Його погляд ковзнув по панові Гайлу.

— А вам, пане лицарю, слід бути при вашій брамі. Я ж вас там поставив очільником варти, хіба ні?

— Поставили, мосьпане, — відповів Гайл Добич, — але я подумав…

— Забагато думаєте! — перервав його князь Тарлі, віддаляючись швидким кроком.

«Ліза Таллі померла.» Брієнна стояла під шибеницею, стискаючи в руці свою безцінну грамоту. Натовп розійшовся хто куди, гайвороння повернулося до учти. «Співець зіпхнув її з гори.» Невже сестрою пані Кетлін теж пообідали гайворони?

— Ви, панно, питали про «Смердючу гуску», — нагадав пан Гайл. — Якщо ваша ласка, можу вас туди…

— Повертайтеся до брами.

Обличчям лицаря майнуло роздратування. «Просте обличчя, та не таке вже й чесне.»

— Воля ваша.

— Саме так.

— То була лише гра. Якось згаяти час. Ми не хотіли нікому зла. — Він завагався. — А Бен загинув, до речі. Зарубали його на Чорноводі. Пацюра теж, і Віла Гайстра. А Маркові Мулендору завдали рани, що коштувала йому руки.

«То й добре, — кортіло сказати Брієнні. — Сам заслужив.» А потім пригадала, як Мулендор сидів ззовні свого шатра з мавпочкою на плечі, вдягненою в крихітну кольчужку, як вони кривили смішні мармизи одне до одного. Що сказала про них Кетлін Старк тієї ночі у Лихомості? «Лицарі літа»? А потім літо скінчилося, настала осінь, і ось вони падають на землю один за одним, наче листя з дерев…

Вона рішуче обернулася спиною до Гайла Добича.

— Ходімо, Подріку.

Малий потупцював слідом, ведучи коней.

— То ми зараз підемо туди? Тобто до «Смердючої гуски»?

— Я піду. А ти йди до стайні при східній брамі. Запитай стайняра, чи нема тут корчми, де переночувати.

— Спитаю, пане. Пані. — Подрік втупив очі у землю, копаючи ногами камінці. — Ви знаєте, де вона? Гуска? Тобто «Смердюча гуска»?

— Ні.

— Він обіцяв, що покаже. Отой лицар. Пан Кайл.

— Гайл.

— Гайл. Що він вам заподіяв, пане? Тобто пані.

«В малого язик колом стоїть, але макітра тямить.»

— У Вирії, коли король Ренлі скликав корогви, декілька чоловіків вирішили пограти зі мною в гру. Одним із них був пан Гайл. То була жорстока гра, принизлива і негідна лицарської честі. — Вона зупинилася. — Східна брама у той бік. Чекай на мене там.

— Воля ваша, пані. Пане.

«Смердючу гуску» не позначала жодна вивіска. Шукати її довелося мало не годину. Заклад виявився підземним льохом, розташованим унизу дерев’яних сходів під смердючою шкуродернею. Там під низькою стелею панувала пітьма; коли Брієнна входила, то вдарилася головою об сволоку. Жодної гуски у закладі не знайшлося, лише стояло кілька ослонів, а до земляної стіни притулена була лава. За столи правили старі винні барила, сірі та поїдені шашіллю. Обіцяним у назві смородом просякло усе. Головну його частку складало кисле вино, вогкість і цвіль, але відгонило трохи і нужником, і розкопаною могилою на цвинтарі.

Єдиними пияками були троє тирошійських жеглярів у кутку, що гарчали один до одного своєю говіркою крізь зелені та лілові бороди. Вони кинули на Брієнну побіжні погляди; один буркнув щось таке, від чого інші засміялися. Шинкарка стояла за шинквасом у вигляді дошки, покладеної на два барила. То була кругла, бліда обличчям жіночка з залисинами на голові та велетенськими м’якими цицьками, що колихалися під брудною юпкою. Загалом скидалося, що боги виліпили її з тіста, а спекти забули.

Брієнна не наважилася просити води у цьому закладі, тому купила кухоль вина і мовила до шинкарки:

— Я шукаю людину на ім’я Спритний Дик.

— Дик Крабб. Є такий. Приходить майже щовечора. — Жінка обвела очима Брієннину кольчугу та меча. — Якщо маєте на нього зуб, то будьте ласкаві вбити його деінде. Ми не хочемо клопоту з князем Тарлі.

— Я хочу з ним побалакати. Навіщо мені його вбивати?

Жінка знизала плечима без відповіді.

— Якщо кивнете мені головою, коли він прийде, матимете мою дяку.

— А чи велику?

Брієнна поклала мідну зірку на дошку-шинквас і знайшла собі місце у тіні, з якого добре було видно сходи. Потім спробувала вино. На язику воно здавалося масляним, у кухлі плавала волосина. «Тонка, як моя надія знайти Сансу» — подумала вона, витягаючи волосину з вина. Гонитва за паном Донтосом виявилася марною, а по смерті пані Лізи Долина вже не здавалася вірогідним прихистком для Санси Старк. «Де ж ви, юна панно? Чи втекли додому, до Зимосічі? А чи поїхали з чоловіком, як гадає Подрік?» Брієнні не кортіло ганятися за дівчиною десь за вузьким морем, де навіть мова їй була чужа. «Там я здаватимуся ще потворнішою, коли мукатиму і махатиму руками, щоб мене якось зрозуміли. А всі з мене реготатимуть, як тоді у Вирії.» При згадці про Вирій щоками її поповзла фарба.

Коли Ренлі вдягнув королівську корону, Діва Тарфійська подолала половину королівства, щоб дістатися його двору. Сам король привітав її надзвичайно чемно, ласкаво припросив до служби. Та не так сталося з зацним панством і лицарством. Щоправда, Брієнна і не чекала тепла та усмішок — готова була до холоду, до кпинів, до ворожості, бо вже досить куштувала тих страв за життя. Але збентежила і залишила її беззбройною не зневага більшості, а ласка окремих осіб. Тарфійська Діва була заручена вже тричі, але ніколи ще до Вирію коло неї не упадало стільки чоловіків.

Першим був Великий Бен Кущ — один із небагатьох чоловіків у таборі Ренлі, що височів над нею зростом. Він надіслав свого зброєносця чистити їй кольчугу та подарував срібний ріг для пиття. Пан Едмунд Амброз пішов далі, даруючи квіти та запрошуючи разом кататися верхи. Проте пан Гайл Добич перевершив обох. Він подарував їй книжку, прикрашену чудовими малюнками, з сотнею казок про лицарські звитяги. Він приносив її коням яблука та морквини, а їй на шолом подарував блакитний шовковий хвіст. Він переповідав їй табірні плітки, сипав дотепними та гострими жартами, від яких вона посміхалася. Одного дня він навіть вправлявся з мечем у парі з нею, що важило для неї більше за решту.

Вона тоді гадала, що це саме з-за нього інші почали ставитися до неї шляхетніше. «Більше, ніж шляхетно.» Вояки змагалися за місце за столом коло неї, один поперед одного наливали їй вино та підносили страви. Пан Річард Пацюр грав любовні пісні на лютні ззовні її шатра. Пан Гуго Чмелик подарував їй дзбан меду «солодкого, як діви Тарфу». Пан Марк Мулендор смішив її вихватками своєї мавпи — кумедного маленького чорно-білого створіння з Літніх островів. Заплотний лицар Віл Гайстер набивався розтерти стомлені плечі.

Останньому Брієнна відмовила. Як і усім попереднім. Коли пан Овейн Верхопіль схопив її одного вечора в обійми та притиснувся вустами у поцілунку, вона приземлила його дупою в табірне вогнище. А тоді пішла про всяк випадок роздивитися себе у люстрі. Обличчя її лишилося таким самим широким та веснянкуватим, як завжди. Кінські зуби, грубі вуста, дебела щелепа… усе таке потворне і недоладне. Вона ж хотіла лише стати лицарем у службі короля Ренлі. А тут раптом…

Вона б розуміла їх краще, якби була в таборі єдиною жінкою. Але навіть остання табірна дівка хвалилася краснішою вродою. Коли ж у замку князя Тирела щовечора відбувався бенкет на честь короля Ренлі, там під музику скрипок, ріжків та цимбал танцювало вдосталь чарівних панянок та прегарних лицарських дружин. «Чому ви до мене такі ласкаві?! — кортіло їй заволати на весь голос щоразу, як новий незнайомий лицар мурмотів їй милощі або щось дарував. — Чого вам треба?!»

Розгадав цю загадку Рандил Тарлі. Того ж дня він надіслав по неї до шатра двох своїх вояків. Його юний син Дікон підслухав, як четверо лицарів пересміювалися, сідлаючи коней, і розповів батькові про те, що почув.

Лицарі ухвалили між собою заклад. Почалося все з трьох веселих молодиків надвірної дружини Тарлі: Амброза, Куща та Гайла Добича. Але потім табором поповзли чутки, і до гри почали приставати нові люди. Кожен новий змагальник робив внесок у один золотий дракон; зібрані кошти мали надійти тому, хто забере її дівочу цноту.