— Я поклав край їхній забаві, — розповів їй Тарлі. — Деякі з цих… пошукачів… менш шляхетні від інших, а заклади день у день зростали. Будь-якої миті хтось із них вирішив би здобути перемогу силоміць.

— Але ж це лицарі, — мовила вона, мов громом ударена. — Помазані лицарі шляхетних родів.

— Так, це шляхетні помазані лицарі. І вони не винні. Вина лежить на вас.

Брієнна аж зіщулилася, почувши його звинувачення.

— Я б ніколи… мосьпане, я ж їх ніяк не заохочувала…

— Їх заохочувала ваша присутність. Якщо жінка живе у вояцькому таборі, то хай не дивується, що вояки ставляться до неї, як до табірної дівки. На війні немає місця для шляхетно уродженої панни. Якщо ви маєте бодай якусь повагу до власної честі або честі свого дому, то зніміть кольчугу, поверніться до рідної домівки і вблагайте батька знайти вам чоловіка.

— Я приїхала битися! — наполягала вона. — Стати лицарем!

— Боги створили чоловіків, щоб битися. А жінок — щоб народжувати дітей, — відповів Рандил Тарлі. — Жіноча війна точиться на породільському ложі.

Хтось спускався сходами до льоху. Брієнна відсунула вино убік. Саме тієї миті до «Гуски» ввійшов кощавий, одягнений у вбоге дрантя гостропикий чоловічок з брудним темним волоссям. Він кинув на тирошійців швидкий погляд, на Брієнні затримав очі трохи довше, а тоді обернувся до шинквасу.

— Вина, — мовив він до шинкарки, — але без кінських сцяк, прошу пані.

Жінка зустріла Брієннині очі та кивнула.

— Я пригощу вас вином, — покликала Брієнна, — у обмін на кілька слів.

Чоловічок роздивився її сторожкими очима.

— Кілька слів, кажете? Я багацько різних знаю. — Він усівся навпроти за барилом на ослоні. — Хай пані скажуть, які саме слова бажають почути, і Спритний Дик вам їх вимовить одне за одним.

— Я чула, ви надурили дурня.

Голодранець сьорбнув вина, поміркував трохи.

— Може, й надурив. А може, й ні. — На собі він мав вицвілого подертого сіряка, з якого хтось відірвав значок пана чи князя. — Залежить, хто питає.

— Король Роберт.

Брієнна поклала на барило між ними срібного оленя. З одного боку на монеті була карбована голова Роберта, з іншого — вінчаний олень.

— Ти ба, сам король! — Чоловічок узяв монету і закрутив її на столі, посміхаючись. — Полюбляю дивитися, як танцює король. Гей та гоп, гей та гоп. Хтозна — може, я справді бачив того вашого дурня.

— А чи була з ним дівчина?

— Дві дівчини, — негайно відповів гість.

— Дві?!

«Невже друга — то Ар’я?»

— Ну таке, — додав чоловічок, — я тих кралечок сам не бачив, брехати не буду. Але перевозу він питав на трьох.

— Перевозу куди?

— Скільки пригадую, на той берег моря.

— А чи не пригадаєте, як він виглядав?

— Та дурень як дурень. — Він схопив зі столу монету, що почала сповільнюватися, і вона зникла у його руках. — Наляканий дурень.

— Наляканий чим?

Чоловік знизав плечима.

— Він сам не казав, та Спритний Дик має нюх на запах страху. Приходив сюди мало не щовечора, пригощав жеглярів оковитою, жартами сипав, пісеньок співав. Та як припхалися сюди добродії з мисливцем на цицьках, то дурень одразу збілів з лиця, наче молоко, і сидів мовчки, поки ті не пішли. — Дик присунув ослона ближче. — Тарлі наказав воякам нишпорити портом, оглядати кожен корабель, що входить чи виходить. Кому треба оленя — той іде до лісу, а кому треба корабель — той іде до пришибів. Але ваш дурень до пришибів ходити не смів. І я запропонував йому поміч.

— Яку саме?

— Таку, що коштує більше за срібного оленя.

— Розкажіть — матимете ще одного.

— Ану покажіть, чи він у вас є, — відповів чоловічок. Брієнна поклала на барило ще одного оленя, а він крутнув його, посміхнувся, підхопив у жменю. — Хто не може піти до кораблів, тому треба, щоб кораблі прийшли до нього. Я сказав, що знаю місце, де таке трапляється. Добре приховане місце.

Брієнниними руками побігли сироти.

— Там, де до берега пристають перемитники. Таємна затока. Ви послали дурня до пачкарів.

— Разом із його двома дівчатками! — реготнув він. — От лишень справи тут такі… місце, куди я його послав, останнім часом кораблів не бачило. Років так зо тридцять.

Він почухав носа і запитав:

— А вам до того дурня що?

— Ті двоє дівчат — мої сестри.

— Отакої? Бідолашні дівчатка. Я колись теж мав сестру. Кощаве дівчисько з гострими колінками. А потім вона відростила цицьки і нагуляла собі між ніг лицарського сина. Востаннє я її бачив у Король-Березі — вона там собі на хліб заробляла, падаючи на спину.

— Куди ви їх послали?

Дик знову знизав плечима.

— Та я вже й не пригадаю.

— Куди?

Брієнна ляснула по столі ще одним срібним оленем. Але Дик штовхнув його пальцем назад.

— Туди дороги навіть олень не знайде… хіба що дракон.

Брієнна відчула, що сріблом більше нічого з нього не добуде. «Золотом… чи добуду, а чи й ні. Певніше було б залізом.» Брієнна торкнулася кинджала, тоді знову полізла до гаманця, видобула золотого дракона і поклала на барило.

— Куди саме?

Сіромаха вхопив монету і спробував її на зуб.

— Оце смакота! Зразу рідна Гостроклішня пригадалася. Там на півночі гори та болота, край дикий, непоказний, але я там уродився і виріс. Дик Крабб — отаке маю ім’я. Хоча люди кличуть Спритним Диком.

Власного імені Брієнна у відповідь не назвала.

— Де саме на Гостроклішні?

— У Шептунах. Ви ж напевне чули про Кларенса Крабба, еге ж?

— Ні, не чула.

Дик, здавалося, неабияк здивувався.

— Пана Кларенса Крабба, кажу. Не чули? Я маю в собі його кров. А він був вісім стоп на зріст, одноруч виривав з землі сосни і кидав аж за версту. Жоден кінь не міг нести його вагу, тому він їздив верхи на зубрі.

— До чого тут він і таємна затока перемитників?

— Його дружина була лісова відьма. Коли пан Кларенс убивав людину, то приносив голову додому, а дружина цілувала її у вуста і повертала до життя. А були то не абихто, а панство, чаклуни, уславлені лицарі та пірати. Один був король Сутіндолу. Всі вони давали старому Краббові добрі поради, а що були головами без тіла, то гучно розмовляти не могли, хоча й пельки не стуляли. Бо як ти голова, то що маєш робити всенький день? Лише теревенити, не замовкаючи. Відтоді Краббову оселю назвали Шептунами. Та й досі називають, хоча вона лежить у руїнах вже тисячу років. Самотнє місце — ті Шептуни.

Дик спритно перекинув монету між кісточками пальців.

— Одному драконові на самоті сумно. От якби десять…

— Десять драконів — це чималий статок. Дурня клеїш?

— Не клею, але можу до нього привести. — Монета станцювала у один бік, потім у протилежний. — Просто до Шептунів, ласкава пані.

Брієнні не подобалося, як золото витанцьовує між пальцями хитруна. І все ж…

— Шість драконів, якщо знайдемо мою сестру. Два, якщо тільки дурня. А як нікого не знайдемо — то нічого не дам.

Крабб здвигнув плечима.

— Шість — то й шість. Шість — воно теж незле.

«Занадто швидко.» Вона схопила його за руку, перш ніж золото зникло з очей.

— Не грайся зі мною і не намагайся обдурити. Я тобі не легка здобич на ярмарку.

Коли вона його пустила, Крабб заходився терти зап’ясток.

— От тобі й маєш сцянки-вихилянки, — пробурчав він. — Та ви мені руку мало не зламали!

— За те красно прошу вибачити. Моя сестра — дівчина тринадцяти років. Я маю її знайти, перш ніж…

— …перш ніж якийсь лицар допадеться до її ступки. Та втямив я, не переймайтеся. Її вже врятовано. Адже з вами тепер Спритний Дик. Зустрінемося коло східної брами з першим світлом. Мені ще треба в одного добродія про коня поспитатися.

У морі Семвела Тарлі нудило так, що він ходив зелений. І то не з самого лише страху потонути — хоча з нього теж. Скрути додавав і рух корабля, невпинне хилитання чардаку під ногами.

— Маю слабкий живіт, — зізнався він Дареонові того дня, коли вони випливали зі Східної-Варти-біля-Моря.