кілька зайвих годин. «І який мені з того Ознея хосен? Сама зневіра.»

— Пам’ятаєш день, коли твоя сестра відпливла у Дорн? — запитала Серсея сина. — Пригадуєш, що вчинила юрба дорогою до замку? Пам’ятаєш ревище, каміння, лайки, прокляття?

Але завдяки своїй малій королеві юний король був глухий до голосу розуму.

— Якщо ми буватимемо серед людей, вони нас полюблять і не чіпатимуть.

— Юрба так любила жирного верховного септона, що розідрала його на шматки. Святу людину, уособлення богів на землі! — нагадала йому королева. Але король тільки насупився і замовк.

«Ось чого домагається Маргерія. Щодня пробує так чи сяк вкрасти його в мене.» Джофрі бачив би її змовницьку посмішку наскрізь. Він поставив би малу гадюку на місце. Але де Томенові, м’якосердому та поступливому, рівнятися з братом! «Вона знала, що Джоф з його міцною волею їй не по зубах, — подумала Серсея, пригадавши знайдену Кайбурном золоту монету. — Щоб дім Тирел мав надію правити, їм треба було прибрати Джофрі.»

Раптом їй пригадалося, як Маргерія та її бридка баба колись змовилися віддати Сансу Старк за старшого брата малої королеви — каліку Віласа. Князь Тайвин тоді встиг на поле бою першим — віддав Сансу за Тиріона. Але ж змова вже склалася, і її нікуди не подінеш. «Вони всі тут по вуха вгрузли, — подумала вона і здригнулася. — Тирели підкупили ключників, щоб ті звільнили Тиріона. І повезли трояндовим гостинцем до його ницої нареченої. Тепер, мабуть, сидять собі у Вирії за мурами з троянд і глузують.»

— Шкода, що ви не поїхали з нами, ваша милосте, — белькотіла мала змовниця дорогою вгору пагорбом Аегона. — Ми б так чудово відпочили! Дерева зараз стоять убрані в золото і черлень, усюди стільки квітів. І каштанів теж. Ми трохи засмажили дорогою додому.

— Мені нема коли вештатися лісом і збирати квіточки, — відповіла Серсея. — Хтось має правити королівством.

— Лише одним, ваша милосте? Але ж у Семицарстві їх сім. Хто править рештою? — весело захихотіла Маргерія. — Сподіваюся, ви пробачите мені жарт. Я розумію, який тягар лежить на ваших плечах. Якби ж ви дозволили мені поділити його з вами! Адже, напевне, я можу чимось допомогти. Тоді люди перестали б казати, що ми з вами — дві суперниці, які змагаються за короля.